На головну

Чому дівчата стають черницями

Вівторок, 15 , 2006 року, № 147 (954)

Першого дня останнього місяця літа чин сестер-василіянок збагатився п’ятьма черницями. У день святої Мокрини “так” богопосвяченому життю сказали п’ятеро молодих дівчат: Оксана Жюсновська (с. Теодозія), Наталя Зелінька (с. Ксенія), Наталя Колодій (с. Петра), Іванна Навлоцька (с. Вікторія), Надія Дякун (с. Євфросинія).

Христові наречені після облачення в чин сестер-василіянок (Лідія Губич, Тетяна Луцик)

Після року перебування в монастирі – так званої кандидатури – сестри на церемонії облечин, одягнувши чернечий одяг-габіт, стали обручницями Христа. Облечини відбулися в монастирі святого Онуфрія. Габіти для сестер – “одяг радості та любові” – посвятив владика Єреней Білик.

Обручниця Христа... Для багатьох людей у сучасному світі є незрозумілим цей спосіб поєднання людини з Богом. Багато хто просто відмовляється розуміти щастя дівчат, яке є настільки повним і чистим.

У свідомості сучасної людини вкоренилося чимало міфів і неправдивих стереотипів щодо причин того, чому молоді, гарні й талановиті дівчата йдуть у монастир. Серед них називають бажання втекти від світу, сердечні рани, проблеми в сім’ї чи фізичні вади. Цих дівчат осуджують за те, що вони не думають про своїх батьків, родину, державу. Зрештою, їхнє життя часто називають безцільним проминанням.

Такі уявлення є дуже великою проблемою сучасного суспільства. Ми мусимо усвідомити, наскільки важливо кожній людині реалізуватися у своєму покликанні, на дорозі, яку обрав для неї Бог. У світі ніколи не вщухнуть війни, коли ми з любов’ю та відповідальністю не виконуватимемо обов’язків, які беремо на себе, кожна дорога потребує жертви та посвяти. Політик мусить бути політиком, лікар – лікарем, а батько завжди повинен залишатися батьком. У покликанні, яким би воно не було, потрібно йти до кінця, а не вмивати руки перед першими ж труднощами.

Сестри не вважають за потрібне виправдовуватися перед кимсь за свою дорогу. Найкращим свідченням, вважають вони, є справи милосердя. Проректор УКУ Мирослав Маринович, називаючи багато стереотипів, які зародилися в суспільстві щодо монахів, сказав: “Богопосвячене життя – це особлива форма втечі від гріха, а не від світу. Що краще монах чи монахиня проілюструють правильність цієї тези, то більший вплив на суспільство вони мають. Служіння Богові немислиме без служіння людині. Монах, як і кожен переконаний християнин, має бути схожим на рятівника, який подає руку тим, хто тоне”.

Одне з основних завдань богопосвяченої особи – молитва за людину, допомога їй у віднайденні себе. Тома Кентберійській сказав, що “в долонях, які складені до щирої молитви, вміщується доля цілого світу”. Ця доля і в руках монахинь. Світ потребує кроку назустріч до розуміння їхнього життя, їхньої жертви, до розуміння того, що цю дорогу їм обрав Бог. Стати духовною матір’ю для тих, хто живе поза богопосвяченим життям, – мета кожної монахині.

Чернече життя не є легким, але коли Бог кличе, людина мусить іти – там знайде своє щастя. Не могли опиратися (та й не опиралися) Божій волі й новооблечені сестри. Кожна з них до приходу в монастир, здавалося б, мала визначений або майже визначений власний шлях у житті: хтось здобував освіту, хтось уже працював. І, що є дуже важливим, – у момент остаточного вибору, як розповіли нам сестри, світ почав дарувати їм усе те, про що вони тривалий час мріяли. Сестра Вікторія Навлоцька, зокрема, розповіла, що з дитинства хотіла працювати катехиткою. І саме тоді, коли вирішила остаточно, що йде в монастир, знайомий священик запропонував їй цю працю.

На шляху кожної із сестер були й будуть більші чи менші спокуси. Як розповідають сестри з багатшим досвідом, найважчі випробування приходять у найважливіші моменти монашого життя: вступ у монастир, облечини, вічні обіти, а також тоді, коли Христос кличе до особливо важкої посвяти у служінні. Але життя, яке проходить у постійній співпраці з Богом, перемагає немочі гріха та спокус. Звичайно, це потребує неабиякої відваги, так само, як у подружньому житті, – коли любов взаємна, освячена Богом, то вона сильна і всепереможна.

Це підтверджує кожна історія покликання до богопосвяченого життя, особливо коли аналізуємо її з відстані часу. Сестрі Онисимі Папці 24 роки, вона родом зі Львова. Сестра каже, що про життя в монастирі задумалася у шостому-сьомому класі, коли про це їй сказала бабуся, яка мріяла, щоб хтось із родини пішов у монастир. Дівчина любила дітей, була веселою, жвавою, ходила в музичну школу, тому не уявляла себе в монастирі. Проте в дев’ятому класі, коли дуже часто молилася за здоров’я, Господь почав особливо відкриватися у молитві – “зламалися всі рамки Бога формального, а відкрився Господь живий”. Після одинадцятого класу сестра не пройшла в медучилище, тому пізніше вступила до Інституту вищої релігійної культури. Там вона змогла глибше пізнати монаше життя та вирішила, що дуже прагне жити ним. Батьки сестри, які були побожними людьми, все ж не могли відразу зрозуміти її вибору, запитували: “Чому не можеш жити по-християнськи у сім’ї?” Донька змогла лише пообіцяти їм, що зачекає зі вступом до монастиря ще рік – до закінчення навчання. Але через три місяці відчула, що за її покликання почалася боротьба, і вона мусить іти в монастир якнайшвидше. Сестра каже: “Покликання настільки сильно проявлялося, що відчувала: мушу вже йти до Господа. Це важко пояснити, це потрібно пережити, це такий тихий, повний любові голос, який кликав мене на цю дорогу, на якій обіцяв багато ласк, благословення, багато відкриття та правдивого щастя”. Тоді дівчина написала лист батькам, у якому просила зрозуміти її, – і пішла. Звичайно, вона ставила собі запитання, чи не робить кривди батькам, але, розваживши, зрозуміла, що коли Господь дав покликання, то не залишить без підтримки її родину.

