На головну

Севастопольці живуть у Російській Федерації?

Вівторок, 23 , 2005 року, № 150 (716)

ВІДКРИВАТИ для себе нові місця завжди цікаво.

Іноді для цього зовсім не обов’язково їхати за кордон. Десять днів, проведених улітку в Криму, можуть стати чудовим відпочинком, незгірш від Туреччини чи Чорногорії.

Ольга Пелих

На визначні місця півострів багатий, клімат м’який, а море повсюди море. Тим паче, як ми гадали, їдемо з однієї кімнати свого дому до іншої, де живуть ті ж українці...

Севастополь за радянських часів був для наших батьків закритим містом, потрапити туди можна було лише за запрошенням, і здогадувалися про нього з мариністичних листівок, які не так-то й багато розповідали. Наслухані про велику кількість історичних пам’яток і красу міста, для відпочинку обрали саме Севастополь. Уже двогодинна їзда в електричці зі Сімферополя дозволить вам розгледіти Свято-Климентський монастир в Інкермані, келіями якого служили заглибини в скелях, а також велике печерне місто Ескі-Кермен.

Але коли заходиш у тролейбус, настрій починає потроху псуватися: чуючи “дякую”, “перепрошую” чи “дозвольте”, мене й моїх подруг навмисно штовхають. Одразу до нас долинає суперечка пенсіонерів. Один ганьбить Ющенка, другий заявляє, що й Кучма був не кращий. Третій вклинюється з надією, що Тимошенко все виправить, і йому вже не заперечують. Забігаючи наперед: за всі десять днів я не почула подяки від стареньких, яким давала місце в громадському транспорті зі словами “будь ласка”.

Історичну довідку про севастопольську славу, всі спогади про яку чомусь відразу мчать до постаті Даші Севастопольської, моє двадцятирічне покоління отримало ще з підручників історії України. Героїчна оборона Севастополя 1854-1855 років від армії союзників (англійці, турки, французи) в період Кримської війни представлена у відомій Панорамі, що входить до п’ятірки найбільших у світі. І це лиш одне з визначних місць, про яке вам розповідає путівник. До слова, жодного україномовного путівника як Севастополем, так і Кримом зауважити не вдалося.

Перше враження від прогулянки – де ми? Російські триколірні прапори майорять тут і там: на пристанях, установах, брамах і формі моряків. Усі вивіски, таблички та вказівники написані російською. Здається, що ми вже не в Україні. Під час морської прогулянки чотирма севастопольськими затоками (всього їх тут двадцять) екскурсовод із гордістю розповідає про різноманітні кораблі та підводні човни Чорноморського флоту РФ, які тут базуються. Хочеться уточнити, що лише до 2017 р. Росіяни почуваються, як у своєму стратегічному пункті, пишаються і по-московськи наївно вірять, що “Севастополь – город русской славы”.

Севастопольці на українську мову реагують украй непривітно. Коли хочеш купити в тролейбусі три квитки й чітко кажеш: “Три”, тебе питають: “Адін?” Слід повторити й показати на пальцях. В інтелекті та лінгвістичних здібностях росіян, яких зустріли в Севастополі, взагалі доводилося засумніватися. Коли подружня пара на людному Приморському бульварі підходить і російською питає, чи можна сісти біля нас на лавочці, а я по-українськи відказую, при цьому заперечно хитаючи головою: “Вибачте, ні, тому що наша подруга зараз повернеться, а місця й так мало”. Росіянин витримує паузу і видає: “Чєво?” Моя супутниця починає посміхатись. Я беру ще одну спробу: “Ні, не можна, вибачте”, і хитаю головою трохи енергійніше. Росіянин, знизуючи плечима: “Нє, нє панімаю нічєво”. Тоді я голосно кажу “ноу” й махаю руками. Нас нарешті покидають.

На тому ж бульварі за таких же обставин до нас звертається не зовсім тверезий молодий чоловік, убраний в чорну форму одного зі спецпідрозділів. Якого саме – на нашивках розгледіти не вдалося. Моя відповідь аналогічна. Тільки цей вже, вчувши державну мову, скоро каже: “Понєл, вапросав нє імєю”. Відходить до своїх товаришів у цивільному, і ми вже чуємо сакраментальне “бандеравци”. Один із компанії підходить і починає допитуватися, звідки ми, чи подобається нам їхнє місто (а це тут питають усі, хто запідозрив у вас туриста). Ми, звісно ж, лаконічно та чемно відповідаємо, позираючи в бік, звідки має прийти подруга, юнака розважає звучання нашої мови. Зненацька він пригадує випадок із життя свого друга, який зайшов у Золочеві в крамницю й попросив коробку цигарок, а на нього ніхто уваги не звертав – “так ета нармальна?!” Словом, напруження зростало, нас розпитували, чого ми такі агресивні та погано ставимося до людей, але, зрештою, оскільки ми вели себе показово ввічливо, молодий чоловік залишив нас у спокої. Компанія ще трохи пореготала, пошепталася недалеко від нас, але обійшлось.

