На головну

Одні гори – різне життя

Четвер, 27 Жовтня, 2005 року, № 195 (761)

Польські Карпати лише на перший погляд нагадують українські.

Так, це такі ж гірські вершини, від погляду на які перехоплює подих і котрі, як і українські, в будь-яку пору року приваблюють любителів активного відпочинку.

Влітку хочеться підійнятися з наплічником якомога вище, а взимку з найбільшої висоти спуститися на лижах униз.

Але на цьому схожість української та польської частин Карпат закінчується. Бо те, що стосується господарювання в горах місцевих мешканців і привабливості їх як території відпочинку для туристів настільки різниться, що годі й порівнювати привітні гірські хутірці в Бещадах зі здебільшого непривабливими господарствами в українських Карпатах, жителі яких не мають не лише комп’ютерів з інтернетом, а й навіть найпростішого – водогону, санвузлів і каналізації.

Село Волосате розташоване в Бещадському повіті на території заповідної зони – Бещадського національного парку. Це найбільший гірський і третій за величиною національний парк Польщі, заснований 1973 року. Як жартує координатор програми журналістських обмінів “Партнерство заради демократії” Марек Цинкар, Волосате є справжньою дірою. Тут немає церкви, крамниця-бар працює лише влітку, а взимку, коли Волосате потопає у снігу заввишки два метри, його мешканцям доводиться їздити по продукти в найближчі населені пункти на відстань не менш ніж шість кілометрів, а часом і далі. Проте це для них не проблема, оскільки в кожного господаря Волосатого є власний автомобіль, а часто й не один.

До речі, це ще не всі переваги, які відрізняють мешканців польських гірських районів від українських. Попри те, що місцеві жителі далеченько від цивілізації, після вступу Польщі до ЄУ у Волосатому вирішили дві важливі для нього проблеми – телефонізації із забезпеченням місцевих мешканців інтернетом і курсування автобусів в інші населені пункти – тепер автобус приїжджає сюди тричі на день!

Свою історію Волосате веде з 1557 року, коли князь Обринович заслав у дику гірську місцину двох злочинців, які, щоб не відбувати покарання у в’язниці, мали заснувати там поселення. Донині як свідчення історичної пам’яті про корінних мешканців Волосатого зберігся старий закинутий цвинтар із залишками фундаменту та вівтаря церкви ХVІІІ ст. До 1946 року, коли церкву, як і весь населений пункт, було спалено, тут мешкало близько тисячі осіб, здебільшого українців. Їхні нащадки тепер живуть у Лубні на Закарпатті – по прямій це шість км (кордон пролягає за 1,5 км від Волосатого), але щоб туди потрапити, треба здолати кількасот кілометрів до найближчого прикордонного переходу й назад, що дуже засмучує сучасних мешканців Волосатого, які дуже приязно налаштовані до лубнівців. Через труднощі з переходом цьогоріч зірвалися дні добросусідства, які раніше вже проводили по обидва боки кордону.

Втім через історичні катаклізми, які потрясали Волосатим, тут донині збереглася дика, незаймано чиста природа. У лісах Бещадського національного парку вільно живуть зубри й олені, штучно розвели тут гуцульських коней, а також таких великих хижаків, як бурий ведмідь, вовк, рись. До слова, у парку прокладено та марковано близько 600 км стежок для пішого туризму та 150 км – для кінного. Там туристи не ризикують зустрітися з хижаками, бо звірі тримаються осторонь людських шляхів.

1987 року, коли відродилося поселення, у Волосатому замешкали троє осіб, які займалися лісовим господарством. Нині тут проживають 54 особи, 20 із них – діти. Щодня шкільний автобус возить їх у найближче містечко до школи. На відміну від українських реалій, коли люди тікають подалі з мало цивілізованих гірських сіл, поляки, навпаки, перебираються з великих міст у комфортні будиночки серед гір у лісі. Скажімо, Ян Коморніцький, директор Бещадського національного парку, раніше посол Польщі у Словаччині, переселився в цю гірську місцевість, коли сусідня держава стала членом ЄУ. За час господарювання пана Коморніцького на території цієї заповідної зони у Волосате провели телефонний зв’язок, інтернет, вирішили питання автобусного сполучення з іншими населеними пунктами. Тепер він думає над тим, як передати садиби, де мешкають волосатівці, у приватну власність поселенців. Адже всі господарства, як і ліси, що ростуть на території цієї заповідної зони, перебувають у власності парку.

