На головну

Шанс для Європи

П`ятниця, 15 Грудня, 2006 року, № 60 (60)

Богдан Ших

Те, що на міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґєдройця “Європа – минуле і майбутнє. Візії та ревізії”, яка відбулася 24-26 листопада в Києві, організатори першим запросили до слова Юрія Андруховича, було дещо провокаційним, але водночас закономірним. Адже в чомусь ці особистості є близькими. Насамперед сміливістю й обґрунтованістю думки, висловленою без жодного загравання з тими чи іншими силами та без огляду на можливу чиюсь негативну реакцію. Як і Ґєдройць, Андрухович дедалі більше часу проводить за кордоном, роблячи для справи євроінтеграції України чи не більше, ніж уся українська влада разом узята, шукаючи суть Європи та намагаючись сформулювати її пріоритети. Приблизно те, що протягом багатьох років робив Єжи Ґєдройць для Польщі, зокрема, і для Центрально-Східної Європи загалом.

У своєму виступі Юрій Андрухович зазначив, що “Європа – континент, який досі не знає своїх меж”, і припустив: “Європа всюди там, де місцеві мешканці вважають себе європейцями”. Так, європейці з ентузіазмом сприйняли помаранчеву революцію в Україні та швидко змінили своє ставлення до українців. Натомість Європейський Союз як “бюрократична і далека від європейського ідеалізму структура” відразу ж “став виявляти свій підсвідомий лякливий спротив на рівні всіх можливих структур, і вони почали вигадувати для нас усілякі відмовки й перепони”. Таким чином Україна знову опинилася “в сірій зоні добросусідства”. І, як сміливо припустив Андрухович, Євросоюз влаштовує саме така Україна, застійна й ізольована. Ба більше, така Україна, за його словами, є однією з необхідних передумов “стабільності в ЄС”. Зауважимо, що для нас є очевидним – така стабільність загрожує самому Євросоюзу, оскільки веде до сповільнення зростання і стагнації.

Андрухович називає цей дивний конфлікт європейсько-європейським. “Між “прагматичною моделлю” ЄС із його страхами, закритістю, всіма комплексами імперіалістів-невдах та “ідеалістичною моделлю” Об’єднаної Європи з її органічною потребою рости і змінюватися, з її вічно рухомими й не цілком географічними межами, тобто з її відкритістю, недосформованістю, з її вітальністю”.

Структури ЄС справді багато зробили для роз’єднання Європи за лініями членства в ЄС, шенгенської зони, зони євро, ринків праці та ін. Юрій Андрухович пропонує творити альтернативний ЄС-івському проект об’єднання Європи – легкий, пластичний, ліберальний – і назвати його, як напівзабуту радіостанцію, Вільною Європою.

Щодо криз у Європейському Союзі, то з Андруховичем погодився віце-президент Європарламенту Єжи Онишкевич. Серед причин – і дискусії стосовно Конституції Євросоюзу, і щодо ймовірності приєднання Туреччини. Пропоноване поступове поглинання Євросоюзом прикордонних країн пан Онишкевич порівняв із колишнім процесом розширення Російської імперії, який нині немає сенсу повторювати. Як можна судити, зі старих членів ЄС утворюється так зване “тверде ядро”, навколо якого – вільна структура країн різного ступеня інтеграції, що прагнуть до нього приєднатися. Єжи Онишкевич також нагадав слова Тоні Блера, що Європа повинна стати надпотугою, але не наддержавою.

Для України, на думку пана Онишкевича, важливо визначитися, чи хоче вона мати вплив на те, що відбувається в ЄС. Адже існує дві моделі відносин: одна “швейцарська”, яка передбачає тісну співпрацю країни з Євросоюзом, однак не передбачає її участі в ухваленні рішень ЄС. Друга – “польська”, яка разом зі співпрацею передбачає активний вплив країни на процеси та рішення Євросоюзу.

На жаль, пропозиції Єжи Онишкевича на конференції не обговорювали. Натомість Олександр Сушко запропонував вимагати від Євросоюзу “все, крім інституцій”, як це пропонувало Україні керівництво ЄС.

Професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк провокував молодь на пошук нових геополітичних моделей і закликав учасників конференції дивитися хоча б на 50 років у майбутнє. Він зазначив, що в Україні з’явилося покоління, яке виросло в незалежній державі, мислення якого вільне від отруйного впливу імперської пропаганди, з іншою психологічною настановою на світ. Саме до такого покоління поляків належав Єжи Ґєдройць, який народився сто років тому в країні, яку поділили Росія, Німеччина й Австрія, але сформувався як редактор і громадський діяч у незалежній міжвоєнній Польщі.

