На головну

“Революція змусила мене згадати про диплом швеї-мотористки”

Четвер, 20 , 2005 року, № 10 (576)

Розмова з Марічкою Бурмакою, співачкою

Марічка Бурмака під час фестивалю “Слухай українське” (Фото: Віталій Грабар) Сьогодні ввечері на сцені Львівської опери виступатимуть одні з найцікавіших сучасних українських виконавців: гурт “Мандри” та Марічка Бурмака. У вирі останніх подій ці музиканти продемонстрували себе ще й справжніми культурними героями революції. Тож розмова журналіста “Газети” з Марічкою Бурмакою передовсім продовжила своєрідну серію зустрічей із “помаранчевими музикантами”.

– Почнімо з того, що для вас особисто означали останні події?

– Відверто кажучи, почуттів значно більше, ніж слів, якими це можна переповісти. Це було те, чого вже не сподівалася побачити після голодування студентів 1989 року, учасником якого я була. Якоїсь миті здалося, що люди ніколи більше так не піднімуться.Народ наче зневірився. І я була готова, що й мій творчий шлях завершиться тим, що так і залишуся ніким не зрозумілою, що доведеться працювати над чимось іншим. Зрештою, я філолог, маю практику роботи на телебаченні, нещодавно захистила кандидатську дисертацію.

Але не творити не можу: те, що бачу, те, що в мені, я повинна із себе вихлюпнути. Була готова до того, що просто писатиму пісні та роздаватиму їх людям.

Своєї політичної позиції ніколи не приховувала. Можливо, саме тому на каналі “Інтер”, наприклад, мене показали лише раз. Були й історії, коли зривали концерти в містах України, адже більшість із них організовувала міська влада. І хоча це начебто й не були політичні акції, але наприкінці серпня – на початку вересня Бурмака вже стала політикою.

За такої ситуації дуже легко розчаруватися та набути комплексу неповноцінності, проте ставилася до цього спокійно. Знала, що все роблю правильно, хоча ніколи не займалася політикою й не ставила собі за мету бути громадянською співачкою. Підтвердження того – пісня “Ми йдемо”, написана ще 1992 року, про яку тепер говорять, що вона стала гімном революції. Насправді там жодного разу не вжито слова “Україна”. В час, коли я писала її – то був період певного розчарування, розвінчання героїв, а з іншого боку – кон’юнктури. В тому числі й у мистецтві. Тому вирішила написати патріотичну пісню, в якій не вжито надаремне святого слова, але всім зрозуміла, про що цей твір. Така ж історія і в пісні “Листопад”, написаній 2001 року: “Листопад, листопад/ і дороги назад/ вже нема, вже нема, вже нема...”. “Не бійся жити” натомість з’явилася 2003-го та ввійшла до альбому “№9”.

– Здається, ця пісня присвячена людям, хворим на СНІД?

– Ні, передовсім це пісня про нерозуміння, про самотність, про відчуття, коли ти сам – проти всіх. А коли люди, хворі на СНІД, почули цю пісню, зауважили, що вона дуже точно відображає їхню ситуацію. “Нас викреслили з життя ще за життя”, – говорили вони.

І ті, хто були на Майдані, могли сказати так само. Тієї миті пісня мала й буквальне значення, адже в певні хвилини ставало справді дуже страшно, але співала “Не бійся жити”.

Завжди писала про справжні почуття, про почуття без півтонів. Завжди розуміла, що треба бути відвертим перед собою. Тому, мабуть, кожна моя пісня на Майдані стала доречною. До слова, нещодавно довідалася, що продається мільйон піратських дисків, на яких – майже всі пісні з альбому “№9”, а також “Ми йдемо”, “Ніхто із нас”... І ця інформація викликала в мене недвозначну реакцію – з одного боку, образливо, що диски піратські, а з другого – я ж розумію, що кожну пісню люди, котрі стояли на Майдані, сприймали мов про себе. Це підтверджує думку про те, що Майдан, – це вже не політика. Це справжні почуття.

– Якось після вашого концерту у Львові ми вже розмовляли про історії, що їх має кожна з пісень. Яка історія альбому “№9”?

– Кожна з пісень дорога для мене, кожна “виросла” з якоїсь життєвої історії. А вибір назви для альбому завжди був складною справою. Якось зрозуміла, що не зможу назвати новий альбом жодною із пісень, оскільки пісні там – дуже різні. Тому просто пронумерувала його у своїй дискографії. Він у мене справді дев’ятий. Дев’ять – узагалі дуже гарне число.

Ще цікавіше склалась історія оформлення. Одного дня отримала запрошення на виставку. Як з’ясувалося, художниця Євгенія Гапчинська, не знаючи особисто, зуміла дуже добре зрозуміти мене через пісні. Вона сама сказала, що всі картини писала під впливом моєї музики. І справді – кожне полотно підписане цитатами з моїх пісень. Я знайшла на цих картинах себе, а в їхній авторці – справжнього нового друга. (Вже потім з’ясувала, що Женя, як і я, – з Харкова).

