На головну

Кого “вбиває” Юрій Рогоза

Вівторок, 28 , 2006 року, № 37 (844)

1. Читацький подвиг Я це зробила!..

Прочитала гидотну “книжку”. І добре, що осилила її вчасно – ще до появи позірно нейтральних, а насправді таких самих рекламних, як і сам твір, коментарів на неї. Читати себе змушувала, згадуючи слова одного колеги: політолог – це людина з гидливою посмішкою на вустах. Не вважаю це за аксіому, але раз уже існує така думка, то, мабуть, і мені не гоже оминати непривабливі, а якщо не добирати слів – доволі-таки смердючі продукти вітчизняного політичного процесу. Одним із них є книжка Ю. Рогози “Убить Юлю”.

Ніяка, власне, це не книжка, а звичайнісінька агітброшура, чого не заперечує й сам автор. За кого вона агітує – зрозуміло з назви. А от кому вигідна – це вже інше питання. Про нього – згодом.

2. Передісторія

Перебуваючи в Києві, шукала “Аналіз політики” Гонґвуда і Ґана. Поки касир перевіряла в комп’ютері її наявність, мою увагу привернула обговорювана річ – у коробочці біля каси, немов жуйки в супермаркеті, стояло з десяток-півтора цього “бестселера”: на білій обкладинці – шахи, кров і щось на зразок чи то кулі, чи то свічки.

Гонґвуда не виявилося. Отож кажу: “Гаразд, почитаємо тоді про нашу “бєдную Лізу”.

Було очевидно, що твориво замовне та що воно націлене на подальше розкручування “світлого образу жертви”. Та все ж налаштувалася на менш-більш захопливе чтиво, схоже до “Невиконаного замовлення” Р. Лози 2002 року.

Та ба! Теперішній агітпродукт того ж автора, створений для тієї ж Персони, так само сильно відрізняється від його ж продукту чотирирічної давності, як відрізняється й сама Персона нинішнього етапу її боротьби за владу – з усіма й проти всіх – від свого прототипу періоду ув’язнення та боротьби проти кучмівського авторитаризму.

3. Контекст

Обставини, безперечно, вплинули на автора та його сприйняття дійсності. 2002 р. він мусив маскуватися, взявши собі псевдонім Р. Лоза – розпізнаваний, та все ж! Відкрито виступати на боці затятої опозиціонерки було ризиковано.

Тепер потреба у псевдонімах відпала – демократія. Та наразі вона, як зауважує Є. Сверстюк, створює “добрий майданчик для принципових негідників”. Демократія, скажімо, дає змогу, змінивши одну-дві букви у прізвищі політичного опонента (що начебто перетворює публіцистичний твір на художній), валяти того в лайні, скільки душа забажає. І ніякої відповідальності, адже ж написано в передмові: всі персонажі – вигадані, а співзвучність імен – випадкова. Хочете вірте, а не хочете... все одно нічого не зробите.

Тепер автор демонстративно “йде на ви”, власноруч просуваючи свій продукт на ринок. У численних інтерв’ю він надувається, мов та Жаба проти Вола, доводячи значущість свого дітища для виборців. І раз у раз повторює свої “домашні заготовки”: про себе самого як взірець “обуреної людини з Майдану”, про те, що він “не любить” своїх персонажів (звісно, крім головної героїні), про велику загрозу, яку ці персонажі несуть Україні: “У них звіряча суть, і вони її не переборють”. За його словами, зовсім не заради літературної слави, а тим паче не заради грошей писав свій опус Рогоза: “Я хочу, щоб перемогла Юля Володимирівна Тимошенко”.

Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти (я про допомогу).

4. Об’єкт рефлексії

Подаючи своїх персонажів із перекрученими – в кого більше, в кого менше – іменами, автор дещо камуфлює їх, бо в нашій державі “не можна сказати правди, якщо ти не можеш її довести”. Що ж це за правда?

Розповідається про те, як злий та ображений олігарх Пінчерук “замовив Юлю”, роздобувши професійного кілера аж у Москві. Тим часом друзі Президента – Полошенко, Третяк і Мартинко – ведуть свій тваринний спосіб життя: їдять, бояться, бігають у туалет (дехто надто часто), організовують кризи, лаються, хочуть плести інтриги (не все в них виходить), і все з єдиною метою – заволодіти всім багатством країни.

Чому їм це не вдається – не зрозуміло, адже довкола жодних ворогів. Лише Юля – зі своїм “підлітковим тільцем” у “безглуздому платтячку” – десь у захмарних висотах своїх турбот про щастя “свого злиденного народу” або ж “своєї замученої країни”. Юля настільки плакатно чиста, що про неї й писати нічого. Над заземленими антигероями вона витає, мов безтілесний привид, і має перемогти, бо так хоче автор і, звісно ж, вона сама.

5. Враження від “твору”

Як певна віха в розвитку виборчих технологій, які деградують, брошура Рогози має безсумнівний інтерес. Маємо “довершений” зразок політичного кілерства, розрахований на зомбування або дуже ірраціонального, або геть неосвіченого виборця. І просто смішно, коли поданий у брошурі набір заяложених штампів, що ними вже півроку послуговуються вміло дириговані борці з “Оточенням”, дехто потрафляє видавати за художній твір чи просто відзначає гостроту сюжету.