Зі словами професора Шпорлюка дещо перегукувався виступ професора Гарварду Григорія Грабовича, Інститут Критики якого був одним з організаторів конференції. Він закликав сміливіше ревізіонізувати стереотипи, як це робив Ґєдройць. Справді, перегляд усталених поглядів є дуже потрібним, адже постійно змінюється тло, контекст цих явищ. Тому з часом ми втрачаємо відчуття і розуміння цього контексту, що веде до спотвореного уявлення про події, особистості та явища. Не менш важливим, на переконання професора Грабовича, є переосмислення себе, бо тільки тоді ми здатні переосмислити інших. Воістину і нам, і європейцям необхідно провести ревізію поглядів на себе й один на одного.

На жаль, схоже, що українці у своїй масі ще не дозріли до глибоких внутрішніх ревізій. Несприйняття публікацій того ж професора Грабовича, які стали інтелектуальним викликом, проблеми з визнанням Волинської трагедії 1943-1944 років, героїзму УПА, навіть Голодоморів – це свідчення, з одного боку, слабкого впливу української інтелектуальної еліти, з іншого – постгеноцидної здеградованості української нації. Надію несе згадане нове покоління українців, яке зуміє переосмислити і нашу історію, і перспективу, а відтак – презентувати Україну світові по-новому.

Повертаючись до наших актуальних відносин із Євросоюзом: те, про що нині говорять як про велике завоювання – спрощення візового режиму для окремих категорій громадян України, цілком можна розглядати і як своєрідну дискримінацію. Мабуть, отримавши службову шенгенську візу, мені незручно буде дивитися в очі друзям, які, не маючи журналістського посвідчення, матимуть проблеми з отриманням навіть польської чи чеської візи.

І як за такого ставлення до нас ми маємо “почуватися в Парижі чи Лондоні краще, ніж у Москві”, як закликав українців на конференції Якуб Боратинський із польського Фонду ім. Стефана Баторія? Звичайно, він має рацію, говорячи про важливість громадської дипломатії. Але зазначимо, що для європейців це не менш важливо, ніж для українців. Бо як у нашій країні значна частина громадян має дуже невиразне уявлення про Євросоюз, так і населення країн Євросоюзу має здебільшого хибні погляди на Україну. Найчастіше вони недооцінюють позитивний потенціал нашої країни та значно перебільшують наші негативні риси чи проблеми. Безумовно, в цьому велика “заслуга” нашого східного сусіда, який має великий досвід і можливості формувати негативний імідж не лише Україні, а й прибалтійським країнам, Грузії, Польщі та всім тим, хто не стоїть перед ним на колінах.

У кожному разі не можна не погодитися з тезою Максима Стріхи, який висловив упевненість, що майбутнє Європи вирішуватимуть не тільки в Брюсселі та Страсбурзі, а й у Києві, Тбілісі, Мінську. Тому очевидно, що увага ЄС до цих країн не може послаблюватися.

У своєму не виголошеному виступі хотілося б наголосити, що без вступу України до Європейського Союзу він не має шансів стати надпотугою. Омріяна “стабільність” Євросоюзу цілком може перейти в його стагнацію. Адже в сучасному світі, який змінюється все швидше, стабільність майже гарантує відставання. Лише виклики такого рівня, як долучення України до ЄС, можуть стати стимулом для його розвитку з прискоренням. Лише “свіжа кров” освічених і роботящих українців, лише багатющі ресурси нашої великої держави в умовах розвинутого європейського ринку можуть дати синергетичний ефект і таким чином забезпечити Європу достатнім рівнем вітальності та підняти Євросоюз до рівня світової надпотуги. Усвідомлення цього факту європейцями – завдання для нас і для наших друзів у Європі.

Якщо ж європейці не усвідомлять цього або просто побояться виклику, який зруйнує їхнє налагоджене, стабільне життя, вони неминуче опиняться позаду. А світ, звичайно ж, піде далі. За якийсь час можливе відставання Європи змусить Україну переглянути пріоритети зовнішньої політики. Це, знову ж таки, буде боляче. Оскільки Україна – європейська держава. Як свідчать соціологічні дослідження, за цінностями українці ближче до Європи, ніж до Росії. Але реалії можуть змусити її орієнтуватися тоді, скажімо, на Південно-Східну Азію.

За два роки, що минули після Майдану, і європейці, і українці пережили розчарування. Перші – через гальмування в Україні реальних реформ, другі – й новообраною владою, й ставленням до України з боку Євросоюзу. Адже нам чітко дали зрозуміти, що в осяжній перспективі нас там не очікують. Навіщо ж тоді докладати зусиль?

Тож чи не час Україні та ЄС змінити ставлення одне до одного та спільно взятися до справи – швидкої інтеграції України до ЄС і спільного завойовування лідируючих позицій у світі?
Богдан Олексюк – експерт Інституту відкритої політики в Києві

Наверх