На головну

Коротке есе про манірність

Середа, 19 , 2007 року, № 166 (236)

Є декілька проблем, які, власне, серед цивілізованого люду аж ніяк не стосуються політики, а в наших містечкових реаліях перетворюються на своєрідні “фішки”, варті не те що уваги, а й гіпертрофованого громадського інтересу.

Галичина, через обставини, мабуть, від неї не залежні, має ходити поміж краплями осіннього дощу, оскільки напередодні виборів перед нею завжди бовваніє перспектива вкотре стати полігоном для певних, не надто вишуканих технологій.

Із цього погляду не дивними виглядають асоціації, логічний (алогічний?) ланцюг яких незмінно впирається у совкове трактування регіону, тиражоване досі не тільки “добросусідськими телеканалами”, не тільки прожоване тамтешніми ж “філософами” на кшталт Павловского, а й “великоукраїнськими”, здебільшого донецько-слобожанськими адептами нафталінових ідей. Варто було кіношникам декорувати фасад Опери нацистськими банерами (для зйомок історичного фільму), як “доброзичливе” око відразу ж помістило в їхній контекст листівку із зображенням вояків УПА в одностроях, які виголошують свою підтримку одній із популярних на Заході України політичних сил. Або ж реклама гастролюючого у П’ємонті DJ на прізвисько “Фашист” (росіянина за паспортом) із легкої руки “пропагандистів” неодмінно потрапляє у середовище діяльності львівських праворадикалів – фігурантів виборчого бюлетеня.

Добра звістка з Франківщини, де спромоглися нарешті відкрити спільний меморіал і поховати на одному “гектарі” українських партизанів і воїнів Червоної Армії, обов’язково має бути спотвореною синхронами невдоволених – глухих маргіналів, які й стосунку до порядної справи не мають.

Годі прикладів, бо, направду, шкода газетної площі. Однак стиль подачі цих, із дозволу сказати, знахідок вартує ретельнішої оцінки, оскільки вирізняється, на перший погляд, невластивою для агресивних медій гламурністю і, я б сказав, манірністю. Така собі зневажлива зверхність, мовляв, що візьмеш із зациклених на ідеї-фікс галичан? А ще спроби запаралелити справді дещо оскомне акцентування тутешньої інтелігенції на своїй причетності до Європи з часто надуманими елементами “європейського космополітизму”. Ось – терпимий понад міру Старий світ, а ось – кваснопатріотична Галичина з її ксенофобією та задавненими комплексами.

Не скажу, що такий погляд цілком позбавлений підстав. Є ситуації, коли щось заважає нам зважитися на стрибок, аби побачити світ довкола нашого паркану. Іноді нам видається, що мотивації, які визріли в наших мізках, є не те що прийнятними, але обов’язковими для всіх; хробачок месіанства – він не гризе душу, а навпаки – здіймає її на невиправдано далекі висоти. Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю дуже конкретно зауважив цю рису на прикладі культурного простору: “Вся ж історія Львова – це безперервна спроба однієї панівної культури (німецької, польської, радянської) здомінувати міський простір і відтиснути інших на периферію до статусу “етнічного ґетто”... Не треба бути геніальним мислителем, щоб бачити: сучасна українська влада пробує робити те саме. Думаю, що це значною мірою тупикова лінія розвитку”.

Однак мушу зауважити, що толерантне (в жодному разі не манірне) ставлення до думок інших зрештою передбачає адекватність цих інших. Бо інакше матимемо або діалог глухого з німим, або ж монолог сильнішого. Якщо ж такої взаємності не подибуємо, принаймні зараз, то це аж ніяк не означає, що мусимо замкнутися у власній резервації і діяти абияк, лише б у піку тим, хто артикулює інші думки. Бо вибори минуть, зрештою, їх буде ще багато, а нам доведеться жити і в спокійніші часи, коли пристрасті відійдуть на другий чи надцятий план, натомість звільнивши місце для значно важливішого.
Ігор Гулик

Наверх