Верховна телепередача №2 PDF Друк E-mail
Автор: Антон ТОПЧІЙ   
21.01.2005 06:39

НА ТРЕТІЙ день перегляду телепередачі із зали суду задумався було про її суть. Навіщо вона йде?

У сенсі, чому зараз по телевізору йде ця передача? Що намагаються довести всі ці люди в шаликах кольору чистого неба?

Не вдаючись у юридичні нюанси (зрозуміти їх я просто не в змозі, й, гадаю, не я один), виглядає, наче частина людей, покривджених іншою частиною, бореться за справедливість. Відібрали, мовляв, перемогу найнахабнішим чином. І все було б добре, якби не було вже схожої передачі раніше, де аматори того ж кольору намагалися пояснити, що все “ніштяк”, і не про це мова.

І перші, й другі хором мені скажуть: ну то ж була зовсім інша справа! І матимуть рацію. Бо, схоже, призабули, що ТО була зовсім інша справа. Як не дивно, почав забувати про це і я сам, що вже казати про людей, які встановлюють у Донецьку намети й одразу після полудня виходять пікетувати Одеську мерію. Може, спробувати бодай у загальних рисах згадати про минуле?

Позаяк те, що відбувається зараз, є телепередачею, спробуємо зосередитися на ТБ.

Отже, до початку першої телепередачі із зали суду ми мали:

1. Двох кандидатів – судимого й ні, один із яких був чинним прем’єр-міністром. Влада вся була за нього, і владою був він сам. Дуже вдалий збіг. У плані дружніх побажань підлеглим виборцям серйозно допомагає при голосуванні. Але щоб люди повірили щиро – потрібен телевізор.

2. Дуже цікаве ТБ показувало мультики про іншого кандидата на коні й у капелюсі. А потім карту, від якої ставало не смішно. Самого кандидата стали показувати саме після того, як у нього з обличчям трапилося лихо.

3. Зустріч двох кандидатів, які хочуть стати одним президентом, на телеекрані вперше можна було показувати без їхньої зустрічі. Бо стояли вони поруч, а говорили тільки по черзі – розмовляти навзаєм їм в останню мить заборонили.

4. Телевізор великої сусідньої країни, де зрозумілою нам мовою розповідали, що вибір ми вже зробили й це дуже гарний вибір. Керівник їхнього телебачення навіть двічі приїхав виступити на телебаченні нашому, де йому з переляку ледь не перестали ставити запитання.

5. Численні випадки одностайної підтримки чинного тоді режиму, виражені в телевізійних сюжетах різної тривалості.

6. Один малобюджетний, але дуже правдолюбний канал. Там, де особливо потрібно, цей канал не показували. Зате хто починав дивитися – з ним цілодобово й залишався, від чого тетеріли всі піплметри. Цей канал і розповів нам, як “чесно й справедливо” переміг прем’єр-міністр.

Висловлю крамольну думку: повірили цьому каналові не через надмірну телевізійну вірогідність (хоча документальні кадри проставляння потрібних “галочок” вражають, може, навіть більше, ніж підслухані розмови з матюками), а просто тому, що такому свавіллю ніхто не здивувався. Влада, яка висунула людину з двома судимостями, тієї миті, коли це зробила, плюнула народові у вічі самим цим фактом. Залишалося дочекатися, коли український народ з-поміж тих, хто не надивився передвиборного телевізора, гордо несучи свою дулю в кишені, вивалить її на виборчій дільниці. Що, властиво, і відбулося – екзіт-поли тому свідчення.

Після всього цього з телевізора нам сказали: переміг не той. Отут народ насупився й почав збиратися на Майдані. Телебачення раптом усвідомило себе частиною народу й відмовилося показувати попередні передачі.

Читайте також:

http://postup.brama.com/usual.php?what=72996

Після цього почалася перша телепередача із зали суду.

Людям у шаликах кольору чистого неба все це здавалося великим приколом. Приколу, однак, не вийшло.

– Вкрадено?

– Чек.

– Вкрадено?

– Чек.

– Тьху!

– Плювальниця.

Передача мала успіх лише у своїй фінальній частині, після чого всі переголосували, а шоумени, які програли, вирішили затіяти верховну телепередачу №2.

Суть усього, що відбувалося, в перекладі зрозумілою мовою можна звести до такого.

За гральним столом виявили краплені карти в одного шулера. Зазвичай після такого його дубасять до напівсмерті й відпускають, якщо добрі. У нашій ситуації його покартали та запропонували ще партійку. Краплені карти при цьому відібрали. Справедливо програвши всі свої гроші, він наполегливо в суді просить довести, що краплені карти були в його партнера. Способи їхньої появи, а також безсоромне їх використання він просить довести присутніх, які чомусь мовчать. Ні, ну всі ж бачили! Тільки таким способом, скажімо, можна в трамваї з людини зробити злодія, підкинувши йому гаманець, а от у суді... вибачте, як це по-вашому? Не канає.

– Вкрадено? А чек?

– Вибачте.

Отже, телевізор мене знову обдурив. По суті, зараз я мав би дивитися зовсім іншу передачу.

Де в прямому ефірі мені б розповіли про особливості пошиття гітлерівської форми для кандидата в президенти, цілющі властивості діоксину в період виборчої кампанії, використання арифметики в мирних цілях при підрахунку голосів, а також інтерв’ю з аматорами бейсболу з Ужгорода. І все це бажано теж у залі суду.

Замість цього суворий дядечко в червоному халаті слухав умовляння представників шулера в людській підлості й не повірив їм. А я дивився це по телевізору.

Ви все ще запитуєте, чому йшла ця передача?

Тому що це, добродії товариші заявники, називається демократією. Дати змогу відстояти свою правоту в суді. Тільки для цього потрібні не слова, а докази. А доказів жодних немає.

Тому передача й закінчилася. Гадаю, назавжди.

П'ятниця, 21 січня, 2005 року, № 10 (577)