Людський чинник PDF Друк E-mail
Автор: Володимир Вітковський   
21.01.2005 17:19

МОЯ недавня співрозмовниця – жінка малоуспішна, без “легальної” посади й сталого заробітку, однак сповнена надій на позитивні зміни у своєму житті.

При тому вона не планує активізувати пошук вигідної вакансії чи записатися на курси з престижної професії. До пані не залицяється шляхетний бізнес-кавалєр, та й запрошення до Торонто на поділ спадщини тамтешнього вуйка теж наразі не надходило. Але ж “на виборах переміг Ющенко!” – отже, за її логікою, поліпшень просто не може не бути...

Перечитавши політичну програму Віктора Андрійовича, я, чесно кажучи, не знайшов у ній жодного пункту, здатного запевнити кращу долю конкретно для цієї жінки.

Неважко зрозуміти прагнення земляків максимально скористатися з нечуваної національної перемоги. Однак чи адекватно оцінюємо ми реальні можливості свого лідера та тієї високої посади, яку він офіційно посяде в неділю? Чи здаємо собі звіт у тім, що на шляху України до світлого майбуття найбільшими каменями спотикання для народного Президента будуть не підступи ворогів, а звичаї і традиції його власного народу?

Про одну з таких “традицій” нам уже доводилося писати: з-поміж кар’єрних чинників в Україні репутація відіграє роль вельми скромну, й то не конче позитивну. Фаховість, сумлінність, ба навіть очевидний талант в обраній професії не лише не обіцяють людині просування вгору службовими сходами, а часто-густо й не гарантують звільнення. Кілька резонансних подій такого кшталту нещодавно сталися на високих щаблях державного керівництва, але воно трапляється й “унизу”, на рівні сільпо чи автобази. Й навпаки, попри “погану славу” та довгий шлейф негативних характеристик багатьох суб’єктів, їхні посадові фотелі не хитаються, а перспективи подальшого зростання стелються перед ними килимовими доріжками...

Як відомо, за часів совдепії представникам “номенклатури” були гарантовані теплі та хлібні місця, незалежно від їхньої праці й таланту; покинути цей клуб обранців, раз туди потрапивши, можна було фактично лише “вперед ногами”. Інколи складається враження, що принцип “номенклатури” не лише не помер у посттоталітарні часи, а навпаки, піднісся ледь не до статусу національної ідеї. Щоправда, номенклатур тепер дещо побільшало: поряд із владною, з’явилися опозиційна, а крім того – ще й бізнесова, академічна, конфесійна, кримінальна... Однак їхні члени навзаєм шанують чужі “табелі про ранги” й однаково чітко усвідомлюють свою зверхність щодо безправного демосу.

Ось приклад із “перлини біля моря” – свіжий і зловісний... Одеські знайомі розповіли, що за
С. Ківаловим віддавна закріпилася репутація нечистої на руку людини. Це, як і відверта зневага до державної мови, не завадило йому посісти місце в законодавчому корпусі, а згодом очолити ЦВК. Здавалося б, після нажитої на останній посаді незмивної ганьби, за очевидності завданої суспільству матеріальної та моральної шкоди та з урахуванням можливості відкриття кримінальної справи перспектива подальшої професійної кар’єри п. Ківалова вимальовується геть ніяка. Однак після звільнення з ЦВК безробіття “головного фальсифікатора” тривало недовго – за гарячими слідами відомих подій його переважною більшістю голосів обрала своїм ректором Одеська юридична академія! Воістину, коли такі люди опікуються вихованням майбутніх українських правників, перспектива побудови правового суспільства віддаляється ген за чорноморські горизонти.

І тут нічого не вдіє і найнародніший Президент, бо демократія – то святе. Як може нова влада протидіяти палкому бажанню співгромадян бачити головою футбольного клубу кримінального авторитета, довірити банківські активи казнокрадові, а пастирську турботу про грішні душі – заслуженому кадебістові? Хіба тільки... живим прикладом застосування засадничо іншого підходу до людського чинника. Що, до речі, є найефективнішим засобом протидії.

Відстежуючи перші кроки нового режиму в царині кадрової політики, не можу не звернути уваги на дві знакові постаті. Одна з них – майор М. Мельниченко, який свою війну проти кучмівського режиму розпочав ще тоді, коли чимало нинішніх помаранчевих активістів стояли на боці ЛДК. Прямо скажемо, для більшості відламів опозиції п. Микола ніколи не був своєю людиною; його безкомпромісність багатьом учорашнім опозиціонерам може виявитися небажаною в період освоєння ними владних повноважень... Тим важливішим видається нині його повернення на батьківщину й активне залучення до поточних політичних процесів.

Друга постать – наш, прости Господи, земляк Василь Базів. Людина, яка з фантастичною швидкістю змінює переконання та патронів, повсякчас залишаючись потрібним для влади; діяч, за яким тягнеться довгий шлейф брудних справ і сумнівних оборудок. Участь п. Базіва в антиющенківській кампанії була позначена особливим цинізмом, але в розклади його шефів потужно втрутився Майдан... На своїх останніх публічних виступах головний президентський аналітик з’являвся ледве не в помаранчевому шалику й щось белькотів на тему... “запропонувати новому Президентові свої послуги”. Відтоді й перебуваю в тривожному очікуванні: невже прийме? Невже й цій владі знадобляться “специфічні” послуги перевертня? Розчарування було б таким прикрим, що недовго опинитися й на донецькому Майдані...


Володимир Вітковський – політолог, журналіст, мешкає у Львові

П'ятниця, 21 січня, 2005 року, № 10 (577)