Танці переможців PDF Друк E-mail
Автор: Сергій СМІРНОВ   
21.01.2005 06:31

ПРЕМ’ЄРІАДА та губерніади, які вже фактично розпочалися в державі, спонукають припустити, що невдовзі громадяни, які відчули смак демократії, вимагатимуть прямих “телебалетів” (як уже жартома називають теледебати деякі виборці) між претендентами на ці посади, а згодом шляхом визначення електоральних симпатій – призначення переможців на відповідні посади.

Такий собі плебісцит з ознаками гласності та відкритості.

Якщо прискіпливо придивитися до того, як триває процес “узгодження” кандидатур прем’єра та губернаторів, то, крім подиву, виникає ще відчуття чергової підміни понять. В українському законодавстві чітко прописаний процес призначення державних службовців усіх рівнів, зокрема прем’єра та голів обласних адміністрацій. Він не передбачає, що ці посади є виборними, хоча в історії незалежної України був період, коли глав областей обирали.

Ніхто, звичайно, не заперечує, що призначення державних чиновників може супроводжуватися громадським обговоренням їхніх кандидатур і принципів їхньої діяльності. Однак дивує інше. Останнім часом розмови про постійні наради, на яких виробляють принципи, стають дедалі частішими. Як на мене, про головні принципи немає сенсу говорити більш ніж
5-10 хвилин: це загальнолюдські та суспільні принципи – від “не вбий-не вкради” до професіоналізму, порядності, законослухняності тощо. Радше може йтися про принципи участі політичних сил у вирішенні кадрового питання.

Наприклад, партії-учасниці блоку домовляються про квотування для своїх представників. Бо ж ні для кого не таємниця, що в їхньому середовищі чимало порядних професіоналів, які не просяться на посади. Зокрема, загалові досі не відомо, хто братиме участь у “кадровому пасьянсі”: лише “Наша Україна”, коаліція “Сила народу” чи інша конфігурація, яка утвориться на основі нової парламентської більшості.

Натомість у цьому вакуумі й завдяки йому виникають процеси, які супроводжують “рекомендації” областей щодо кандидатури прем’єра, як це було, наприклад, у випадку з Юлією Тимошенко у Львові та Дніпропетровську. І найімовірніше – це змушене означення власної значущості в умовах “підкилимних інтриг”, коли гравці взяли в руки карти, а згодом може виявитися, що насправді вони грають у шахи.

Не секрет, що в багатьох регіонах розпочалася і відкрита, і прихована боротьба за “шкуру невбитого ведмедя”, в умовах якої вчорашні союзники перетворюються на непримиренних опонентів. Ба більше, в доволі різких тонах ідеться навіть про політичне майбутнє “Нашої України”. Петро Порошенко обіцяє створити партію, якій прогнозують умовну назву “Народна партія “Наша Україна”, натомість представники НРУ й УНП сумніваються, що просто так віддадуть свої партійні набутки в чужі руки, а ПРП узагалі встигла офіційно закріпити за собою назву “Наша Україна”...

Однак, повертаючись до теми прем’єра та губернаторів, слід зазначити, що ні Янукович з його Партією регіонів, ані “Наша Україна” так і не звернулися до можливого повернення ситуації, за якої губернаторів обирають. Головним аргументом виступає ймовірна децентралізація влади, а відтак неможливість забезпечити реальне повноцінне управління всією державою. Зрештою, міркування над цим чинником можна опустити, оскільки сам собою він є предметом іншого дослідження. Обмежимося натомість констатацією факту – в нинішній ситуації “глас народу” є лишень виявом власних симпатій, який жодним чином не впливає на рішення щодо призначення.

П'ятниця, 21 січня, 2005 року, № 10 (577)