На головну

Евтаназія: гідна смерть чи вбивство?

Четвер, 19 , 2005 року, № 87 (653)

Цей ще не старий чоловік, років п’ятдесяти п’яти, вмирав у страшних муках,

і рідним було дуже важко дивитися на його страждання. Коли донька заходила в кімнату, вона до болю прикушувала губу, аби не дати вирватися на волю власним прихованим стражданням.

Коли дівчина дивилася на немічного, з жовчю в очах батька, на його жовтий колір шкіри, майже безмовні губи, їй здавалося, що читає в його очах прохання про смерть. І згадувала їхню дискусію на цю тему. Тоді батько казав, що найкраще позбавити хвору людину страждань, допомігши їй гідно померти. Вона ж стояла на релігійних засадах життя, переконуючи його, що людська смерть – лише в Божих руках. Тому знала: навіть у ситуації, яка склалася, нізащо цього не зробить...

Ця життєва історія, яка рік тому трапилася в сім’ї моїх добрих знайомих, пригадалася, коли я отримала запрошення на “круглий стіл” на тему “Право на життя”, організований Лабораторією практичного права юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка та Малою академією наук. І хоча його учасники обговорювали питання не тільки евтаназії, а й абортів і клонування, кореспондент “Газети” вирішила розглянути тему евтаназії як гріховного добровільного вбивства чи гідної смерті.

Насамперед хочеться наголосити на тому, що в Україні евтаназію як допомогу в здійсненні самогубства, щоб позбавити людину страждань, заборонено законом. В Італії, Ірландії, Угорщині та Норвегії евтаназію не тільки заборонено, за неї суворо карають. Зокрема в законах Норвегії є особлива стаття, яка передбачає покарання за виготовлення препаратів, які сприяли вбивству. Свого часу одним із підсудних у цій державі був лікар, який ввів смертельну дозу морфію невиліковно хворій жінці. Його позбавили права займатися медичною практикою. Після цього чоловік тривалий час оскаржував це рішення в судах, проте так і помер, не дочекавшись його скасування. За даними дослідницької організації Euthanasia Research & Guidance Organization, евтаназію дозволено лише в декількох державах світу: Швейцарії, Австралії, Нідерландах, Бельгії, Франції та в кількох штатах США. Піонером у справі легалізації вбивства як милосердя 1941 року була Швейцарія. 2002-го Бельгія дозволила евтаназію, проте не уточнила, яким чином її можна здійснювати. Того ж року схожий закон ухвалили Нідерланди. До речі, суди цієї країни з 1984-го де-факто дозволяли надавати допомогу в самогубствах невиліковно хворим.

Нині існує декілька міжнародних організацій, які об’єднують національні комітети людей, що відстоюють право на свободу відійти з життя. 1993 року активісти боротьби за право на евтаназію одержали несподівану підтримку в особі тодішнього президента США Білла Клінтона та його дружини Гіларі після того, як помер її важко хворий батько. На “круглому столі”, що відбувся на юридичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка (його учасниками, зокрема, були: Борис Славчик, завідувач лабораторії Інституту спадкової патології АННУ, Богдан Кіндрат, спеціаліст відділу правової освіти населення Львівського обласного управління юстиції, Надія Кокотко, керівник секції “Правознавство” Малої академії наук, Петро Гусак, доктор філософії, науковий співробітник Інституту родини і подружнього життя, Ірина Сенюта, завідувач Лабораторії практичного права юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка) під час обговорення теми евтаназії прозвучала думка про те, що в найближчому майбутньому в Україні, можливо, розглядатимуть питання про офіційний дозвіл на пасивну евтаназію.

У цьому контексті варто зазначити: право людини добровільно відійти з життя, яке трактують як самогубство, засуджують майже в усіх світових релігіях. Винятком є японські релігійні культи, які нерідко ставили благородну смерть від власної руки в розряд вищого етичного ідеалу. Відомо, що Папа Римський Іван Павло ІІ був боронителем права на життя від першої хвилини існування людини й до останнього її подиху. І категорично виступав проти евтаназії, зокрема, зазначаючи, що це є серйозним порушенням закону Божого як морально неприпустиме вбивство людської особи. В останні хвилини перед смертю, коли людина прощається з навколишнім світом, вона повинна мати час, аби переосмислити своє життя. А це прирівнюють до шляху Ісуса Христа до Царства Божого.

А ось думки про евтаназію деяких учасників “круглого столу”.