Одну з картин Євгенії – “П’ю щастя” – використала на обкладинці свого альбому. Чоловік художниці, Дмитро, попросив для оформлення чернетки пісень. Вважаю, що обкладинка вийшла просто геніальною – некон’юнктурна, без студійних фотопортретів, але як на мене – найвдаліша в житті.

А от про історії пісень... Нещодавно слухала велике інтерв’ю Стінга, в якому він сказав: “Я ніколи не розповідаю історії своїх пісень. По-перше, тому що кожна з них – дуже суб’єктивна. Кожна має свою драматургію, свою історію. І деколи ці історії більш банальні, ніж самі пісні”. Мабуть, це стосується й мене. Тієї ж пісні “Не бійся жити”. Ну, хто може повірити, що Марія Бурмака після успішного концерту прийшла додому та проплакала півночі? Я ж не хочу здаватися слабкою, хочу бути сильною. Не розповідаючи історії цієї пісні, бачу, як кожен сприймає її по-своєму. А коли розповіла б, то слухали б як банальну жіночу сповідь.

– Та все ж вважаєте себе “жіночою” співачкою?

– Із погляду того, що жінки відчувають інакше, ніж чоловіки – мабуть, так. І музика в мене жіноча. Інша річ, що це не означає – якщо жіноче, отже, більше шмарклів плюс рюші та бантики. Справжня жінка може добре відчувати та сильно страждати, творити без банальностей. Тому не люблю манери поведінки, яку чомусь вважають “жіночою”. Може, це моя помилка, але ніколи не прикидалася такою собі “кішечкою”. Не терплю всього фальшивого, нещирого, несправжнього.

Так, у тому сенсі, що я жінка, яка здатна любити дуже сильно, до підвищення температури – моя музика жіноча. Так, її можна навіть назвати “музикою для домогосподарок” – кожна жінка може під неї поплакати, кожна знайде в ній відображення своєї душі. Всі мої подруги під ці пісні переплакали – отож, жіноча поезія, жіноча музика. Але один із дуже сильних чоловіків, послухавши мої пісні, також колись сказав: “Насправді це моя мрія: знати, що є десь на світі жінка, котра любить мене ТАК!”

– Випадково, не Віктор Ющенко? Адже відомо, що він дуже високо цінує ваші пісні...

– Ні-ні, хоча й справді мені видається фантастикою – людина, котра свого часу надзвичайно підтримала мене морально, яку я поважаю, котра означає для мене дуже багато – перемогла. Я познайомилася з Віктором Ющенком ще 1998 року, передала йому свої диски. Наступного дня він запросив мене до себе в гості. “Дякую тобі, що ти пройшла повз усю цю заяложеність”, – були його перші слова. В той час у мене була дуже складна життєва ситуація – змусили піти з телеканалу, на якому працювала, хоча це було несправедливо. І було боляче. Пригадую, телефонувала своєму татові в Харків і нарікала – все те, що роблю, виявилося непотрібним. “Чого ти хвилюєшся? За це колись навіть убивали”, – філософськи відповідав мені батько.

І от у цей депресивний момент я познайомилась із Віктором Ющенком. Це знайомство стало для мене дуже сильним позитивним поштовхом у житті.

До речі, про презентацію останнього альбому – я цієї історії ще нікому не розповідала. Того дня, 23 червня, мали ухвалювати політичну реформу. І деякі мої друзі, наприклад Микола Катеринчук, приїхали на презентацію, а деякі не змогли. Віктор Андрійович сказав: “Я приїду”. Але вже почався концерт, а його все не було. Виявилося, дорогою на презентацію його викликали на дуже важливу нараду, він мусив повернутися. Ющенко приїхав із великим букетом квітів, коли концерт уже закінчився. І цей факт став для мене виявом надзвичайної поваги.

Коли вперше побачила його після хвороби – намагалася жартувати, а в самої ледь серце не зупинилося. І всі ці розмови про суші, про медичну картку ми сприймали як жорстокий фарс. Після цього зрозуміла, що йде боротьба не за кандидата в президенти, а за справедливість. І кожен у той час уже знав, що таке харизма. Подивіться на Віктора Ющенка – як не намагалися його спотворити, а він усе одно надзвичайно подобається жінкам і дітям.

– Чи змінився завдяки останнім подіям ваш погляд на колег, які залишилися “по той бік барикад”?

– Так, і власне отруєння Ющенка – це був той момент істини, після якого вже точно знала, що не зможу поважати своїх колег, котрі виступають на підтримку іншого кандидата. Спілкуватися з ними, звичайно, доведеться під час спільних акцій (хоча фактично з усіма музикантами, з якими приятелюю, щодня зустрічалася саме на Майдані). Але моїми друзями вони не стануть ніколи.

Революція – це був маленький моральний подвиг для кожного. Кожен спалював за собою мости, і всі чудово розуміли, що коли революція закінчиться не так, то життя кардинально зміниться. Я особисто, коли виходила на Майдан, теж не була переконана, що вже завтра я матиму змогу співати. Навіть згадала тоді, що в мене ще є диплом швеї-мотористки...

Розмовляла Лідія Мельник

Наверх