На головну

Оксана Луцишина “Не червоніючи”

Вівторок, 29 , 2008 року, № 108 (416)

“Одного разу мені захотілося знайти пояснення самої себе… І першою несподіванкою, яка мене вразила, було те, що насамперед мусила визнати: “Я – Жінка”.

Оксана Луцишина “Не червоніючи”Під відомим висловом Сімони де Бовуар Оксана Луцишина могла б вільно поставити і власний підпис. Збірка новел “Не червоніючи” є підсумком пристрасних пошуків “себе як жінки” та “жінки як себе”.

Витвори болісної рефлексії письменниці то занурюють читача в сутінки передсуїцидних переживань молодої домогосподарки, то вивертають назовні внутрішній світ маленької дівчинки, яка ладна здати на м’ясокомбінат молодшу сестричку, тому що тато любить її більше.

Жінка-матір, жінка-сестра, жінка-дружина, але завжди – жінка-особистіcть. Що до чоловіків... Вони бувають слабкими й безкорисливими, як тато з “Любий таточко” (професор із “Анатомії огиди”), або ж “королями-узурпаторами” (Олекса з “Менади магдалини”), вічно засмученими академтуристами (Ромко із “Трансатлантики”) і навіть... цвіркунами (Матяш із “Цвіркуна”). Проте майже завжди представники сильної статі не розуміють жінку, а може, це жінка не розуміє їх.

У будь-якому разі герої новел Оксани Луцишин зазвичай опиняються в тому стані, який сучасні психологи називають “самотністю удвох”. Письменниця намагається пояснити глибину прірви між обома статями – прірви, якої неможливо оминути і яка назавжди калічить або навіть убиває неуважних і необережних. Пані Оксана безжалісно руйнує хиткі й ненадійні місточки, створені стереотипами та фізіологічними бажаннями, які насправді лише загострюють суперечності та вічне нерозуміння.

І все ж, попри наявність песимістичних думок, новели не навіюють депресивного стану. Радше навпаки: пробуджують цікавість і спонукають до пошуку таємниці найзагадковішої істоти сьогодення – Жінки.
Ганна Власюк

Наверх