На головну

Чого хоче Путін?

П`ятниця, 21 Грудня, 2007 року, № 233 (303)

ВВП украй потрібна маленька, але переможна війна. Він не вміє по-іншому ні здобувати владу, ні втримувати її. Згадаймо, чим власне позначився прихід Путіна на московський престол. Вибухами на Каширському шосе і другою чеченською бойнею.

Андрій Клос

Тепер Чечня не спрацює, оскільки російський виборець уже змирився з перманентністю цього конфлікту, коли йому 2003-го казали, що на Північному Кавказі діють розрізнені “банди” з одного-двох моджахедів, а під завісу 2007-го поважно заявили про стале мобільне угруповання, яке налічує сім сотень бойовиків. Чечня для Росії, як Ольстер для нелюбих їй британців, а отже, – “деталь побуту”, що не може слугувати засобом для мобілізації електорату.

Призначивши собі наступника, Путін завважав, що здобув право на відвертість, непоєднану з його колишнім статусом. “Кульгаві качки” завжди відважні, позаяк їм видається, що попереду – безхмарне пенсійне майбутнє. Путін же не може спочивати на лаврах, оскільки навіть “причесаний” під нього наступник завжди може викинути такого фортеля, від якого піде шкереберть уся ретельно укладена система. Тому Путіну дуже кортить залишатися “важняком”, центром російського всесвіту, а для цього йому, повторюся, потрібна маленька, але переможна війна. Інших шляхів йому не дано бачити.

Тому до його епістол на адресу Ющенка й виступів в американській пресі з брутальними наскоками на Україну слід ставитися іронічно, але з осторогою. Вони можуть бути або півнячими жестами неадекватного спецслужбіста, або ж першими залпами масштабнішої кампанії, на яку, вочевидь, не доведеться довго чекати. На сторінках The Time російський глобаліст створює ілюзію занепокоєння “американською руйнацією” України. Водночас натякає на недалекоглядність нинішньої вашингтонської адміністрації, яка, до речі, також пакує валізи. Мета таких заяв – дезорієнтувати еліти наддержави стосовно “українського вектора”, поставити під сумнів вартісність зусиль американців на східноєвропейському терені. Відтак, видається, розвиватиметься інший аспект – тиск на Київ через надумані цькування “русскоязычных”, – на зразок електронного послання “Его превосходительству” Ющенкові й попередньої заяви Сєрґєя Лаврова.

Тепер мусимо повернутися на кілька літ у минуле і згадати наміри Москви захищати своїх “соотєчєствєнніков” за допомогою дипломатії і зброї, де б вони не були. Такі заяви лунали акурат у контексті тузлинського конфлікту й саме тоді, коли “українське питання” у Кремлі курував Дмітрій Мєдвєдєв. Тоді Росія трималася в рамках ДОВСЄ, а зараз демонстративно замораторила цей пакт, тобто розв’язала собі руки у присутності військ не тільки по периметру західних кордонів, а й на теренах Криму, де базується її Чорноморський флот. Чергового дипломатичного конфлікту з українцями в такій ситуації не уникнути. А якщо так, то, мов із мішка ілюзіоніста, почнуть вискакувати з’їдені міллю кролики – неповага до “спільної історії”, руйнація пам’ятників, “підпали” Російського центру у Львові, мовні “репресії”, словом, негаразди “соотєчєствєнніков”, які здебільшого вони самі й спричинили. Факти, себто полінця, у вогонь, підкидатиме “українська” ж преса. Вона ряснітиме лементом про потребу російської офіційної реакції, воланнями про допомогу.

У розпалі президентської кампанії складно прогнозувати, в кого швидше здадуть нерви: у “голубів” чи в “яструбів”. І ті, й інші, зрештою, працюватимуть на власний імідж, а він у росіян стабільний – “міцна рука”, “національний лідер”, “цар-самодержець”. Соціальні проблеми спільноти залишаться обабіч її зацікавлень. Ось імовірний аншлюс, бодай Криму, – козир хоч куди. Як покарання “неслухняних”, як помста за розвалений Союз.

Ігор Гулик

Наверх