На головну

Він мав два таланти: художника та людини

П`ятниця, 11 , 2006 року, № 145 (952)

Розмова з Галиною Джумою, завідувачем художньо-меморіального музею Л. Левицького у Львові

Леопольд Левицький (фото: Олег Ввєдєнський)7 серпня цього року виповнилося 100 років від дня народження Леопольда Левицького.Про творчий шлях видатного митця читачам “Газети” розповідає завідувач художньо-меморіального музею Л. Левицького у Львові Галина Джума.

– Найвідомішим львівським художником є Іван Труш. Принаймні його ім’я відоме кожному освіченому львів’янинові. Натомість поза колом фахівців Л. Левицький відомий мало. Чому? І чому такий резонанс має виставка його творів у Національному музеї, яку ви організували? Мені розповідали, що поляки спеціально приїздять до Львова, щоб відвідати її...

– Леопольд Левицький більше відомий у Польщі, ніж у нас. Він був чудовим графіком, його твори є в багатьох європейських збірках. Поляки пишаються ним і вважають засновником авангардного напряму польського мистецтва. На відкриття виставки Л. Левицького спеціально приїхав Чаришніков зі США – його учень і один із найвідоміших графіків сучасності. У нас творчість Л. Левицького пропагували мало, хоча 2004 р. з друку вийшла збірка спогадів про художника, яку впорядкувала Людмила Павлишин. Окрім того, варто враховувати також суперечливі моменти біографії Л. Левицького. Коли він вступав до Краківської академії мистецтв, то в анкеті написав, що є поляком. Він був засновником “Краківської групи” митців, яка базувалася на комуністичних позиціях. Був членом Комуністичної партії Польщі...

– КПП чи її автономної філії – Комуністичної партії Західної України?

– Ні, саме Комуністичної партії Польщі, а з КПЗУ він нічого не мав спільного. Тому, можливо, в сучасному львівському середовищі створюється двояка думка про нього. Але всі шанують його як прекрасного графіка. До того ж він мав два таланти: художника та людини. До нього тягнулися люди. І хоча він ніколи не викладав, багато сучасних художників вважають себе його учнями. Двері домівки Л. Левицького були відчинені для всіх, а гостинність забезпечувала також його дружина Ґеня Левицька. Її чоловік був для неї наче дитиною. Вона ревно опікувалася ним. Без неї Леопольд Іванович не залишив би такого спадку – 6,5 тис. одиниць зберігання. І все це, а також меблі, одяг, кераміку, врешті, саму квартиру на вул. Устияновича, 10, його дружина передала Національному музею. Взагалі, особисто я не знала іншої людини, яка з більшою посвятою ставилася б до українського мистецтва.

Коли я ще працювала в музеї Новаківського, який розташований поряд, пані Ґеня часто кликала нас до себе на обід. А які вона пекла пляцки!.. Подружжя Левицьких було зразковою родиною. Ґ. Левицька померла 1989 р. Разом із подружжям Левицьких мешкав брат Ґені. 1991 р., перед виїздом до США, він також подарував Національному музею свою половину квартири, хоча міг продати. Ці щедрі дари й дали змогу створити художньо-меморіальний музей Л. Левицького.

– А ким були батьки Леопольда Левицького?

– Поляк Ян Левицький був ковалем у Чорткові, потім працював на залізниці. А мати Ольга Блюс – українка, донька дяка.

– Коли створили музей і чому він тепер закритий?

– Музей створили 1984 року ще за життя Ґені Левицької. Одну кімнату наші музейники впорядкували під експозицію. А в іншій вона мешкала й сама проводила екскурсії. Офіційно музей відкрили 11 квітня 1989 р. вже після її смерті. 1997 року через брак коштів на його утримання дирекція вирішила перенести основні фонди Л. Левицького в одне з фондосховищ. Музей Левицького залишився як підрозділ Національного музею. Теперішній директор останнього Ігор Кожан пообіцяв відновити функціонування художньо-меморіального музею Л. Левицького в повному обсязі ще до кінця цього року.

– Парадигма “митець і влада” – загальновідома. А от у радянські часи Леопольд Левицький почувався доволі комфортно. Його навіть нагородили орденом Леніна. Чи це так?

– Не зовсім. Л. Левицький переїхав до Львова 1946 р., ночував, де вдасться (в гуртожитках, на столі в Спілці художників), поки його дружина не продала хату в Чорткові, а за ці кошти придбала квартиру на сучасній вул. Устияновича, де тепер художньо-меморіальний музей Л. Левицького. Левицькі жили дуже скромно. Фактично сім’я мешкала у двох кімнатах, одну з яких художник обладнав під майстерню. Щодо його ставлення до радянської влади, то він просто уникав конфліктів із нею, і це йому вдавалося. Можливо, спрацьовував інстинкт самозбереження. Не знаю... Зрештою, не всі ж мали сидіти в тюрмі...

Насправді за переконаннями він був радше нонконформістом, аніж комуністом. До того ж був схильний до іронії та любив жарти й ґеци. Так, Дмитрові Крвавичу він розповів свою історію відрахування із Краківської академії мистецтв 1936 р. “Краківська група” влаштувала тоді виступи студентів під гаслами марксизму. Студенти потовкли бюсти класиків польського мистецтва, порозвішували гасла, портрети Маркса. Зірвали заняття. Бунт тривав три дні, а Л. Левицький просидів у камері попереднього ув’язнення два тижні. Фактично бунт замовила Комуністична партія Польщі, яка й фінансувала “Краківську групу”. Проте Л. Левицький узяв участь у його організації не тому, що симпатизував марксизму, а тому, що “треба всіх збити з пантелику”; і додав, що, на жаль, “дуже ненадовго”. До речі, диплом Краківської академії мистецтв він отримав лише 1961 р.

Л. Левицького дійсно призначали на відповідальні посади, проте звільняли майже відразу. Так, 1939 року Л. Левицького призначили головою міської ради Чорткова, а за місяць звільнили. 1948-го він став головою львівської філії Спілки художників, а через декілька місяців цю посаду обійняла вже інша особа. У радянські часи найвідомішою його картиною була “Дума про возз’єднання” (1954). Навіть назву майбутньої картини спустили зверху в контексті святкування возз’єднання України з Росією. Левицький виконав це замовлення. На полотні зображено групу селян, які замріяно споглядають радянський берег Збруча. Однак Л. Левицький розмістив їх на східному боці, і вони дивилися на Захід. Комісія відразу зауважила це і змусила художника перемалювати картину. А коли Спілка художників виключала зі свого складу Стефанію Шабатуру, Левицький став на її захист. Тож він не йшов на суттєві компроміси із власною совістю. Він нікому не перешкодив у житті, не підсиджував нікого. Був скромною людиною, добрим сім’янином і чудовим художником.

– А чому “Дума про возз’єднання” відсутня на виставці? Чи ви керувалися певними ідеологічними міркуваннями? Чи соцарт має бути викреслений із нашої історії?

– Ні, ми думали над цим, так само планували подати кумедну історію її написання. Але реставратори просто не встигали підготувати полотно до терміну відкриття виставки Л. Левицького.
Розмовляв Ігор Чорновол

Наверх