На головну

Хто йде в політику

П`ятниця, 21 , 2007 року, № 168 (238)

“Порядність і порядна людина – це той, хто задовольняється меншим від того, на що має законне право”. Арістотель

Кажуть, політика – брудна справа. У цій банальній, на перший погляд, сентенції криється глибокий зміст. Не лише українці за роки незалежності неодноразово мали змогу переконатись у слушності сказаного, а й інші народи, що населяли й населяють Землю. Але чому людство впродовж тисячоліть своєї історії дозволяє, щоб ним управляли впереваж непорядні, брехливі, підступні та жорстокі індивіди? Треба думати, що від самого початку цивілізації на політичному полі було створено саме такі умови добору лідерів, котрі дозволяли їм збирати найбільший політичний урожай, досягати найбільшого життєвого успіху.

Будь-яка соціальна система, що самоорганізується, включає в цей процес і природний добір. Це стосується і влади як складової самоорганізаційного процесу. Помилково вважати, що природний добір спрямований лише на поліпшення соціальної системи. Добір спрямований насамперед на вдосконалення механізмів адаптації до умов існування, на дотримання двох основних вимог життєздатності систем – внутрішньої та зовнішньої сумісності. Отже, які умови існування – такий і напрям природного добору.

Яка вихідна мотивація людей, котрі вирішили піти в політику? Що спонукає людей до цього? Вигода, матеріальне благополуччя? Чи щось інше?

У всі віки люди прагнули влади. Існує предостатньо прикладів, щоб зробити однозначний висновок: влада – це величезний капітал.

Влада розбещує. Це аксіома. Чи то влада монарха, чи влада чиновника. Навіть у демократичній державі. Тут уже треба говорити про інстинкт. Це інстинкт дуже древній, властивий усьому живому: людині, мавпі, хижаку й істоті травоїдній. Йдеться про інстинкт переваги, інстинкт влади та можливості нав’язувати свою волю іншим. Усе це обумовлене біологічно. І відразу виникає інстинкт самозбереження, інстинкт підпорядкованості ієрархові.

Якщо порівняти поведінку зграї мавп і всієї сучасної української чиновницької ієрархії, то можна знайти багато спільного. Ті самі сваволя, хамство та зарозумілість угорі й те саме догідництво знизу.

“Досягнувши вершин влади, павіан не полегшує собі життя, – пише доктор біологічних наук, головний науковий працівник Зоологічного інституту РАН Віктор Дольник. – Йому постійно здається, що в зграї немає належного порядку. Сидячи на підвищенні, він грізно насуплює брови то на одну мавпу, то на іншу... Досить домінантові почати карати одного з підлеглих, як інші поспішають йому допомогти: кричать, жбурляють у бідолаху калом, намагаються тицьнути чим-небудь самі. Це переадресована агресія, що накопичилася через страх перед домінантом”.

Так і в чиновницькій ієрархії. Порядна людина, незалежна у своїх поглядах, буде тією самою “білою вороною”. Її обов’язково позбуваються. У корумпованому чиновницькому середовищі кожен зобов’язаний брати і давати хабара, і якщо він його не бере, то йому нічого дати своєму безпосередньому начальству. Він – зайве колесо у возі, і його позбуваються.

Оскільки корумпований чиновницький апарат поряд із виконанням своїх службових функцій робить іще щось таке, що вважають протизаконною діяльністю, в ньому виникають специфічні стосунки, що більше личать банді, ніж апарату управління. За таких стосунків вище керівництво намагається підібрати собі помічників-підлеглих за принципом особистої відданості. Історії таких стосунків увійшли навіть у політичний лексикон. Дуже часто про чиновника так і кажуть: “Він людина такого-то”.

Але що таке відданість? Чи можна пов’язувати відданість з іншим почуттям, із дружбою? За Гельвецієм, дружба можлива лише серед рівних. А тут начальство та підлеглі. Отже, відданість має інший характер, не пов’язаний із дружбою. Така відданість можлива, але стосовно об’єкта, інтелектуально вищого. Не існує відданості розумної людини дурній.

