Дива “постінтелектоцидної” України: чи лише помаранчеві? PDF Друк E-mail
Автор: Степан ВОВКАНИЧ   
11.01.2005 05:03

БЕЗЗАПЕРЕЧНИЙ факт, що помаранчева революція увійде в новітню історію України.

Але чи сімнадцять її осінніх миттєвостей стануть помаранчевим дивом лише становлення української нації та вибором на найвищу в державі посаду людини, до якої звертатимуться: “Мій Президенте!”? Чи не висвітлив Майдан низки першопричин запізнення дива та ролі кожного українця й неукраїнця в цьому спізненні?

 

Кажуть, неможливо бути почутим пророком у своїй країні. Ймовірно, тоді легше вчинити навпаки: прислухатися, що пророкували та пророкують патріоти твоєї країни з-поза її меж?

Справжній український патріот – попри своє індіано-американське коріння – Джеймс Мейс, який, на жаль, 3 травня 2004 р. відійшов за виднокруг світу цього, будучи у 1986-1987 рр. виконавчим директором колегії дослідників при Конгресі США щодо обставин штучного голодомору в 1932-1933 рр., користувався поняттям “постетноцидна” Україна. Йому, вихідцеві з чи не останніх аборигенів Америки, не важко було віднайти це визначення.

Я завжди вважав і вважаю, що мейсівську оцінку наслідків сталінського геноциду українського народу слід розглядати в ширшому історичному контексті. Цей контекст віддзеркалює довготривалий і зловмисний процес зрізання чи пересаджування у свій ґрунт коріння тих колосків, які вище за інших піднялися над широким українським полем, не лише радянською, а й царською імперіями. Українську патріотичну еліту нищили та нищать насамперед.

Проте інтелектоцид – це не лише фізичне знищення певних “неугодних” інтелектуалів, геніальних особистостей, які народжуються раз на сто років. Це також щоденне духовне приниження інтелекту, культури “живих, мертвих і ненароджених” як цілісної нації – її мови, звичаїв і традицій. Це масове, починаючи зі садочка та школи, втовкмачування, що російськомовні культура, ЗМІ, література – вищого рівня; що без “старшого брата” про Україну не може бути й мови; що Південь і Схід твоєї країни розуміють кандидата в Президенти тільки російською мовою, хоча перепис свідчить, що в кожній області України ми наразі в більшості.

Отже, якщо говорити про феномен помаранчевої революції, то найперше зазначимо, що її учасники повстали проти продовження національного приниження українського народу, проти бандитської філософії зрощення капіталу олігархів із владою, звихнутою на антиукраїнізмі та корупції. Чи не найбільшим помаранчевим дивом стало те, що українець у Києві перестав бути меншовартісним. Революція одухотворила й інтелектуалізувала “батька міст руських” як справжню столицю України, великою мірою об’єднала регіони довкола древнього Хрещатика, не посортувавши людей за мовою, вірою, соціальним статусом чи географією.

Проте революція не усунула з України тих, хто хоче й далі удосконалювати технологію інтелектоциду, скажімо, шляхом “затуркування” суспільного загалу засобами регіональної інформаційної блокади, “страханням” американською колонізацією, закликами до сепаратизму, формування “збройних загонів”, мабуть, для захисту регіональних “паханів”.

У цьому сенсі результати другого туру виборів віддзеркалюють більше, ніж їхні фальшування чи недемократичність проведення. Застосування з ініціативи російських політтехнологів упродовж півроку найбрудніших PR-технологій та урядового адмінресурсу допровадило рівень агресивності й антиукраїнських настроїв до масштабу державного бандитизму, притаманного хіба що добі голодоморів 1933-го чи 1947 років.

Створивши атмосферу суспільного страху перед американцями, бандерівцями, НАТО тощо, для захисту нібито “робочих людей, а не мітингувальників” (знову поділ народу), прихильники “старого режиму” й надалі інспірують через слухняні місцеві ЗМІ контркарту сепаратизму. Цю карту бандити використовували для тиску на Майдан, аби відвоювати президентське крісло лідерові регіональної псевдоеліти. Однак тільки-но вона стала міченою, вчорашній її головний адепт мімікрував до палкого прихильника цілісності України та її національних інтересів.

Нині зрозуміло, що “Вибори-2004” не поділили України, а лише ілюмінували ареали, де морально й інформаційно було легше втулити регіональній спільноті низку підступних міфів (зокрема, про гадані утиски російської мови, Церкви тощо). Лінія, яка виокремлює десять регіонів, де Янукович досягнув переваги, чітко корелюється з етнічним складом цих регіонів – росіян тут понад 14%, отже, мешканцями легше маніпулювати власне в зазначеній площині. Тому жодного особливого дива тут не сталося.

Натомість справжнім дивом помаранчевої революції була прекрасна молодь – з усміхненими добрими очима та розумним поглядом. Молодь, яка поводилася мирно й інтелігентно!