Коли на п’ятий день відпочинку мене обікрали (з торби абсолютно невідчутно витягли гаманець зі студентським і мобільний телефон), ми троє, всі в сльозах і з нагальним бажанням їхати додому, поквапилися до відділку міліції. Черговий сказав почекати. Через півгодини з’явився капітан міліції, наказав іти за ним. Розмову подаю майже дослівно з пам’яті.

– Каво тут аграбілі? – єхидно всміхається. – Тєбя што-лі?

– Так.

– Што, щіра українка?

– Українка.

– А ви тоже щіриє украінки? – до моїх подруг. Єхидніше та настільки гидко ще ніхто нікого не запитував.

– Так, – в один голос.

– Так... так... (кривиться) Ющєнка-так... Здєсь “да” гаварят. Желатєльна па-русскі. Даже нада па-русскі.

– Я буду українською відповідати. Що не зрозумієте, перекладу.

– Нє умєєш, відна. А ви самі-та аткуда?

– З Києва, – кажу.

– З Києва, – майже кожне моє слово ним неодмінно перекривлюється. – Вот сколька в Кієвє нє бил, нікада нє слишал украінскій. В Кієвє так нє разгаварівают.

Хто де буває, – кортить відказати мені, але просто дивлюся на міліціонера. Заповнюючи протокол, капітан міліції не забуває відреагувати на мій ВНЗ (КНУ ім. Т. Шевченка):

– Навєрнає, учілась в школє харашо?

– Так, медалістка.

Дізнавшись, що ще й золота, регоче і від гордості аж спину випрямляє:

– А я двоішнікам бил. І шо? Два вишших абразаванія, капітан міліциі.

Я мовчу. Довідку мені про крадіжку так і не видали. То того не було, то іншого треба було чекати. І ніхто не розумів, навіщо вона мені. Коли я казала, що без документа не пустять у поїзд, усі сміялися. Запевняли, що в них у Сімферополі такого немає. І, на жаль, були праві. Чомусь не лише в Криму, а й навіть у Києві, коли ми сідали на потяг до Івано-Франківська, документів не перевіряли.

Крадіжка, звісно ж, зіпсувала відпочинок, але перед тим ми вже відвідали майже всі локальні цікавинки. Передусім Херсонес зі знаменитим Володимирським собором, в якому хрестили Володимира Великого. Нині в Херсонесі, на сцені єдиного в Східній Європі грецького театру, чи не щодня відбуваються феєричні театральні дійства. Також з’їздили до Балаклави у фортецю Чембало, сходили в акваріум Інституту біології південних морів, де тішать око більш ніж 160 видів екзотичних мешканців Світового океану; побували в дельфінарії, оглянули панораму та діораму. Вражаюча архітектура міста та горбисті вузенькі вулички іноді нагадували Львів. Найоригінальнішим видається пірамідальної форми Свято-Миколаївський храм на півночі міста. На його стінах висікли імена тисяч загиблих під час першої оборони міста. В Художньому музеї ім. М.П. Крошицького представлено полотна італійського Відродження й роботи таких видатних майстрів, як Айвазовський, Левітан, Шишкін... Не можна оминути увагою Малахів курган і мальовничі околиці міста. Жодна з екскурсій не звучала українською.

Кажуть, що найчистішою є Козача бухта. Хвалили також пляж на мисі Фіолент, але там дуже стрімко й небезпечно – завжди доводиться знімати екстремалів зі скелі Хрест, яку оточують лише хвилі. Багато місцевих купаються просто в центрі міста, перед візитівкою Севастополя – пам’ятником Затопленим кораблям. Вода відразу глибока, але чистюсінька. А всього офіційних пляжів дванадцять.

Зовсім поруч із популярним серед туристів піщаним, проте далеко не найчистішим пляжем “Омега” стоять, як нам розповіли місцеві, два конкуренти – побудовані Кучмою та Путіним житлові будинки. Спочатку квартири севастопольцям подарував Путін, а потім надумав і український президент. Жителів підкуповують. Вони й не проти. Кажуть, що тут майже кожен мріє про проведення референдуму, на якому скажуть, у якій державі вони хочуть жити.

Ступивши ногою на Київський вокзал, почуваєшся, як удома. Люди набагато привітніші, хоч у них також свої буденні проблеми, вони заклопотані, проте ґречні.
Галина Карпа –
публіцистка, мешкає в Києві

Наверх