На головну

20 років тому ми продемонстрували колосальну самоорганізацію

Понеділок, 05 Жовтня, 2009 року, № 39 (531)

17 вересня 1989 року Львів уперше масово засвідчив свою вірність тоді ще катакомбній Українській Греко-Католицькій Церкві.

Численні мітинги та демонстрації вже не були чимось винятковим – 1989-го вони відбувалися щонеділі, львів’яни вимагали змін. Якщо на початках ішлося лише про якісь косметичні зміни, то поступово національно-визвольний рух ставав усе радикальнішим – справа йшла до вимог повної незалежності України.

Але те, що трапилося 17 вересня 1989 року, навіть для того часу стало непересічною поді­єю – близько 300 тисяч галичан пройшли центром Львова, вимагаючи легалізації УГКЦ. Ні до того, ні після, аж до помаранчевої революції, у Львові не відбувалося нічого подібного. Наймасовіша за кількістю учасників акція виявилася напрочуд організованою. Нині чимало з тих подій призабули. Тож про них в інтерв’ю “Газеті” розповів безпосередній учасник та організатор цього масового походу, колишній політв’язень Іван Гель. 1989 року він очолював Комітет захисту УГКЦ.

– Іване Андрійовичу, для початку хотілося б почути, що собою являла Українська Греко-Католицька Церква напередодні виходу з підпілля?

– Церква була в дуже складному стані – впродовж майже півстоліття вона перебувала в підпіллі. Її не було як слід струк­туровано. Проте дух і жертов­ність духовенства давали Церк­ві змогу жити повноцінно як для катакомбного життя. Тобто щонеділі та в будь-яке свято обслуговували людей, відправляли Служби Божі, вірні приймали найсвятіші тайни, хрестили дітей і хоронили родичів. В Україні працювали 350-400 священиків, і не лише в Галичині. Святі отці їздили і на Схід України, і в Середню Азію, Казахстан і Сибір, де проживало дуже багато виселених і репресованих вірян. Отож зі змі­ною суспільної ситуації, з приходом до влади Ґорбачова, який намагався косметичними заходами утримати імперію в цілісності, вихід Церкви з підпілля став закономірним. Терміни “глас­ність” і “перебудова” суспільство трактувало значно ширше, ніж передбачали. Зменшення цензури, контролю КҐБ і від­сутність репресій призвели до того, що стався вибух. Це було обумовлено суспільним життям, застоєм, навіть деградацією промисловості, дефіцитом товарів першої необхідності. І це спричинило розвиток національно-визвольних процесів, у тому числі релігійного.

– Усе ж таки, коли процес виходу УГКЦ із підпілля розпочався, то спротив комуніс­тичної партії був тотальний. Чи, може, і там були особи, які принаймні мали якусь симпатію до церковного відродження?

– Ні, симпатії не було. Якщо в Балтійських країнах національно-визвольні процеси відбувалися повним ходом, у Грузії людей розганяли саперними лопатками, а в Азербай­джані стріляниною, то в Укра­ї­ні Щербицького (зазначу, саме Щербицького) був застій. Наша держава спала летаргічним сном. І тільки через два роки після початку гласності й перебудови та нового мислення, тобто 1987-го, коли значна частина політв’язнів повернулась із концтаборів, розпочались активні національно-визвольні процеси. Тоді постало питання – як бути? Ми почали “будити” Україну, передусім Галичину. Відновили видання “Українського вісника” – Чорновіл, Горинь та я. 4 серпня час­тина духовенства й мирян ви­йшла з підпілля – оголосили про це у зверненні до Святішого Папи Римського та Міхаіла Ґорбачова. У такий спосіб усе стало на свої місця.

– Якою була реакція Святішого та М. Ґорбачова на це звернення?

– Ніякої. Ми не отримали відповіді, на жаль, і від Ґорбачова теж.

На початку 1987 року, коли йшлося про підготовку візиту Рональда Рейгана до Москви, я вже налагодив контакти з багатьма дипломатами та журна­лістами, яких акредитували в Москві, оскільки і Львів, і Київ були режимними містами – сюди не можна було приїхати закордонному журналістові без дозволу МЗС. У Москві познайомився з помічником держсекретаря США з прав людини Джеймсом Шіфтером. Ми мали низку зустрічей. Під час підготовки візиту Рейгана він розповів, що ставив перед радянськими керівниками питання про легалізацію УГКЦ, на що отримав категоричну відмову. Проте помічник держсекретаря запевнив, що Рейган поставить його перед Ґорбачовим. Тому що ніхто не мав права скасувати рішення псевдособору 1946 ро­ку у Львові.