Майдан Незалежності став духовним чистилищем. Він чітко визначив: хто є син України за духом, а хто є сучим сином чи донькою в суспільстві, у владі, серед політикуму, в ЗМІ тощо. На перший план вийшли талановиті й чесні молоді політики, скажімо, Зінченко, Катеринчук, Луценко, які на виборах до парламенту 2006 року можуть мати гідну перспективу, і відсунути на маргінес Гавриша, Тігіпка, Симоненка, Вітренко, Чорновола, Кириченка, Шуфрича та їм подібних.

Зрештою, результати “Виборів-2004” вкотре висвітлили непривабливу роль Компартії в Україні, визначивши остаточно належне їй аутсайдерське місце. Нарешті наступило суспільне усвідомлення, що комуністи в Україні ніколи не були й не є українськими. Це стосується не лише їх, а й усіх тих, хто живе в Україні та, здавалось би, повинен працювати задля її блага. Натомість, на жаль, навіть у Львові лідери деяких національних меншин дорікали соціалістам за їхню проукраїнську позицію щодо підтримки “Нашої України”, мовляв, приєдналися до бандерівців.

У цьому контексті хочу згадати слова відомого журналіста Віталія Портнікова про те, що означає нині для України бути українською людиною взагалі, а українським євреєм зокрема. “Не означає це – єврей, який живе в Україні. Навіть не означає – єврей, який переймається Україною. Означає – єврей, який відчуває Україну. З різних історичних причин таких в Україні небагато (виступи натхненників творення ПіСУАРу, телемости Луганськ чи Донецьк – Львів підтверджують, що їх небагато не лише серед євреїв, – С.В.). Є тут євреї радянські, є російські євреї, які понад усе на світі прагнуть перестати бути євреями. А от українських євреїв (додам – росіян, румун чи угорців) – таких в Україні бракує”. Майдан поклав край жупелам на кшталт “української України”. Він засвідчив, що українська національна ідея спрацювала на рівні всього поліетнічного соціуму всупереч потугам козаків і кучм.

Забувши про геноцид українського народу, вкрай цинічно й аморально нині трактувати помаранчеву революцію як наслідок нежиттєздатності країни за нових умов. Автори проекту “декомпозиції” засобами федералізації її державного устрою чи регіоналізації української нації, її економіки, культури, релігії за будь-яку ціну хочуть змусити світ побачити в Україні (як вони його змушували не бачити геноциду) дві нації – “західноукраїнську” україномовну та “східноукраїнську” російськомовну. Насправді нація в нас одна, а Україна залишиться унітарною державою. Щоправда, деякі її частини більш зросійщені в тому сенсі, що там гучніше лунають агресивні шовіністичні заклики до втрати національного суверенітету, що частина місцевих політичних еліт хотіли б інформаційно ізолюватися й далі проводити українофобську, інтелектоцидну політику. І дива каяття чи принаймні гуманістичного ставлення до “постінтелектоцидної” України в них немає. Навпаки, слова пісні Майдану “Нас багато, і нас не подолати” викликають у них скажений шал, як і наша доброта, толерантність, зрештою, демократичність виборів, що було підтверджено спостерігачами з країн сталих демократій.

Майдан засвідчив: перед усіма нами, а передовсім новообраним Президентом В. Ющенком, стоїть важке бінарне завдання: розбудувати не лише українську Україну та її національну економіку, а й сконсолідувати українську націю, піднести її духовність на основі утвердження загальноукраїнської культури. Потрібна довготривала, щоденна й тяжка робота всіх суспільних інституцій, особливо державних, для духовно-інтелектуального забезпечення української національної ідеї (УНІ). Ми нічого не побачимо, якщо дивитимемося на вибори 2004 року як на протистояння імен, програм чи регіонів. Дивімося глибше, бо це перемога світоглядних систем, масштабності мислення та рівня культури, інтелекту, зрештою – правди та справедливості. У статті “Українська національна ідея і вибори президента” (“Газета”, 21.06.04) я попереджував, що “й далі для нашої політичної еліти й електорату публічно розкривається лише одне крило УНІ, а не два, без яких їй (ідеї) і Україні загалом не досягнути висоти ні Тарасової гори, ні брюссельських офісів. На одному крилі можна хіба що залишитися в “зоні інтересів і завдань” Росії, але не власних національних”. На жаль, дехто не побачив Софії Ротару, яка роздає на Майдані спечені нею пиріжки, а побачив “наколоті” апельсини й американські валянки. Як мовиться, хто на що вчився та що чи кого хоче бачити.

Пригадую історію, почуту в роки мого харківського студентства (50-ті ХХ століття). Радянський офіцер прокинувся в дивом уцілілому німецькому готелі від ритмічного “шен-шен” – ніби від марширування солдат. Коли він визирнув у вікно, то побачив, як цивільні німці розбирають розбомблений будинок, аби звести новий. Передаючи один одному цеглину, кожен промовляв: “Danke schon”. А той, що її приймав, відповідав “Bitte schon”. Нам, українській нації, треба вчинити ще одне цивілізаційне диво: революцію слід трансформувати в чесний трудовий і творчий ритм усіх громадян і частин України. Хотілося б, аби саме цей ритм ще більше зміцнив державу, сконсолідував націю та відродив її українськість.

 

Степан Вовканич – доктор економічних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, мешкає у Львові

Оновлено 16.04.2013 05:12