На головну

Homo poeticus

Середа, 11 Жовтня, 2006 року, № 13 (13)

Сумніви сорокалітнього

Не конче бути юним літературним Колумбом і не конче відкривати Америку через кватирку, щоб усвідомити фундаментальну різницю між homo poeticus і homo politicus. В океані мистецтва слова – це різниця між людиною вільною та людиною заангажованою. Поняття ж людини в цьому контексті завужується до автора писемних текстів. Вільний літератор, він же homo poeticus, є власником себе, натомість заангажований літератор, він же homo politicus, не належить сам собі. Кажуть, що служити двом богам неможливо, як і сидіти на двох стільцях. Проте різне буває. І не мусово бути маніхейцем, щоб поклонятися (чи коритися) дуалістичній природі позауявного. Та й не мусово бути Тумбою Юхансоном, щоб за трапезним столом вимагати для себе два стільці.

Ще чверть століття тому Данило Кіш у своєму вікопомному есеї Homo Рoeticus, що дав назву одній із його книжок, зболено й дотепно проілюстрував різницю між homo poeticus і homo politicus, зосередившись на югославських нюансах. Його модель може бути універсальною, проте її наповнення в кожному окремому випадку має бути відмінним. Не зразковим (бо й сама модель не претендує на еталонність), а окремішнім. Уявіть собі сто однакових торбинок (чи по-совковому – кульків) із написом хоча б Hugo Boss чи “Дари моря”. Роздайте ті сто торбинок у сто пар різних рук і пустіть носіїв тих рук у світ широкий на якусь годинку, давши всім тим носіям однакову кількість грошей. І чекайте на них із покупками через якусь годинку в домовленому місці. Побачите й пересвідчитеся, що наповнення торбинок виявиться абсолютно відмінним, тобто матимемо сто різних комбінацій наповнення тієї самої моделі.

Це наче у “Вправах зі стилю” Ремона Кено, коли автор дев’яносто дев’ять разів переповідає ту саму банальну історію щоразу по-іншому, ба навіть не історію, а примітивний побутовий епізодик. А сотий варіант (він же логічно перший чи абсолютно нульовий) залишається наче неословленим, бо він є моделлю, яку вже наповнили без одного сотню разів. Що може бути банальнішим від розповіді про те, що якийсь тип, маючи напрочуд довгу шию та нестандартну шворку на капелюсі, їдучи в автобусі, посварився із сусідом і поквапливо зайняв звільнене місце, а згодом вислуховував від приятеля пораду пришити додатковий ґудзик на пальто. Ця модель Ремона Кено своєю банальністю дорівнює маргінальності моделі Данила Кіша.

Але ж кожна велика цілість складається так чи інак із банальних елементів і маргінальних нюансів. Цю думку (як і будь-яку іншу) можна було б підтвердити біблійною цитатою. Та святописемними цитатами не слід розкидатися всує. У художньому фільмі “Клієнт” героїня Сюзен Сарандон була адвокатом примхливого підлітка, а герой Томі Лі Джонса був прокурором на прізвисько “Святий Рой” (це nomen sacrum він здобув завдяки використанню у своїх промовах значної кількості біблійних цитат). Між адвокатом і прокурором виник принциповий професійний конфлікт, який мав би розв’язати суддя. У залі суду “Святий Рой” рясно послуговувався цитатами зі Святого Письма, на що суддя резонно та безапеляційно зауважив, що тут, мовляв, суд, а не церква. Отож.

У фільмі ж Карлоса Саури “Бунюель і стіл царя Соломона”, коли трійко митців (сам Луїс Бунюель, Сальвадор Далі та Федеріко Ґарсія Лорка) за власним бажанням потрапили в Толедо “у пригоду”, то мали нагоду зіткнутися зі священними письменами, які були незрозумілими не лише їм, а в принципі були незрозумілими. Знову – отож.

Модель Данила Кіша згрубша зводиться до протиставлення homo poeticus і homo politicus. Цього досить. Щоб забути про другу частину цього протиставлення, вичерпаймо її однією-однісінькою тезою (із довільним спектром різночитань). Якщо літератор заангажований у політику – це його особиста справа; можливо, це його життєва потреба; можливо, це особистісна реакція на виклик доби; можливо, це пробудження приспаних паскудних рис характеру; можливо, це шафа йому впала на голову; можливо, так воно і треба; можливо, бісер межи свині таки треба метати; можливо, вже перо не стоїть.

Якщо літератор хоче носити горде звання homo poeticus, то він має займатися літературою. Письменник пописує, читач почитує – приблизно так. Хоча кожен письменник так чи інак мусить бути й потужним читачем. Та головне його завдання – писати. Це його аванс, підстава та прерогатива називатися homo poeticus.

Саме слово письменник походить від дієслова писати. В інших слов’янських мовах теж подібна картина. По-білоруськи буде пісьменнік, по-російськи – писатель (слово писатель вживалося і в українській мові, зокрема в текстах Івана Франка), по-польськи – pisarz, по-чеськи – spisovatel, по-словацьки – spisovatel’, по-болгарськи – писател тощо. Хоча по-сербськи (і по-хорватськи, але лише латинкою) буде кньижевник чи писац, проте вживається (зокрема в Мілорада Павича) ще й старий варіант – списатель. Коли письменник пише, то виходить література, а решта все – воно і є все решта.

Іван Лучук

Наверх