На головну

“Де срібнолентний Сян пливе…”

Четвер, 19 , 2008 року, № 86 (394)

Ентузіасти з Об’єднання українців у Польщі, які мешкають у сусідньому зі Львовом Перемишлі, склали цікавий маршрут, під час якого лише за три години можна ознайомитися зі слідами української культури в цьому граді над Сяном.

Перемишль за духом залишається українським містом (фото: Костянтин Чавага)

Спершу “маршруткою” до Шегинів, а далі разом із “мурашками” – дрібними торговцями – долаємо піший перехід і вже польською “маршруткою” швиденько опиняємося біля вокзалу, звідки рукою подати до центру, на ріг вулиць Пілсудського та Костюшка. У кам’яниці, де нині розташована книгарня, в міжвоєнні роки на другому поверсі містився осідок заснованого 1894 року Кооперативного банку “Віра”, який після 1945 комуністична влада Польщі націоналізувала. Подібна доля спіткала практично всі тутешні українські інституції. Взяти хоча б величну споруду товариства “Народний дім” на вулиці Костюшка, 5, споруджену 1904-го за суспільні кошти українських жертводавців за почином кооперативного діяча Теофіля Кормоша. Після Першої світової війни тут діяли Театральне товариство “Українська бесіда”, Товариство наукових викладів ім. Петра Могили, перемишльський відділ товариства “Просвіта” та банк “Міщанська каса”. Після 1956 року польська влада дозволила функціонувати там Українському громадсько-культурному товариству. Нині там є осідок місцевої управи Об’єднання українців у Польщі. Засновано товариство “Український Народний Дім”. Повного повернення цієї споруди вже тривалий час безуспішно домагаються перемишльські українці. Усередині зберігся оригінальний інтер’єр театрального залу, де гостинно зустрічають гостей з Української Держави.

У сусідньому будинку №3 у міжвоєнний час господарювали Товариство купців і промисловців, Спортовий клуб “Беркут”, а з 1935 року – музей “Стривігор”, який заснував Іван Шпитковський (1880-1969). Також там мешкав посол австро-угорського та польського парламентів, адвокат Володимир Загайкевич (1876-1949). На протилежному боці, на площі Ринок, 26, проживала та творила видатна українська художниця Олена Кульчицька (1877-1967).

Під №2 зберігся будинок Греко-католицької капітули. У першій половині ХІХ ст. він був власністю каноніка отця Івана Могильницького, автора першої української граматики в Галичині. Була там і церковна друкарня. У 1850-1863 роках видавали річник “Перемишлянин”, який редагував отець Антон Добрянський, автор статті “Відомість історическая о місті Перемишлі” (1852). У міжвоєнний час тут функціонувала друкарня Адольфа Лазаря й осідок товариства “Руська бесіда”. Також Греко-католицькій капітулі належав будинок №12. У сусідньому – №14 перед Другою світовою війною була книгарня ім. Т. Шевченка. На західному боці Ринкового майдану мав свою крамницю кооператив “Маслосоюз”, а також розташовувалися філія львівського Музичного інституту ім. М. Лисенка, Музичне товариство “Боян”.

Крутою вулицею Замковою підіймаємося на гору, яка дещо нагадує Високий замок у Львові. У Х-ХІ ст. там стояв давньоруський замок. На початку 60-х років минулого століття виявили фрагменти візантійського храму й терему.

Повертаючись Замковою, переходимо на вулицю Капітульну. Здалека видніється зведена 1895 року споруда колишнього Українського інституту для дівчат зі статуями святих Володимира й Ольги на фасадній стіні. Праворуч від монастиря отців кармелітів на вулиці Кармелітській (колишній Шевченка), 5 1818 року збудували Дяко-вчительський інститут.

Збереглася давня назва сусідньої вулиці – Владиче. У будинку №20 певний час мешкав славетний український композитор Станіслав Людкевич (1879-1979). У Перемишлі він редагував український художній часопис “Артистичний вісник”. Тепер на тому місці новий житловий будинок.

Теперішній український греко-католицький архікатедральний собор св. Івана Хрестителя – в колишньому костелі отців єзуїтів. Богослужіння у східному обряді там відправляють від 1957 року. Після того, як 1991 р. Святійший Отець Іван Павло ІІ передав цей храм УГКЦ, у 1996-2002 роках його пристосували для потреб візантійського обряду. Побудували дзвіницю, де встановили дзвони та статуї з попереднього собору. 1996 року до нинішньої катедри перенесли іконостас із церкви в Любачеві.

Іще одна збережена назва вулиці – Снігурського, на честь перемишльського греко-католицького єпископа. У передвоєнні роки в будинках №№ 10 і 12 були робітничий кооператив “Надія” та гуртожиток для ремісників.

На майдані Нєподлєглосьці навпроти вежі до 1941 року стояв будинок готелю “Під Провидінням”. Там був театральний зал, де в середині ХІХ століття виступала українська трупа. 1865 року там відбувся перший у Галичині шевченківський концерт, під час якого вперше прозвучала пісня на мелодію отця Михайла Вербицького, яка згодом стала гімном України, – “Ще не вмерла Україна”.

На вулиці Баштовій, 13 перед Першою світовою війною завершили будівництво греко-католицької семінарії. Це був найбільший український будинок у Перемишлі. Після 1996 року цю споруду повернули УГКЦ, там розміщено осідок Митрополичої консисторії, а частину приміщень віддали в оренду. На цій вулиці в різний час містилися бурса Братства св. Миколая, Гімназійний інститут для хлопців.

На будинку, що на розі вулиць Словацького та Ракоція (колишня Шашкевича), 1911 року з нагоди сторіччя отця Маркіяна Шашкевича встановили пам’ятну таблицю.

На вулиці Словацького в будинках №№ 18 і 21 були приміщення Української державної чоловічої гімназії.

Завершується маршрут українськими пам’ятками Перемишля на вулиці Смольки, 10, біля “шашкевичівки” – Народної школи ім. М. Шашкевича, заснованої 1911 року. Свою діяльність вона відновила аж 1991-го як загальноосвітня школа імені Маркіяна Шашкевича, де частину предметів викладають українською мовою.

Наша мандрівка українськими слідами Перемишля буде неповною, якщо не відвідаємо гарно відновленого комплексу Василіянського монастиря на Засянні, православної церкви Успення Пресвятої Богородиці на Вовчому. Варто побачити церкву Різдва Пресвятої Богородиці на Болоні та храм св. Івана Апостола на Перекопані. Українці з усього світу приїздять на головний перемишльський цвинтар на вулиці Словацького, щоб уклонитися похованим там відомим співвітчизникам, серед яких письменниця Уляна Кравченко.
Костянтин Чавага

Наверх