Здавалося б, що може привабити туристів у цей не надто обжитий гірський хутірець, де немає жодних історико-культурних пам’яток? Відповідь надзвичайно проста – збережена у своїй первозданній красі природа й такі необхідні кожній людині умови цивілізації.

Зовсім інша картина в Карпатах по наш бік кордону, з якими сусідить територія Бещадського парку народового – в регіональному ландшафтному парку “Надсянському” (РЛПН), створеному в українсько-польській прикордонній зоні на території Турківського району Львівської області 1997 року. Його територія охоплює дві цілком різні частини: у віддаленій і недоступній долині р. Сян практично відсутні людські поселення, натомість інша площа є щільно заселеною та характерна багатством культурної спадщини та збереженими формами традиційного землекористування. На території РЛПН мешкають дев’ять тисяч осіб у восьми селах. Ця територія, як і Бещадського національного парку, також зазнавала історичних катаклізмів. Упродовж 1939-1946 рр., унаслідок операцій з очищення прикордонної смуги, звідси повністю виселили близько семи тисяч мешканців сіл Журавин, Дидьова, Локіть, Дзвиняч Горішній, Тернава Нижня, Тернава Вижня та Соколики, населення яких розкидали по різні боки сучасного українсько-польського кордону. Тільки в одному з цих поселень – Тернаві Вижній (1537 року заснування, на початку ХХ століття тут було розташовано підприємство, де з деревини бука виготовляли елементи меблів, які експортували до Франції, Бельгії та Голландії) – нині ледь жевріє життя. Для порівняння, 1931 року там проживали 813 осіб, 1938-го – 765, а нині в дев’яти садибах мешкають 30 людей.

Цікавою є й історія села Соколики. 1931 року там проживали 1716 осіб, 1937-го функціонували сім будинків відпочинку. Після Другої світової війни дерев’яну церкву знищили, а в мурованій влаштували спостережний пункт прикордонних військ. Тепер тут планують відкрити музей виселених сіл у рамках програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера”, до якої 1998 року приєдналася Україна. Відтоді існує тристоронній польсько-українсько-словацький міжнародний заповідник біосфери “Східні Карпати”, який передбачає збереження дикої природи та багатства культурної спадщини.

Протягом 1957-1958 рр. радянські прикордонники зруйнували не лише присадибну забудову, а й унікальні пам’ятки сакрального мистецтва – дерев’яні церкви, зокрема бойківського стилю. Проте окремим пам’яткам матеріальної культури на території РЛПН вдалося вціліти. Найдавніші храми збереглися в селі Верхня Яблунька – собор Пресвятої Богородиці 1788 року, в Нижній Яблуньці – Преображення Господнього 1820 р., Верхньому Турові – св. Пантелеймона 1890 р.

У той час, як у Бещадському національному парку дбають про збереження флори та фауни в її первинному природному стані та навіть місцеві мешканці не займаються сільським господарством, на Львівщині цю проблему вирішують по-іншому, встановивши заборону на вирубку ялини в Турківському районі, де ситуація досягла кризового стану. Коли пан Коморніцький вирішує питання передання садиб парку у приватну власність їхніх жителів, в Україні зависло в повітрі вирішення проблеми водогонів і каналізації. А близько мільйона осіб у селах користуються лише завезеною водою. У Волосате тричі на день курсує автобус, натомість у більш ніж десяти тисячах українських сіл відсутні зупинки громадського транспорту. Загальна кількість туристів, які щороку приходять у Бескиди – мільйон осіб, 400 тисяч із них відвідують Бещадський парк, і кожен залишає тут щодня принаймні десять доларів. Нескладна арифметична дія множення 400 тис. на 10 дає 4 млн. доларів на рік. Ця сума могла б посприяти розвитку Турківського району, який нині є найменш розвиненим у сфері туристичного бізнесу. Але насамперед для цього необхідно створити бодай елементарно привабливі умови для перебування туристів.
Леся Олендій, Бещадський повіт-Львів

Наверх