На головну

Це точно: не святі горшки ліплять. І не вони їх б’ють

Вівторок, 05 , 2008 року, № 15 (323)

Багато хто думає, що нині дуже модна кераміка. А що ж тут дивного? Я не про любов до горщиків і макітр, а про право так думати.

Живемо ж, браття, у вільному світі. Хоча ні. Дуже просто сказано. Так говорять американці про Америку. А ми з дідів-прадідів співаємо про калину, бо ми – українці. Отже, ми теж – вільний світ, тільки трохи з кислинкою і за природою своєю червонястий, немов пошматована китайка на ранах братів, що тікали з-під Азова. Звісно, тікали у вільний світ.

Продовжу порівняння, бо як же інакше – я не якийсь обмежений ковбасою нардеп, ворог наших славних традицій, способу життя й мислення. Повідомлю, що спільним між нашою свободою та калиною є також те, що спочатку, в незрілому стані, одне і друге дуже гірчить. І потрібні морози, щоб кетяги ягід стали солодкими. А от що потрібне для нашої свободи, щоб поліпшити її смакові якості, не знає навіть Савік Шустер. Не подаватиму його резюме, бо нині він більш відомий, аніж віщий Олег.

Вибачте, дуже відволікся – тема підкуповує й так і шепоче... А наша мета – з’ясувати, чи й справді нині дуже модна кераміка. Одна юнка з-під гір Карпатських якось побачила по телевізору керманича (не називатиму його імені), який на Сорочинському ярмарку зайшов у закуток гончарів і придбав купу полумисків, пугарів, тарілок та іншого керамічного посуду. Але не тільки він, а й усі, хто його супроводжував, кинулися до народних умільців та скупили їхній глиняний крам.

– Ага! – сказало дівча, – ось що нині в моді, ось яка професія престижна!

І після “ага” збігала на край села й попрактикувалася в самоука. Сказано ж бо, що не святі ліплять, а й позацеховий люд. Та партачем вона не хотіла бути, а бажала здобути фах художника-кераміста. Сказала ще раз “ага” і подалася в науку. Здобула її – і тут зрозуміла, що “вляпалася”. Може, якби знайомий керманич наїжджав і в її краї, їй вдалося б щось зробити. А без нього – ну ніяк.

Добрі люди нараяли негайно здобути інший вишкіл. Так і сказали:

– Миросю, міняй фах, бо буде хана.

І порадили вступити до кулінарного училища. “Хоч із голоду не вмреш”, – казали.

Закінчила Мирося і його. Взагалі, її ніхто ніде не виглядав, але якось вдалося влаштуватися в кафешку “Острів насолод”. До назви закладу додавалося: “Затишок для молодих подруж”. Зупиняюся на цій дрібниці тому, що всі страви, які тут подавали, були такими гострими, що до полудня клієнти по-молодечому випивали геть усе алкогольне. Часом не вистачало навіть води у кранах, і по “мінералку” доводилося бігати в бойлерну. Мирося внутрішньо була проти такої конверсії і вдалася до послуг контори із захисту прав споживача. Може, вона не поспішала б із захистом, але якогось дня на тушках “кроликів” для дієтиків вона зауважила пазурі нутрій, а в одного стирчали руді котові вуса.

З “Острова насолод” її витурили. Колектив клекотав від обурення, й тільки тому, що живемо у вільному світі, під час голосування забракло одного голосу, щоб подати на Миросю до суду за спроби завдати шкоди здоров’ю клієнтів.

Стисло кажучи, невдовзі дівчині сподобалося ще кілька “престижних” професій. Особливою втіхою та гордістю був здобутий фах перекладача з азійських мов. Але куди б вона не зверталася зі своїм дипломом, на неї дивилися, як на дивачку, яку зіпхнули з комети Галлея.

Довелося зайнятися торговельним бізнесом, для чого потрібна не так освіта, як вдача. Ну, ще часом вона підробляла, підстригаючи інших маркітанток, бо мала і професію перукаря. Однак легше влаштуватися конем на іподромі, ніж майстром фризур.

Яткова торгівля зробила її схожою до аборигенів Австралії. Але це на краще – ніхто не пропонував стати масажисткою за викликом. Та в долі будь-якої людини трапляються моменти, коли все летить шкереберть. Якось, повертаючись у бізнесових справах з-за кордону, вона стала свідком нелюдських мук прикордонників, які з усієї сили хотіли зрозуміти, про що лопочуть затримані трефової масті нелегальні мігранти. І цієї миті вона відчула, як в її душі розквіт азійський лотос, а може, це була вітчизняна калина. Принаймні вона відчула духмяність і принадність життя.

Мирося переклала нашою мовою матюки, якими затримані обсипали мундири прикордонників. І злякалася, думаючи, що почнеться бійка, а її візьмуть за провокацію. Та це був день, коли лайка виявилася найкращою протекцією, вірчою грамотою і навіть, як говорилося за “других совєтів”, блатом.

Нині керамістка, дипломований кухар, перукар та ін. працює штатним тлумачем на заставі, варить затриманим і затримувачам борщі, формує моду на чуби обох контингентів і вийшла заміж за митника. Що ще потрібно для щасливої жінки?

Перебрав у голові всі можливі жіночі забаганки й фанаберії і не зміг на чомусь зупинитися. Усе в Миросі здійснилося.

А що ж, спитаєте, з керамікою? І тут є заняття. Коли що “не по ній”, вона б’є посуд.

Амінь.
Володимир Пальцун

Наверх