На головну

КПЗУ: трагедія революційних романтиків

П`ятниця, 20 , 2008 року, № 87 (395)

Сергій Грабовський, радіо “Свобода”

Історія політичних партій і рухів, у назві яких було слово “комуністичний”, – це не завжди щось просте й однозначне. Особливо, коли йдеться про колоніальну чи пригноблену країну.

Бо ж там під червоним прапором через певні обставини нерідко виступали справді ті, хто прагнув здобути людські права – й соціальні, й національні. З іншого боку, ніде так цинічно, як у колоніальних чи уярмлених країнах, керівництво світового комуністичного руху (тобто Москва) не гралося задля своїх інтересів долею щирих симпатиків ідей соціальної та національної справедливості.

Галицькі ліві на політичній арені

Історія КПЗУ – це трагедія тих, хто щиро вірив у комуністичні ідеали світлого майбутнього, де рівною серед рівних мала сяяти Радянська Україна. Це трагіфарс, що стосувався іншої, доволі значної категорії партійців, які зовсім не були комуністами або химерним чином поєднували комуністичну ідеологію ледь не з російським великодержавним монархізмом. Мало хто із членів КПЗУ дожив до глибокої старості та обійняв вигідні посади за нових часів. Чимало померло не своєю смертю – у в’язницях і таборах, убиті, самогубці, зниклі безвісти... Ті, хто залишався живим, часто не знали про долю загиблих і “продовжували боротися за перемогу ідеалів комунізму, запекло воюючи зі своїми ідейними суперниками: сіоністами, бундівцями, соціал-демократами...” – небезпідставно писав Яків Хонігсман у книзі “Кипіли пристрасті” (Москва, 1999).

А починалося все дуже революційно та романтично.

1915 року в Галичині на базі нелегальних українських молодіжних гуртків виникла нечисленна група лівих соціал-демократів. Її співзасновниками стали Осип Крілик (Васильків), Роман Роздольський і Роман Турянський (Кузьма). 1918 року група взяла назву “Інтернаціональна революційна соціал-демократія”. На таємній нараді в грудні її члени обговорювали ідею перетворення організації на Комуністичну партію, опозиційну до уряду Західноукраїнської Народної Республіки, однак вирішили недоречним робити це під час польсько-української війни. У лютому 1919 року у Станіславові (нині Івано-Франківськ) на І конференції комуністичних груп Галичини на основі Інтернаціональної революційної соціал-демократії створили Комуністичну партію Східної Галичини. В її заснуванні взяли участь і представники партії боротьбистів із Наддніпрянщини. Першим секретарем Центрального комітету партії обрали колишнього боротьбиста Карла Саврича (Максимовича).

Перші два роки партія мала статус обласної організації Комуністичної партії (більшовиків) України та була підпорядкована Галицькому організаційному комітету КП(б)У, або Галоркому. Одночасно Компартія Східної Галичини мала своє представництво в Комінтерні. Під час існування Галицької Соціалістичної Радянської Республіки влітку 1920 року компартія Східної Галичини вийшла з підпілля та діяла як Комуністична партія Галичини.

1921 року за рішенням Комінтерну Комуністична робітнича партія Польщі перебрала керівництво Компартією Східної Галичини, що спричинило її розкол. Більшість на чолі з Васильковим обстоювала організаційну самостійність партії, меншість виступала за підпорядкування її інтересам комуністичного руху Польщі. 1922 року “васильківці”, всупереч вказівкам польської Компартії, разом з іншими українськими партіями бойкотували вибори до Сейму. І тільки 1923 року, після рішення Ради послів держав Антанти про передачу Галичини Польщі, “васильківці” погодилися на приєднання до польської компартії на засадах автономії.

Того ж року Компартія Східної Галичини поширила свою діяльність на Волинь, Підляшшя, Холмщину та Полісся, її перейменували на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ).

Партія діяла в підпіллі, однак мала вплив на легальні організації – Українську соціал-демократичну партію й Українське селянсько-робітниче об’єднання (Сельроб), через які брала участь у виборах і мала послів у Сеймі. Комуністи також керували діяльністю підпільних Комуністичної спілки молоді Західної України та філії Міжнародної організації допомоги революціонерам, видавали часописи “Наша правда”, “Нове життя”, “Світло”, “Сельроб”, “Вікна”, “Культура”, “Нові шляхи”. Номінально вона мала широку автономію у складі Компартії Польщі, в неї був власний центральний комітет, вона проводила свої з’їзди. Але що стояло за цим? Стандартна кремлівська метода обдурення людей. Адже реальне керівництво партією здійснювали спеціально уповноважені члени політбюро ЦК КП(б)У, хоча про це ніде не сповіщали.

