На головну

Захід є Захід, а Схід є Схід...

Четвер, 19 , 2007 року, № 67 (137)

“Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не почав представляти Віктор Янукович?”

– із таким запитанням звернувся до присутніх Євген Сверстюк на засіданні загальнонаціонального “круглого столу” під час зустрічі Президента України з лідерами політичних сил і громадськими діячами 27 липня 2006 р. і сам відповів: “Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото – вирізка з “Дзеркала тижня” за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна платформа. І чому “Схід” проти “Заходу”. І чому непримиренно. Добре схопив суть путінський фотограф М. Климентьєв”.

“Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе Бог”, – написав свого часу Редьярд Кіплінг. Ця думка зі знаменитої балади англійського письменника не втратила актуальності донині. Мусимо визнати, що проблема взаємин (сумісність/несумісність) між Сходом і Заходом України таки існує. Але це не географічна проблема. Розділ між Сходом і Заходом України проходить не по лінії Дніпра, а насамперед у свідомості людей. Проблема на ментальному, культурному, світоглядному рівнях. Є стереотипи поведінки, певні стереотипи свідомості. Ми різні – росіяни й українці. І на те нема ради. “Наука не визнає “колисок”, – влучно зауважив доктор медицини Володимир Войтенко. Впродовж більш ніж трьохсот років Україна була колонією. Мільйони московитів прибували в різний час в Україну. І почувалися колоністи серед “малоросів” і “хохлів” повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами. Навіть тепер, через п’ятнадцять років після проголошення незалежності України, ці “культуртрегери” виклично виспівують: “Вставай, страна аґромная, на смєртний бой с хахляцкай сілай тьомнаю…”

Російськоімперська та большевицькоімперська пропаганда всіляко сприяли цим новітнім конкістадорам. І навіть зараз із уст ровесника/ровесниці української незалежності можна почути підкреслено на “общєпонятном”: “Ето мая Родіна. Я здєсь раділась (ся)”. Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають із тризубом. Багатьом із них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Але при цьому зумисне хизуються, що НЕ є українцями. Всією своєю поведінкою за найменшої нагоди вони дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками та правнуками тих, кого посилали “бароцца с украінскімі буржуазнимі националістамі”, що є дітьми партійної совєтської номенклатури або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукали кращого життя у благословенній Україні, особливо в південних її районах, у Криму.

Московський журналіст Владімір Ковалєнко у статті з більш ніж промовистою назвою “Сусід з каменем за пазухою. В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?” ще на початку 90-х минулого століття звернув увагу на деструктивну роль значної частини російськомовного населення в розбудові Української держави. Оперуючи фактами, прискіпливо проаналізувавши масив документальних матеріалів, автор викриває підступні методи російського керівництва, спрямовані на дискредитацію Української держави, її влади, називає справжні причини антиукраїнської поведінки Кремля.

Усе стає на місця, якщо ознайомитися з “Федеральной программой по поддержке соотечественников за рубежом”, ухваленою російською владою в травні 1996 року. У ній, зокрема, йдеться про те, що Росія, “несущая как правопреемница СССР моральную ответственность перед соотечественниками”, в разі утискування прав співвітчизників має намір використовувати всі міжнародно визнані заходи для їх захисту.

Існують і інші фактори, які провокують протистояння українського Заходу та Сходу. “Основні сили нищення українства діють нині зсередини, й то не єдиним потужним фронтом, а тисячами дрібних наскоків, ударів, укусів. Як бур’яни на гноєвищі, паростки русифікації самотужки проростають з усіх шпарин хворого й напіврозкладеного етнічного тіла. Російський мат у Львові, російськомовна прес-новинка в Києві, антиукраїнська “ініціатива” комуністичної міськради в Донбасі, кримінальне російщення полтавського чи житомирського юнацтва – за всім цим жодний Пінкертон чи Мегре не відшукає конспіративних квартир, таємних агентів, секретних інструкцій, зловісного генерального плану нищення українства” (Володимир Вітковський).

