“Я можу адаптуватися у будь-якому просторі” PDF Друк E-mail
31.01.2003 04:29

Розмова з Оленою Турянською, художницею


ЛЬВІВСЬКУ художницю Олену Турянську я застала вдома. З огляду на те, що останніх кілька років вона постійно була в стані цейтноту і помітного внутрішнього загону, розриваючись між Україною та Німеччиною (де втілила кілька творчих проектів), бачити її в стані неспішності було більш, ніж незвично. Художниця, яка здобула собі творче ім’я як творець витинанок, укріпила його як талановитий експериментатор не лише з папером, а й іншими матеріалами, і підтримує своє реноме як невтомний ініціатор та учасник багатьох цікавих мистецьких затій, що отримали чималий розголос і в Україні і за кордоном, Олена Турянська стала бажаним гостем “Львівської газети”.

- Оленко, отже, чому ти тут?

- Тому, що мене за цей час просто “накрило” німецьким менталітетом з усіма його позитивними і негативними ознаками, а коли він почав видаватися мені токсичним, я втекла. Може, стужилася за станом, коли за людей думає не система, а вони самі, за відповідальністю один перед одним, за слов’янською щирістю і відвертістю... Словом, виникла внутрішня потреба зупинитися, переосмислити усі ті моменти порівняння, які я для себе з’ясувала, і викристалізувати усе це у якийсь творчий результат. А у Львові мені працюється найкраще.

- Як впливає німецький менталітет на їхніх художників?

- Художники - це трохи інша іпостась взагалі усюди. І там теж. І хоча є різниця в якихось людських деталях, здебільшого суттєвої немає. Інша річ, що вони часто ерудованіші за наших, свідоміші у своїй творчості, мають набагато чіткішу за нас вербально сформульовану концепцію власної художньої творчості. І не через надмір загальної освіченості, а через те, що в них, на відміну від нас, багато спеціальної літератури і, що головне, постійно присутні критика і дискусії як такі, звідки, власне, й беруться всі оті висновки, термінологія, класифікації…

- А ти маєш вербально сформульовану концепцію своєї творчості чи йдеш навпомацки?

- Оскільки багато співпрацюю із західними партнерами, то мені потрібно це мати. Для себе внутрішньо я завжди знаю, що хочу у творчості від себе і куди йду. Але оскільки займаюся багато чим, то самій мені дуже складно сформулювати якесь загальне охарактеризування свого руху і пізнання самої себе, щоб це було влучно, стисло і відображало те, що роблю. І я знайшла для себе такий хід: оскільки є співавтором і співорганізатором концепцій деяких проектів, то намагаюся закладати у ці концепції те, що мене у цей момент найбільше цікавить. Скажімо, наступний проект із німецькою стороною я назвала “Цвішенраум”, себто проміжковий простір.

- ?!..

- Це я придумала не сама. А взяла із праць того ж таки німецького філософа Мартіна Гайдеггера, який має дуже цікаві роботи на тему простору як такого. Простір цікавить мене зараз не на рівні квадратних метрів, а як такий, що його людина повинна мати для життя, роботи, спілкування тощо, порівняння цих просторів. Бо хоча я сама можу досить гнучко адаптуватися у будь-якому просторі, виходячи з того, що нічого в житті не є сталим, усе ж різниця просторів є. І як це буде взаємодіяти - справді цікаво. Якщо не виникне жодних непередбачуваних обставин, за цим проектом восени цього року Тоня Денисюк, Андрій Сагайдаковський і я творитимемо свій простір у виставкових залах Фрайбурга, а наступної весни троє німецьких художників презентуватимуть своє мистецтво у Львові. Тобто і ми, і вони творитимемо той, так би мовити, проміжковий простір, який, думаю, зацікавить і глядача.

- Оленко, ми познайомилися з тобою, коли ти горіла експериментами з папером. Це було багато років тому. Попри твої паралельні творчі шукання у різних техніках і різному матеріалі, папір ти не зрадила і до сьогодні. Чим зумовлена ця твоя пристрасть?

.- Знаєш, на рівні підсвідомості у кожного художника, незалежно від того, у якій техніці він працює, чистий аркуш паперу (тим більше, якщо він ще й доброї якості) викликає дуже інтригуючі інтимні почуття. А почалося все з того, що в якусь мить я захопилася проблемами гармонії і зокрема симетрії. А ні одна техніка не дає такої можливості працювати із симетрією, як папір. Він - як світ задзеркалля. І потім мені дуже сподобалося, що в роботі з цим матеріалом немає нічого зайвого. Адже маючи тільки його і запускаючи у нього повітря (бо витинання дірок - це запускання у папір повітря), ти твориш якийсь дивний світ, магічність якого насичується ще й твоєю власною грою зі світлом і тінню, де тінь - така сама реальність, як і виконана із паперу робота. Фактично можна досягати багатогранності. Це - магія.

- Чи багато у світі таких захоплених магів, як ти? Адже сьогодні багато людей пробують щось собі витинати…

- Для мене саме мистецтво паперовитинання - просто ремісничий прийом - не більше і не менше. Інша справа, що ти хочеш цим сказати і наскільки можеш тією технікою, у якій працюєш, підійти до того, що хочеш сказати. Якщо я побачу, що для точності того, що хочу висловити, потрібно буде намалювати на склі, я намалюю, вишити - вишию і так далі. І на сьогодні мало-помалу я підійшла до дуже важливого для себе питання, що для мене є успіх?

- І що є успіх для тебе?

- Коли я відчуваю, що була найбільш правдивою у творчості стосовно себе в той чи інший період життя. Бо можна з тієї чи іншої позиції підходити до факту творення, можна мати ту чи іншу творчу концепцію, але варто завжди пам’ятати, що у світі все відносне. Констатувати, успіх це був чи ні - фактично не можна, а лише зауважувати якісь віхи, які вказують напрямок руху...

Розмовляла Ярина Коваль, Львівська газета, 31 січня 2003 року, №94