Траплялися перешкоди й на шляху покликання сестри Магдалини Витвицької. Вона каже, що також передовсім дякує своїй бабусі, яка перша навчила її любити Бога. Підліткові роки поруч із батьками сестра вважає певним віддаленням від Господа, адже це був час підпілля, коли було менше змоги виявити свою віру. Другим наверненням вона називає вступ у лави Марійської дружини. Саме там вирішила, що хоче піти в монастир. Та батьки зробили вибір за неї – і дівчина вступила до інституту на Хмельниччині. У студентські роки, не маючи сили далі противитися волі Божій, сказала дідусеві, що мусить іти в монастир уже, той попросив зачекати, закінчити навчання. Погодившись, сестра сказала собі: “Не мури монастиря, не одежа роблять особу монахинею – мій монастир буде в моєму серці”. Дівчина максимально наблизила своє життя до життя в монастирі, хоч якими несприятливими для цього були умови в гуртожитку. А через декілька днів після випускного вечора вона вступила в монастир сестер-василіянок. Батьки дуже важко сприйняли це, та мати все ж поблагословила відразу, а батько – лише через багато років. Сестра в монастирі вже шість років, каже, що “не було за цей час ще такого ранку, коли б прокинулася й не подякувала Богові за те, що дав колись мужності сказати тверде “так” своїй дорозі. Вважаю, що завданням кожної богопосвяченої особи є шлях удосконалення. У житті кожного горить вогонь любові, яка ніколи не може залишатися замкненою: вогонь ніколи не може горіти, щоб когось не гріти”. Сестра Магдалина дуже багато працює з молоддю і бачить у цьому своє “друге покликання”.

Новооблечені сестри не мають позаду такого довгого шляху в монашому житті, вони ще зовсім юні, але глибоко усвідомлюють, чого вимагає від них обрана дорога. Найпалкішим бажанням сестри називають прагнення бути досконалим інструментом у руках Творця. Це прагнення завжди було в основі всіх вчинків Матері Терези з Калькутти, яка казала: “Я – Божий олівець, якого Бог заточує, а люди списують”.

День облечин сестри пережили в особливий спосіб. Найтісніша злука з Христом у молитві відчувалася тоді, поділилися сестри, коли вони лежали хрестом у білих сукнях перед Царськими Воротами. Сестра Ксенія Зелінька каже, що цієї миті не хотілося нікого бачити, а лише заплющити очі та відчувати обійми Господа. Покликання до богопосвяченого життя, як і моменти злуки з Господом, є надзвичайно глибокими та непростими для того, щоб повністю описати їх простими людськими словами. Та й не потрібно цього робити – ми мусимо довіряти Богові й радіти за кожну людину, яка знаходить своє покликання.

На облечинах були батьки, друзі та родичі дівчат. Сестри з монастиря святого Кирила та Методія розповіли, що вранці перед облечинами, побачивши своїх доньок у білих сукнях, батьки особливо розхвилювалися, навіть намагалися просити не йти далі цією дорогою. Але сестри, котрі на кандидатурі в монастирі до кінця збагнули правдивість свого покликання, твердо знали, що вже не можуть звернути з обраної дороги.

Цього дня батькам справді було найважче. Вони раділи зі сльозами на очах. Навіть ті з них, котрі певною мірою були підготовані до цього, сприйняли церемонію як розлуку, втрату: одні жалкували за тим, що дитина могла навчатися, інші чекали від доньки онуків, а вона пішла... Чому? Напевно, вони ще довго роздумуватимуть над тим “чому”, ще довго їхні серця болітимуть солодко-гірким болем батьківства. Багато хто наразі бачить лише Голготу монашого життя, але не усвідомлює, скільки ласки виливає Господь на цю Голготу.

Та незважаючи на це, сестри одержали благословення від родин, просячи в рідних єдиного – молитви. Мама, яка виростила таку дитину, повинна радіти, вона не прощається зі своєю донькою на облечинах – її дочка стає обручницею Христовою. Як стверджують сестри, в монастирі особа глибше пізнає родинне життя, більше віддається родині та є духовно ближчою з нею, ніж будь-коли.

Є випадки, коли батьки, особливо глибоко розуміючи суть монашого життя, допомагають своїй дитині розкрити її покликання. Так було, зокрема, в ситуації сестри Ксенії. Вона розповіла, що коли виникали труднощі, батьки завжди були надійною опорою на її шляху пізнання Бога.

Облечини є відновою духу не лише для монахів і монахинь, інших богопосвячених осіб – такі події укріпляють християнський дух будь-якої особи, вони дають змогу людині повніше пізнати Христа.

Дороги Божі є солодкими, але нелегкими. Бог є радикальним і вимагає радикальності від нас. Тому, зростаючи кожен у своєму покликанні, мусимо виховувати спільноту справжніх християн, які вміють чути Творця та дякувати Йому за свою дорогу.

Лідія Губич, Тетяна Луцик

Наверх