Будьмо відвертими: стосунки між росіянами й українцями не є ідеальними. Ні в Україні, ні в Росії. Що б не говорили політики – ми різні: ментально, культурно, навіть антропологічно й генетично (про це відкриття російських науковців торік восени повідомив тижневик “КоммерсантЪ власть”). У самій Росії існує проблема самоідентифікації росіян як слов’ян. Ставлення Росії до України зовсім не “братерське” – один із тестів на сумісність (Росія/Україна) Росія як правонаступниця СРСР не витримала: не визнала факту Геноциду українського народу. Навіть про формальне покаяння не йдеться. Віце-спікер російської Думи Любовь Сліска щиро переконана, що “нікаму нічєво плахова нє сдєлала, і майо пакалєніє тоже”. Були з цього приводу проблеми й у Верховної Ради. Втім надто дивуватися не слід: український парламент – яскраво виражена НЕСУМІСНА система, в якій дуже затишно почуваються не автохтони, а малороси та нащадки російських колоністів (совєтських насамперед). Для них українська земля лише на словах стала рідною. Для них гетьман Іван Мазепа й досі зрадник. “Головне й огидне – вони нічого не забули і нічого не навчились. Україноненависть – на генетичному російському рівні, в їхніх червоних кров’яних тільцях. Вони завжди бачили в українцях злочинний елемент і діяли відповідно, а тепер дійшли до абсолютного цинізму” (Євген Зарудний).

Досягнути суспільного консенсусу, злагоди, сумісності можна на основі діалогу культур.

Але такого діалогу немає. На жаль. Протистояння між Росією та Україною на ідеологічно-культурному фронті не припиняється ні на мить. Із розвитком комп’ютерних технологій інформаційна агресія з боку Росії набула витонченіших форм й обрисів. Ненависть поступово окуповує віртуальний простір. Проблема не лише в тому, що інтернет-агресія є масовою, глобальною за суттю, а й у тому, що анонімність дозволяє підступно та безперешкодно рясно сіяти ніким не переслідувану брутальність, жорстокість, брехливість, поширювати всілякі фобії. Виразно антиукраїнська тематика займає значну частину російського сегмента інформаційного гіперпростору. Функціонують навіть спеціалізовані сайти, котрі породжують ненависть до українців, до України як суверенної держави. Можна припустити, що йдеться і про добре сплановану акцію, і про спонтанну демонстрацію українофобії з боку численних анонімних відвідувачів російських веб-сайтів. Українофобські інтернет-острівці не поодинокі, вони поступово перетворюються на своєрідні інформаційні архіпелаги, де безбоязно залишають сліди власники закодованих ІР-адрес. Можна лише уявити, у що можуть вилитися вербальні емоції цих російських ура-патріотів, коли вони якогось дня перекочують із віртуального простору в простір реальний. Словесні дуелі, взаємні образи та звинувачення за певних обставин легко можуть перерости у двобій чи побоїще із застосуванням фізичної сили, як переконливішого аргументу – благо, ідеологічне підґрунтя вже заклали. І фахівці з інформаційних воєн, і хворобливо стурбовані теоретики “єдіной і нєдєлімой” щиро переконані, що “бєз Імпєріі нє будєт русского народа”.

Із початком 90-х років минулого століття на комп’ютерних ринках Росії з’явилася гра “Війна з Україною”. Під час гри російські солдати легко здобували українські міста, зокрема Севастополь, без особливих зусиль розганяли українські війська. Водночас англійський письменник Джон Генде натхненно працював над новим футурологічним романом про III світову війну, яка починалася з конфлікту між Україною і Росією…

Тож можна зрозуміти, чому Герой Совєтського Союзу підполковник Ярослав Горошко (один із майбутніх фундаторів ГРУ МО України, який трагічно загинув під час тренування 8 червня 1994 року за не зовсім прояснених обставин) як заступник командира Ізяславської бригади спецназу ГРУ під час її українізації в лоб запитував офіцерів, котрі прибували в частину: “З москалями воюватимеш?”

Чи завершив свій твір Джон Генде, не відомо. Зате російські кінематографісти відзняли настільки відверто антиукраїнський телесеріал про підводників “Автономка”, що, за повідомленням ВВС, навіть декілька ветеранських організацій, як-от Союз радянських офіцерів, у лютому 2007 року виступили із гнівним зверненням до телеканалу НТВ, а також командування ВМФ Росії з вимогою припинити показ українофобського фільму.

Цілком можна погодитися з висновком відомого мовознавця Лариси Масенко, що “майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань – проукраїнського та проросійського”. Як нам видається, єдиний ефективний метод здобути перемогу в цьому – всебічна інтелектуалізація життя в Україні: творення привабливого образу сучасної української культури, науки, сфери побуту.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу “Універсум”, кандидат філологічних наук, член Світової організації періодичної преси (Брюссель), мешкає у Львові

Наверх