Однак чому впродовж століть мільйони громадян готові були на смерть за улюбленого ієрарха, віддавали власне життя за вождя Сталіна, за дуче Муссоліні, за фюрера Гітлера, за керманича Мао?

Декан факультету психології МГУ, академік РАО Алєксандр Донцов чітко пояснює причини психологічної привабливості підкорення: “Підкорення владі дозволяє зняти з себе відповідальність за власну поведінку. Так легше. Якщо чините дурниці, але за вказівкою начальника, то маєте змогу всі докори переадресувати начальству. Виникає відчуття безпеки... Коли 30-40-річні люди розмірковують у телевізорі, що потрібна тверда рука, я думаю, що це відхід у якусь вигадану реальність. Адже під яким гаслом ішли всі на вибори? Яка ідея об’єднувала всіх? Усі вимовляли: по-ря-док. Тільки кожен розумів під цим різне. А що таке порядок на рівні живих організмів? Стабільність, визначеність. Жити в умовах невизначеності людині доволі складно. Чому ми користуємося кліше, стереотипами? Це зручно, так простіше”.

Підтвердженням може бути яскравий приклад поведінки полум’яної прогресивної соціалістки, яка впереваж оперує заяложеними кліше, політичними стереотипами і штампами доби СРСР, демагогічними гаслами й сумнівної чистоти аргументами. Бо так легше маніпулювати скомпрометованими історією марксистсько-лєнінсько-сталінськими доктринами в діалозі з літніми людьми, для яких Іосіф Сталін – “атєц радной”, а епоха “развітова соціалізма” – солодкий спомин про молодість і відносну впевненість у завтрашньому дні.

Професор Віктор Дольник, який присвятив життя вивченню поведінки мавп, переконаний, що людина не надто далеко відійшла від тварини, що прагнення влади – це інстинкт: “І в людей, і в тварин існують інстинкти домінування над іншими, надто в самців. До влади прагнуть навіть діти. У будь-яких групах вони завжди встановлюють ієрархію, особливо хлопчики. Але будь-які групи розділяються на альфа-особини, які панують, і на підлеглих, які до влади особливо не прагнуть. Але якщо підлеглих виділити в окрему групу, то в них утворюється своя ієрархія. Ті, хто домінує, нав’язують іншим сутички, легко переносять поразки та відчувають радість від перемоги. Ті, хто внизу, просто слабкі, але не фізично й не розумово, а психічно. Вони менш агресивні. У зграї мавп є ще третя група, яка в ієрархії участі не бере. Вони дуже міцні психічно, але не агресивні. Вони нікому не нав’язують сутичок, але здатні постояти за себе. Тому при сутичці з ієрархом вони дадуть відсіч, і він це знає, ставиться до них ніби з повагою. В людському суспільстві така ж ієрархія”.

Наділений унаслідок різних обставин владними повноваженнями сіренький чиновник/депутат добре розуміє (у силу інстинкту самозбереження), що розумніша, інтелектуально вища за нього людина не може бути надійним підлеглим. Показати перед начальством свою інтелектуальну перевагу означає назавжди покінчити з кар’єрою. Тому підлеглому доводиться вдавати дурнішого, ніж він є насправді. Звідси неминучий висновок: у команду політичного боса здебільшого набирають людей або дурніших за нього, або готових прикидатися такими, а отже, людей непорядних.

“Із психологічної точки зору жадоба влади є виявом не сили, а слабкості, – пише всесвітньо відомий психолог і філософ Еріх Фромм у книзі “Втеча від свободи”. – Прагнення влади засвідчує нездатність особи вистояти наодинці й жити, спираючись на власні сили. Часто садистична схильність прихована за маскою наддоброти і надтурботи про оточення. Ось кілька найпоширеніших аргументів: “Я маю право керувати вами, тому що краще знаю, що для вас краще”, “Я настільки цікава й унікальна особистість, що маю цілковите право керувати іншими”.

