На головну

Літні чування Вітчизни

Понеділок, 21 , 2007 року, № 83 (153)

У дитинстві я мріяв обійти пішки всю Україну, однак – чи по географічній горизонталі, чи по історичній вертикалі – для цього не вистачило б і ста життів.

І все ж улітку вириваю з побутової неволі два тижні вільного часу, і мандруємо з молодшим сином Тарасом уздовж Стрипи до Дністра… Чим різниться активний відпочинок від пасивного? Насамперед незалежністю, зокрема й від елементарного комфорту. Долаємо зарослі кропиви та тернові хащі, власні немощі та лінощі, проходимо над прірвами й обривами, через болото і крутіж, аби тільки знайти свою стежку до світлої поляни чи й великої полонини в обрамленні зелених пралісів і, увійшовши у цей храм природи, на все життя залишити його в собі.

Просимо благословення в Матері Божої зарваницької та янгола на Осовецькій кемпі та рушаємо з подвір’я, на якому виростало не одне покоління нашої родини й де дотепер витають духи предків, прихопивши із собою нехитрі харчі та фотоапарати. Легко йдеться вологою росою, з-під ніг виривається заспаний заєць і, заплутуючи сліди, зникає в гущавині. Сходить багряне сонце – дорога з темряви у світло. І на низенькім виднокрузі червона куля вирина. І ховрашок завмер в напрузі, немов натягнута струна. І світло в світло – день виходить на лови захвату життям. І там, де стогне дивний подив, останні лилики летять.

Проминаємо татове село Білявинці. Тут народилась і тупцяла ніжками по свіжій траві славетна Соломія Крушельницька. Дорогою вибираємо пейзажі для знимкування, щоб не було видно пластикових пляшок, які теперішнє народонаселення масово скидає в Стрипу та понад похилими берегами разом з іншою тарою та відходами. 2004 року річку отруїли хімікатами, злежаними міндобривами та гноївкою. Риба пливла голічерева, впадала у Дністер, над нею кружляли тривожні чайки і кричали нам у саму душу: “Що ви за люди такі – труїте свій рай душевний і природний…” Сухі сльози пропікали піднебіння, слова застрягали в горлі, бо що тут скажеш?!

Я пам’ятаю рукав річки біля лісу – чистий, як сльоза. Поки не розібрали греблю, і бруд не добрався до цієї божої закутини – що двадцять сантиметрів із дна жебоніли джерельця, вода була чиста і прозора аж до дна – я пірнав і плив, і риба довкола мене зграйками розліталась, і все було, як від початків творення…

У Старих Петликівцях (старші люди кажуть “Пекликівці”) шумить вода біля млина, сполохують тишу дивакуваті (бо ж дикі!) качки, кружляють поважні бузьки, ходить чапля по чаполоті… Повертаємо нижче від руїн старого та перил молодшого моста – йдемо лівим берегом, і знову веселі садки спростовують наші страхи про підшкірні води. Пробуємо прозорі “паперівки”, йдемо Нижньою Переволокою до Заривинців, біля криниці зустрічаємо молодесеньку жваву молодицю, пробуємо воду, питаю, звідки родом. “З Переволоки”. – “А де живете?” – “Тут, недалечко…” – “А чоловік де?” – “Там, де всі… на заробітках”. Пробую пожартувати: “Тому я й сприйняв вас за дівчину…” Сумно усміхається.

Заривинці я завжди мав за мале село, аж воно тягнеться і тягнеться вздовж Стрипи. Як чи не всюди – дві-три церкви різних конфесій. Сьогодні – Маковея. Люди вітаються, ми теж здоровкаємось і христосуємось, розпитуємо стежку на Рукомиш – десь там роблять нову дорогу на Івано-Франківськ і нещодавно розкопали давні гончарні печі з часів Трипілля… Світ тісний. Колись тато розповідав, як через уранові пагорби, повз Курдибанівку або Переволоку (“Курдибанівка за Переволоков” – давній народний вислів) навмань їздив на ровері до Підгаєць – мав там дівчину, а з іншого боку цих пагорбів, за Підгайцями (рукою подати!) – Тисмениця, родиме поселення Олега та Яромира Лишегів, знакових постатей цього краю.

Ідемо Рукомишем – знову дві церкви, одна за одною під прямовисною горою. Помолившись, знимкуємо старі печери, мініатюрний водоспад, місцеві краєвиди. Біля печер – храм святого Онуфрія. На Галицькій брамі височіє метрова, добре збережена скульптура роботи Іоанна Пінзеля. Манджаємо через Звенигород до Підзамочка (які назви!), а після ночівлі в Бучачі йдемо далі.

Продираємося правим берегом. Нижче пробуємо лівий, волочимося прямовисними стежками, пахне грибним духом і ще чимось збудливим – хочеться прочесати ліс і вполювати аристократичного б і л о г о або царського к о з а р я, але що ж: нема, як і нема коли – сунуться хмари, слизько. Йдемо з прискоренням, але обережно – можна зірватись і підвернути ногу, а тоді вже ніхто не допоможе. Кругом ані душі, але ж ні – на тому боці пасуться коні, чути дятла, злітають сполохані куріпки і ще якісь дивні важкуваті птахи. Чаплі геть здивовані – не часто їм траплялося бачити подорожніх, які бозна й для чого вирвались у вже забутий світ дикої природи. Переходимо ще раз на правий берег. На пологій угловині здибаємо кущі ліщини, зриваємо символічних декілька пригорщ і знову – сумки на плечі. Стрипа час від часу роздвоюється-подвоюється – один із таких рукавів заводить у тупик, до країв забитий пластиковими пляшками… Боже! Немає бруднішої тварини, як егоїстичне і мерзенне, за висловом Джонатана Свіфта, є г у… Так він назвав двоногих, які перестали бути людьми.

Залажу у в’язку твань, але ж тут екскаватор не допоможе – от і стоїть, чи то пак лежить гора півторалітрових “gумаків” сумним пам’ятником людської деградації. Компенсація чекала на нас у Жизномирі. На околиці села величезна полонина в обрамленні зелених пралісів, які розкинулися на височезних пагорбах з усіх боків. Повітря настояне на запахущих травах, тиша стоїть божественна, а душа вібрує в унісон, і сльози проступають на чисті очі під святим небесним куполом.

Тарас телефонує до Львова: “Мамо, як тут гарно!” – “Померла Наталя Лубківська…” Я згадую ще Валерія Іллю, який відійшов 27 липня 2005 року. Молимось із сином за упокій душ, які вже попрощалися з цим прекрасним білим світом... але мусимо йти. Біля Ліщинців газова труба – ген у просіці майнула тінь лисиці.

Ми вже змокли по дорозі, робимо привал.

Колись я ще розкажу про наступні 10-15 кілометрів до Скоморохів попри Язлівець, Русилів, Дуліби і далі вниз по Стрипі – до Губина та Берем’ян (знову 10-12 кілометрових верст), які ми верстали Губинським каньйоном (моя назва) поміж прямовисними горами, зарослим лісом, і все це видавалося нам Амазонкою в мініатюрі – хоча живцем ми цю “Незаміжню” бачили хіба що по телевізору.

Ось так ми відкрили для себе ще трохи України, і ці душевні, ба й фізичні, чування батьківщини, вслухання в її пульс – залишили в пам’яті щось більше, ніж пейзаж чи подорож: ми відкривали світ, заради якого варто жити.
Богдан Чепурко, письменник, мешкає у Львові

Предлагаем медицинские переводы с немецкого.

Наверх