На головну

Одна Україна на двох Вікторів

Понеділок, 25 , 2006 року, № 174 (981)

Попри запевнення політиків, ніби вони не бачать і тим паче не роблять жодних спроб боротися за владу, їхні дії свідчать зовсім про інше.

Політична гармонія по-українськи

Так, після останніх заяв щодо указів Президента, які мав візувати прем’єр, але уряд “завернув” їх, топ-темою кінця минулого тижня знову стала боротьба двох гілок влади – президентської й урядової. Й у світлі всіх цих подій гасло “Два Віктори – одна Україна”, яке нещодавно прикрашало площі біля будівлі парламенту, набуває зовсім іншого звучання.

Міна сповільненої дії

Про небезпеку перерозподілу владних повноважень експерти та політики національно-демократичного спрямування попереджали задовго до президентських виборів – ще тоді, коли адміністрація Кучми лише висунула ідею політичної реформи. Проте в той час майбутнім “перетягуванням ковдри” ніхто не переймався. Понад те, політреформа стала розмінною монетою між другим і “третім” турами президентських виборів.

Проте навіть після того не йшлося ні про реальні кроки на шляху скасування політреформи, ні про її поглиблення. Ба більше – ніхто не ставив собі за мету чітко окреслити коло перерозподілу повноважень у трикутнику президент-уряд-парламент. Це й стало чи не головною помилкою команди Віктора Ющенка, яка занадто комфортно почувалася протягом півтора року після президентських виборів.

Єдиною ж умовою початку колотнечі за владу мало стати “пришестя” на ключові посади осіб, наділених рівною мірою владними амбіціями та достатньо рівновіддалених один від одного. Бо зрозуміло, що Юрій Єхануров на посаді прем’єра за Президента Ющенка не втілюватиме політреформи й навіть не стежитиме за нюансами ухвалених змін. Натомість трійка Ющенко-Мороз-Янукович ідеально вписувалася в задуману ще декілька років тому гру під назвою “політреформа”.

Бюрократичними маневрами по повноваженнях

Події, що призвели до нинішнього стану речей, насправді не є такими принциповими, щоб їх коментували (ще й доволі емоційно) перші особи держав. Ані рішення Кабміну про скасування доручень Президента уряду, ні повернення указів глави держави без візування прем’єром не є чимось, що виходить за межі здорового (чи нездорового) бюрократизму.

Проте атмосфера, яка супроводжує ці події, свідчить: обидві сторони – і Президент, і прем’єр, як і їхні базові політичні сили, – чудово розуміють, що мова не про прості бюрократичні процедури, а про реальний перерозподіл повноважень. Іншими словами – з призначенням В. Януковича прем’єром боротьба за реальну владу лише розпочалася. І її закінчення не тільки не буде простим, а й залежатиме від особистого вміння головних гравців тримати удари та показувати власну силу волі.

Про це опосередковано свідчить хоча б те, що наразі жодна зі сторін не вдалася до фактичного ультиматуму, оприлюднивши новий зміст Конституційних повноважень із чітким показом “Хто є хто” в новій українській владі. Протистояння радше нагадує маневри зі стягування сил та інформаційних приводів. Коментування ж цих власноруч здійснюваних інформприводів зводиться до іронічно-недбалих посмішок.

Від Універсалу до Конституційної угоди

Спробою (і навіть до певної міри альтернативою) конституційного розподілу повноважень стало підписання Універсалу та його позиціонування як основного документа, що супроводжує діяльність української влади. При цьому, оскільки Президент ініціював Універсал, то наче само собою зрозумілим є те, що Президент, незалежно від повноважень і намірів уряду (чи парламенту), є ключовою особою в державі. Й це певним чином удалося. Адже саме Президент нині є безальтернативним “модератором” процесу. Це враження посилює ще й те, що для роз’яснення наслідків політреформи не обійтися без Конституційного Суду, а для роз’яснення положень Універсалу жодного допоміжного інструментарію главі держави не потрібно.

Натомість потрібним стає другий крок, який мав би забезпечити більші повноваження Президента й таким маневром обійти всі спроби надати чинності політреформі та поглибити її. Цим другим кроком може бути Конституційна угода, яка закріпить повноваження ключових інститутів влади в країні. До речі, схожим методом свого часу скористався Леонід Кучма. І саме Конституційна угода дала йому змогу створити модель управління державою, яку не змогла порушити навіть ухвалена Конституція. Причин піти на такий крок може виявитися скільки завгодно – від необхідності закріпити положення Універсалу як обов’язкові й до самого перехідного періоду – конституційна реформа, необхідність (принаймні твердження про необхідність) реформи місцевого самоврядування, адміністративної реформи тощо.

Зацікавленою стороною в цьому процесі може бути й Олександр Мороз, який не надто давно перейшов із “помаранчевого” в “біло-блакитний” табір. Проте цей новий альянс не заважає йому активно втручатися в суперечку двох Вікторів із позиції голови Верховної Ради. Й саме Мороз як ніхто інший (з огляду на досвід двох політичних “шлюбів”, крісла спікера парламенту, ухвалення Конституції та розробки політреформи) розуміє поняття “парламентсько-президентської” держави.
Сергій Смірнов

Наверх