– Якщо вже говорити про тих, хто був компетентний скасувати рішення псевдособору, то чи духовенство Російської Православної Церкви якось утручалося в цей процес?

– Утручалося від самого початку. Наприклад, тодішній екзарх РПЦ в Україні Філарет говорив, що ніякої уніатської церкви не існує, що “є тільки залишки, приблизно 10 сіл, щонай­більше 15, із беззубими попами і 200-300 беззубих бабок”. Тому одним із поштовхів до масових акцій, у тому числі 17 вересня 1989 року, було показати, що насправді нас багато. І це вдалося. Це був величезний крок – ніхто навіть не сподівався, що прийде стільки людей.

27 червня на 20-тисячному мітингу на стадіоні “Дружба” (тепер це стадіон “Україна”) я оголосив, що 17 вересня ми проведемо цю акцію. Цю дату призначив свідомо – це було 50-річчя окупації Галичини більшовиками. Тим паче, випадала саме неділя. Це дуже злякало “режим”. Його представники постійно тиснули на мене, щоб відмовився від своїх намірів. Мене викликали в облвиконком. Там зібралися Дурдинець – перший заступник міністра внутрішніх справ, Алаєва – перша заступниця голови облвиконкому, Решетило – тодішній начальник обласного управління релігії, Шабаєв – начальник обласної міліції, Ізосімов – прокурор області та Богдан Котик – міський голова Львова. Вони страшенно тиснули та погрожували, що я сидітиму, за словами Ізосімова, “третій строк і вже пожизнєнно”. Попри це, я переконав їх, що може пролитися кров, оскільки не відкликатиму свою заяву. Та навіть, якби зробив це, то багато людей усе одно прийде, бо не знатимуть про моє рішення, і ви тоді будете винуваті у пролитті крові. Тоді Дурдинець почав шукати виходу з цієї ситуації. Він сказав: “Ми не можемо дати дозволу”. На що я відповів: “Ви не дозволяйте, але й не забороняйте. Тобто зберігайте статус-кво, однак не чиніть насильства, інакше буде біда”. І вони погодилися.

Тоді я почав наступати. Адже для того, щоб був порядок, мені був потрібен офіцер зв’язку. Тож до мене “приставили” ма­йора, який за мною стежив – він мені в цьому зізнався. Дали радіостанцію. Також я вимагав три машини швидкої допомоги. Бо Ізосімов заявив, що “если даже кто-то наступит старушке на любимий мозоль, то ви будете сидеть”.

– Попри те, що пан Котик сидів із протилежного боку столу, він таки зіграв позитивну роль у вирішенні проблеми. Як це було?

– Напередодні він скликав міськвиконком і сім його членів проголосували за дозвіл на проведення акції, п’ятеро – проти. Очевидно, з тих п’яти хтось доніс, і другий секретар обкому Борисюк викликав Богдана Котика “на килим” і почав на нього верещати: “Як ти смієш! Ми боремося з націоналізмом, а ти їм сприяєш. Ти покладеш партквиток”. І тут Богдан Котик сам поклав партійний квиток. Борисюк був шокований таким учинком. Котик був першим, хто поклав партквиток добровільно на стіл. Відтоді ситуація почала розвиватися катастро­фічно для системи. За неповних півтора місяця – з 18 вересня до 1 листопада – 31 тисяча комуністів покинула лави КПУ. Після цього подав у відставку Щербицький, який зрозумів, що система розвалюється.

Генеральною репетицією 17 вересня було 6 серпня, коли ми вперше після півстоліття відновили вшанування Маркія­на Шашкевича на Білій Горі. Тоді подумав: якщо на Білу Гору прийде 20-30 тисяч осіб, то у Львові збереться значно більше. Та на практиці на Білу Гору прийшло 60 тисяч людей.

КҐБ після 17 вересня відкрило проти мене кримінальну справу. У колоні “каґебісти” нарахували 250 тисяч осіб, а ще було 50-60 тисяч “зівак” – так вони називали тих, хто стояв на тротуарах і спостерігав.

– Чи складно було керувати такою кількістю людей, адже могло трапитися різне?

– Саме для цього я попросив допомоги у Варти Руху. Але люди були дуже самоорганізовані та дисципліновані.
Розмовляв Олександр Сирцов

Наверх