Людина, котра прагне влади, не усвідомлює інстинктивних програм, закладених у неї від природи. Вона просто хоче влади. Це прагнення може народитися в дитинстві (хлопчика/дівчинку не любили, ігнорували, не хвалили, насміхались із них). Але якщо в дитячому, підлітковому віці хлопчакам можна було вивищитися серед однолітків силою, то, ставши дорослими, колишні зневажені починають застосовувати інші методи (суто людські) – підлість, підступність, підкуп, інтриги, зв’язки. Так досягають владних вершин. Так народжуються вожді, диктатори і тирани – часто інтелектуально обділені, але психічно загартовані індивіди.

На перший погляд може видатися парадоксальним, що дуже часто їх не просто люблять, а обожнюють. Пояснення навдивовижу просте: бидлом бути значно легше, над ним не тяжіє необхідність вибору, для нього все чітко регламентовано. Жорстока/жорстка система лєнінізму-сталінізму, фашизму, нацизму, соціалізму – це ретельно відрегульовані системи правил і норм поведінки, це середовище існування, до яких швидко звикло і бидло, і з якими змирилася й більшість громадян/обивателів. Дивуватися цьому немає жодних підстав: “гомо сапієнс” насамперед є істотою біологічною – надто часто людина демонструє найпримітивніші риси характеру й поведінки, на які не здатні навіть тварини.

“Скалічена тварина саме завдяки своєму дефекту стає безумовним і одноосібним лідером для тих, хто над усе любить триматися в зграї. Чи не такими були славетні вожді Homo Sapiens: Іван Грозний, Гітлер, Сталін, Мао, Пол Пот? А біля них і дрібніша “номенклатура” – така, скажімо, як у пацюків. Вимір інтелекту й агресивності дозволили виявити, що провідниками дрібних зграй стають самці, які поступаються решті розумовими здібностями, але перевершують усіх агресивністю… Знаємо й інші цікавинки в біології пацюків. Певні їхні різновиди живуть великими комунами, в яких панує рівність. Ані вождів, ані номенклатури. Усе “майно” спільне, всі індивіди анонімні – є лише градації “свої” та “не свої”, які розрізняються запахом.

Такий устрій є безумовним комунізмом. Особливо доказовою в цьому сенсі є поведінка двох комун, якщо їхні шляхи перетнулися: “свої” та “не свої” навзаєм загризаються до смерті.

Якщо наведені аналогії здаються занадто похмурими, читайте, панство, Біблію. Жодної з людських вад Свята Книга не оминула увагою. Якщо людство так давно і так добре знає все про себе, чому ж не поліпшилося воно за 2000 років? І не поліпшиться, бо “вади” є не недоліками людської натури, а її сутністю. Скажу ще раз: маємо розум, і саме через це не маємо усталених до інстинктивної міцності правил поведінки. Горе з розуму, але й щастя з розуму” [Володимир Войтенко].

Та попри все сказане (похмуре і невеселе), хотілось би думати, що людство, яке семимильними кроками входить в інформаційне суспільство, вже достатньо дозріло, щоб змінити вектор природного добору своєї політичної “еліти”. Спрямувати його таким чином, щоб переваги в політичній кар’єрі мали люди інтелектуальні й порядні.

За визначенням Арістотеля, “порядність і порядна людина – це той, хто задовольняється меншим від того, на що має законне право”. Вже в цьому ключ до розв’язання всієї проблеми. Треба тільки, щоб ступінь відповідальності й обов’язку значно перевищував ті привілеї, що їх дає влада. Влада має бути привабливою лише для людей інтелектуальних і порядних. Тих, для кого служіння народові вже є достатньо високою винагородою. Такі люди є в будь-якому суспільстві, навіть якщо загальний моральний рівень його низький. Це ті генетичні паростки нації, що, зрештою, зумовлюють її народження навіть після глибокого падіння в злидні й аморальність.
Олег Романчук, шеф-редактор журналу “Універсум”, мешкає у Львові

Наверх