Непереконливо і незахопливо водночас.

Те велике завзяття, з яким автор заповзявся “мочити” Юлиних антиподів (тепер завдяки одному великому державному діячеві всі знають, де саме), розвіюється з вітром, бо епітети, хоч і відтворюють уже нав’язані суспільству стереотипи, не мають своїм наслідком логічно пояснюваної поведінки дійових осіб. Характеристики “не клеяться” до відомих людей, яких можна оцінювати по-різному, але не можна втиснути в те прокрустове ложе, яке для них змайстрував Рогоза.

Після “касетного скандалу” ми знаємо, наприклад, що найвищі державні посадовці в Україні вживають матюки. Дехто з них, стверджує автор, робить це занадто часто. Але хіба це саме ті особи, про яких він пише? Оповідаючи про “гидке життя” своїх персонажів, автор згадує все: бензин і м’ясо, Майдан і віагру, часті відвідання туалету й постійні, хоча й не дуже виразні обговорення того, як би заволодіти всіма грішми та всією країною. Їхній хитрий спільник Сам Самич Морозенко, улюбленою звичкою якого колись була склянка (огіркового) розсолу зранку (плебей, мовляв, ні дать, ні взять!), а кумиром є Штірліц, окопався в “лігві класового ворога” і нацьковує один на одного колишніх союзників: “для того він тут і знаходиться”. Натомість підступний Кінюх виступає в ролі “троянського коня” від Кучми, який шкодує, що Майдан “не переріс у бойню, як і було заплановано”.

На кого це все розраховане? Примусити себе прочитати – можна. Але що далі, які висновки?

6. Спроба висновків

Їх можна звести до того, що в Ю. Рогози начебто є улюблений політик – Юля. Малюючи її образ – світлий і далекий від усього земного, а тому геть схематичний – Рогоза робить своїй героїні ведмежу послугу. Читача можна було б загітувати, якби той бачив чи то фактологічну правдивість, чи то художню переконливість образу. Ні того, ні іншого немає. Автор про все говорить “у лоб”, прямим текстом. Фактів із життя героїні, які були б доречними в публіцистичному нарисі, – катма. Як катма й чогось, що бодай приблизно нагадувало б художні сцени з її життя, які могли б підтвердити або спростовувати саме таке уявлення про неї як політика. Юля – жертва, яку обступили злі шакали (згадаймо виступ Тимошенко на “Інтері” після відставки у вересні 2005 р. – той самий технологічний хід). Вони хочуть знищити її, проте бояться. Бояться настільки, що починають захищати, вбиваючи кілера, який начебто мав би “убити Юлю”. Дуже жорстокі вороги, чи не так?

На початку брошури Юля “вірить” безпомічному (без неї) та розгубленому Президентові, якого взяли в лещата його ж “хлопці”, а в кінці брошури зізнається, що її віра вмерла разом із відставкою, й розмірковує про набат і “нові майдани”, а також про те, чи має вона право знову кликати людей на боротьбу. Рогоза втішає її: не треба так побиватися... Адже це народ наказав їй іти попереду, і тому народ сам прийде до неї.

Отакий-то пафос – на тлі величезної купи лайна, в яку звалено все, що пов’язано з новою владою. За цією купою сховалися тіні вчорашнього дня (крім Пінчерука), ніяк не матеріалізувавшись у цій сюрреалістичній байці. Ті, що були уособленням переможеного на Майдані режиму, не є, як пояснив автор, об’єктом його інтересу. В його творі йдеться не про той, а про цей бік барикад, де відбуваються “такі ж речі (або ще й страшніші), як за часів старої влади”. Стає трохи лячно. Але щоб не впасти в паніку, смикаю себе за вухо й питаю: “А кому вигідно”?

Стандартним є зображення політиків гравцями, які обмірковують свої політичні ходи, переставляючи шахові фігури. А хто ж ці фігури? Звісно, вони самі. Й час та обставини незрідка перетворюють ферзя на пішака. Пішаками стають не лише тому, що хтось обіграє їх, а ще й тому, що самі вони втрачають відчуття межі, якої не слід переступати...

7. Ефект

Який буде ефект? Побачимо. Думаю, що нульовий, якщо не мінусовий – для героїні опусу. Недаремно М. Бродський на чаті в “Українській правді” сказав, що не читав його. Мовляв, немає часу. Причина, думаю, в іншому – ну що тут скажеш? Нічого доброго, такого, що пішло б на користь Тимошенко.

Можливо, і не мало йти? Образ Юлі (та її роль у реальній політиці) міг послужити тільки зачіпкою, приводом. А мета – не їй допомогти, а вбити Революцію? Потопивши в багнюці одних і скомпрометувавши – такою похвальбою – інших. Чи не в цьому вся сіль “авторського задуму”? Та й чи є він авторським? І стиль, і почерк указують на темник.

Подумалося: а чи не ті ж самі замовники у пана Рогози, яких він начебто не послухався 2002 року?
Антоніна Колодій – доктор політології, мешкає у Львові

Наверх