Борис Славчик, завідувач лабораторії Інституту спадкової патології АННУ:

– У християнській, юдейській чи ісламській релігіях немає жодних розбіжностей щодо того, що власником життя людини є Бог. Атеїсти можуть говорити, що евтаназія – це добре. Однак чимало лікарів, які практикували її, згодом поставали перед проблемою власної совісті, запитуючи себе: чи правильно вчинили, чи не було бодай якоїсь надії на якісне закінчення останньої фази життя тієї чи іншої людини? Це не означає, що хворого могли вилікувати. Питання лише в тому, як померти: зі стражданнями чи, можливо, полегшити їх анестезією. Водночас абсолютне позбавлення людини відчуттів страждання та болю – це також позбавлення її людськості, адже особа, яка не відчуває ні душевного, ні фізичного болю, не є повноцінною істотою.

Ірина Сенюта, завідувач Лабораторії практичного права юридичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка:

– Готуючись до “круглого столу” та цікавлячись питанням пасивної евтаназії, я прочитала про те, як мама доглядала за донькою в реанімації впродовж 34 років. А це втрачене життя матері, адже дочка все-таки померла. В мене виникає логічне запитання: де право на людську гідність і гідну смерть? Чи ми говоримо лише про цінність життя, а всі інші цінності просто не беремо до уваги? Чому однобоко розглядаємо добровільну та пасивну евтаназію, коли людині не вводять жодних ін’єкцій, а просто відмовляються від лікування? І коли постає така проблема, має бути визначено умови, за яких можна це дозволити. Бо 34 роки втраченого життя – це дуже страшно. Звичайно, бувають випадки, коли люди виходять із летаргічних снів після 20 років. Але якщо людина, будучи свідомою, сама попросила про це, чи потрібно їй відмовляти? Річ не в атеїзмі. Бо я, наприклад, не є атеїсткою. А говорю з погляду практики, бо вона – кричуща. Дуже важко дивитися, коли біля тебе немічна людина, яка страждає. І якщо ця людина не хоче, щоб рідні дивилися, як вона мучиться, їй краще помирати в хоспісі.

Петро Гусак, доктор філософії, науковий співробітник Інституту родини і подружнього життя:

– Не варто плутати пасивну евтаназію із занехаянням звичайної терапії. Останнє – це коли людина не може жити без апарата дихання чи інших схожих. Тоді йдеться про занедбання тих надзвичайних заходів, бо, коли від’єднати ці апарати, вона помирає. Пасивна евтаназія також передбачає занехаяння звичайної терапії: переливання крові, гігієни, харчування. У цьому плані пасивна евтаназія є наочною. Бо ми нібито й не позбавляємо людину життя, але не даємо їй необхідного для цього життя. Перелічені заходи і є звичайною терапією, від якої не можна відмовлятися. Щодо опіки – то людина повинна мати увагу, присутність близьких, розраду від них, розмову з ними, харчування, забезпечення гігієни, знеболювальні засоби для полегшення останніх хвилин життя. Я не погоджуюся з тим, що хворого слід просто відвезти в хоспіс, аби рідні не бачили, як він страждає.

Біологізм подає людину лише як організовану матерію, згусток тканин. Матерія розпадається – і на тому припиняється її життя. Тільки таке світобачення може бути підставою для будь-якої форми евтаназії. Коли розглядати людину суто як біологічний організм, який якісно нічим не відрізняється від тварин (а тварин ми умертвляємо для різних потреб), то лише на цій підставі можна обґрунтовувати, що життя повне страждань, і тоді можна припинити його. Натомість, якщо дивитися на неї як на особу, яка водночас є духовною і тілесною істотою, свідомість котрої, вільне самовизначення та розум мають нематеріальну природу і не є просто проявами діяльності головного мозку, а мають духовну природу, коли життя тієї людини простягається в її духовній складовій у вічність, тоді евтаназія, в кожному разі, є обкраданням цієї особи. Це крадіжка останніх хвилин життя людини в духовно-тілесній цілості, її страждань, які можна сприймати по-різному. Надто якщо розглядати їх як нагоду (котрої, можливо, вже більше й не буде) переосмислити своє життя, примиритися з ближніми, з Богом. І в духовному плані страждання можна сприймати як надзвичайний дарунок спокутування поганих учинків, надолуження того, чого не зробили у справному, молодому фізичному стані, врешті-решт, як поєднання зі стражданнями Христа.

А почуття гідності нерозривно пов’язане з поняттям життя людини. Якщо вона сама не вибирала, чи приходити в це життя, то так само не має права вирішувати, чи відходити з нього. Життя дано людині як дар, який вона повинна прийняти до останньої хвилини, покладаючись на Творця. І хочете ви це знати чи ні – питання виникнення людського життя є надприродним...

Насправді ставлення до евтаназії залежить від світогляду кожного з нас і нашої релігійності. Хоча часто життєва позиція навіть віруючих людей відрізняється від релігійних доктрин. І право кожного з нас, дотримуючись законів держави, в якій живемо, мати власний погляд на це питання.
Леся Олендій

Запчасти Shantui

Наверх