Націоналісти та москвофіли під червоним прапором

Часом помітного впливу КПЗУ стали 1920-ті роки. Цьому сприяли успіхи непу й українізації в УСРР. Та вже наприкінці 1920-х у Західній Україні розпочався занепад комуністичного руху. Під впливом звісток про колективізацію, Голодомор і репресії, що долинали зі Сходу, багато хто почав виходити з лав КПЗУ. Від комуністів відверталися ті, хто до того їм симпатизував. 1933 року раніше наче надійних керівників КПЗУ М. Заячківського (Косар) і Г. Іваненка (Бараба) спершу викликали в СРСР, а тоді й заарештували у “справі УВО”. Ті ж члени КПЗУ, які з різних причин постійно перебували та працювали в Радянському Союзі, теж тотально підпадали під репресії. Виникає враження, що “компетентні органи” виловлювали галичан не менш ретельно, ніж нацисти – євреїв. А от ті, для кого Москва була альфою й омегою, залишилися в КПЗУ. Остання перетворилася на партію, повністю залежну від ЦК ВКП(б). Внутрішньопартійна демократія стала повною ілюзією.

Лазар Каганович

Іще раніше, 1927 року, більшість членів ЦК КПЗУ підтримала “національний ухил” О. Шумського в КП(б)У. Тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович негайно звинуватив керівництво КПЗУ в зраді. У квітні 1927 року на пленумі ЦК КПЗУ Микола Скрипник, який приїхав із Харкова, переконував членів ЦК засудити згаданий “національний ухил”. Однак обговорення цього питання призвело до остаточного розколу КПЗУ: більшість на чолі з Кріликом і Турянським підтримала “шумськізм” та отримала назву “васильківців”, меншість підтримала Кагановича. Так само розколовся й Сельроб. У лютому 1928 року більшу частину КПЗУ під керівництвом І. Крілика (Василькова) і Р. Турянського виключили з Комінтерну, що тоді означало відлучення від комуністичного руху. А наприкінці того ж року на Західній Україні вже існували дві компартії КПЗУ: “васильківці” (більшість), і КПЗУ-меншість, яких підтримувала Москва. КПЗУ, як згодом писали дослідники, була чи не єдиною європейською лівою партією, яка в ті роки виступала проти культу Сталіна та застерігала від його можливих наслідків. Але... 1928-й рік завершився саморозпуском КПЗУ-більшості, її лідери капітулювали та встигли публічно заявити про свої “помилки”, виїхавши в УСРР – наче на прощу. Там їх невдовзі й розстріляли.

Партія розстріляних

Під впливом повідомлень про припинення “українізації”, про Голодомор і розгортання масового терору в Радянській Україні з Компартії Західної України після “наведення в ній порядку” вийшла більшість її членів, насамперед українські інтелігенти та селяни. Нових лідерів КПЗУ – Турянського (Кузьма), Заячківського (Косар) та Іваненка (Бараба), – попри їхню демонстративну лояльність до Кремля, викликали до Радянського Союзу й там теж розстріляли. Влада піддала репресіям більшість членів КПЗУ, які перебували в Радянській Україні. Унаслідок більшовицького терору та масового виходу з партії чисельність членів КПЗУ скоротилася від 4300 до 2600 осіб. А 1938 року Виконком Комінтерну оголосив про розпуск Компартії Польщі, а разом із нею і Компартії Західної України та Компартії Західної Білорусі, під приводом, начебто керівництво там захопила так звана “фашистська агентура”. Цю “агентуру” нищили ще довго по тому, навіть після війни... Варто зауважити, що на момент розпуску партії етнічні українці вже не становили в ній більшості. Ті ж, які були українцями, нерідко мали зовсім не комуністичну орієнтацію. То були москвофіли, які або геть заперечували існування навіть відносно самостійної української нації, або в кращому разі ставилися до неї як до сателіта світлосяйної Росії. Як писав один із таких комуністів-москвофілів Ярослав Галан, вони були щиро “зачаровані на Схід”. І цю зачарованість не знищили навіть табори ҐУЛАҐ, до яких після 1939 року потрапило чимало членів колишньої КПЗУ різного – і польського, і єврейського, й українського походження. Хоча публічно засвідчене москвофільство все ж забезпечило певні посади вцілілим діячам КПЗУ – скажімо, тому-таки Ярославові Галану, Кузьмі Пелехатому, Богдану Дудикевичу. А романтики українського комунізму згинули в буревіях історії, впавши чи то від німецької, чи то від російської, чи то від польської кулі.

Отож КПЗУ залишається під оглядом сьогодення такою собі політичною химерою, яка засвідчує конечну неможливість створити партію лівого спрямування, яка була б одночасно й українською, й зачарованою на Москву.

Наверх