На головну

Боже провидіння

Вівторок, 14 , 2006 року, № 27 (834)

Дивна то назва. Ніби Бог має провидіти щось крізь туман часу і нам розповісти, що чекає попереду – сходження чи падіння?

Коли взяти до уваги староукраїнську мову, то відкриється інший зміст – Боже Проведеніє, або ж переведення. Це так наче Ангел Божий переводить дітей через вузьку кладку над бурхливим потоком. Це Бог переводить людей через небезпеки, лихоліття, хвороби, але лише тих, хто ними випробуваний і заслужив на провидіння. Всемогутній і милосердний, Він кладеться людям до ніг, як співається в пісні: Like a bridge over troubled water, I will lay me down (“Як місток понад бурхливою водою долі проляжу”).

Боже провидіння, яке залежить від волі Творця, а ще від сердечного прагнення людини – молитви цілого Народу, лиш воно єдине може перевести цей народ через можливі катаклізми і вберегти його для великої місії будуччини. Та лише тоді, коли в цьому народі є потенціал нації – громади для сповнення цієї місії і великий свідомий намір сповнити її. “Треба бути приготованим”, – попереджував нас Юрій Липа.

Дивімося на себе часом ніби з Неба, ніби очима Бога на маленьку Землю, на макове зернятко Великої України з калиновим серцем, на малу крапельку Божої крови з 50-мільйонами клітин, у яких закладено незнищенний ген творіння, чистий і сяючий ген, задля якого ми варті Божого провидіння, бо він зберігається, можливо, у найменшому з малих і упосліджених, можливо, в бездомному колишньому шахтареві Донбасу, а можливо, й у синові президента. Тому бережімо всіх братів своїх і прощаймо їм. Бо вони так само, як і кожен із нас, дуже коротко разом на цій малій землі, і хай це життя для всіх нас буде святом, від слова “святе”, як стало воно для Митрополита Шептицького.

Малий Роман Шептицький, маючи в собі кров і дух великих попередників – душпастирів України Варлаама, Атанасія і Лева Шептицьких, уже в десять літ здивованим батькові та мамі Софії з роду Фредрів й усій великій родині у Прилбичах оголосив, що хоче бути українським монахом. Він проніс це бажання через усі європейські університетські студії, втамовуючи голод пізнання, бо вже тоді відчував, що служіння упослідженому народу вимагає більшої мудрості, ніж державному.

Як сорок днів у пустелі спокушання голодом, як спокушання розкошами світу, так батько Романа граф Іван (Ян-Кант-Регілій) Шептицький призначив синові чотири роки спокушання мандрами світом. Шептицькі – багатий і славний рід, що походив від українських бояр, рід частково сполонізований і окатоличений, аби не втратити впливу в чужій державі. Він володів кам’яницею Шольц-Вольфовичів на Ринку №23, палациком при вул. Зеленій і великими посілостями – лісами і землями в Карпатах і в Польщі. Вони могли собі дозволити їздити з сином у Єгипет і Венецію, до Єрусалима і в Афіни, до Іспанії та Франції. І все ж Роман відмовився від розкошів світу й пішов до монастиря василіан у Добромилі. Там, тамуючи духом тіло, у великих постах і чуваннях, у цілонічних молитвах, читанні та праці за той бідний український нарід, якому себе присвячував, за якийсь час захворів тяжко на сухоти (туберкульоз), тоді невиліковну хворобу, яка звела і Грабовського, і Квітку, і Лесю Українку. Його юного привезли монахи з Добромиля у Прилбичі до матері, щоб він міг померти вдома при ній. І тут він захворів на тиф. Дві смертельні хвороби разом у слабкому тілі.

Коли він одужав цілком, знаменитий лікар сказав, що сталося чудо, – він такого ще не бачив. Одні мікроби пожерли інших на смертельнім бойовищі, яким став організм майбутнього Митрополита.

Боже провидіння повернуло Україні її найбільшого душпастира і провідника, а потім удруге, після російського полону, бо Україні його конче було потрібно.

Сьогодні бачимо, щоб жити, Україні потрібен власний народ з українською мовою, потрібні матері і діти, розсіяні по всьому світу, потрібен нам їхній поворот, як до батька-матері блудних дітей. Потрібна об’єднуюча національна ідея, незалежна і міцна економіка, надійні енергоносії та ринки збуту, а головне – люди. А ще потрібен дух, що тіло рве до бою супроти хвороботворчих бактерій смертельного україножерства, московського шовінізму, донецького манкуртизму, дніпропетровського хрунівства, галицького лицемірства, волинської загальмованості, запорізького зрадництва, кримського яничарства і загальноукраїнського невігластва.

Величезні полчища тієї хвороби згуртувалися довкола Януковича, як терміти довкола матки. Організаційно вони мають перевагу, бо вже історично його прихильники, переважно російськомовні, звикли до монархії, до царя, до “єдиноначалія”, до мордоворота, на відміну від супердемократичної української вольниці з її традиційним анархізмом, гетьманами та “чорними радами”. Партії, коаліції, фракції – СТОП!

Не потрібно Президентові України і нам вдаватися до будь-якого кроку, що принижує його гідність в інформаційному просторі, а просто “треба гідно в бою стояти, не лякатися, що впав перший ряд...”

Окрім тієї хвороби хамства, нахабства, глупоти, плебейства та злодійства, в Україні є рівно ж смертельно небезпечні хвороби підступності, олжі, підкупу, хитрості, лицемірства і дволикості, вбрані в шати праведності.

Єдине, на що можуть нині уповати нормальні люди, не втягнені в макабричні політичні “жабомишодраківки” і протистояння, – це Боже провидіння, якщо на те воля Його, коли одна хвороба пожере іншу, й Україна вийде з цього котла чистою і вродливою, як у казці герой із киплячого молока, для своєї майбутньої місії перед Землею і Людством. Треба всім нам дуже бажати Їй добра, а значить своїм дітям, і робити лиш те, що скаже совість.
Юрій Волощак – активіст Громадського форуму, мешкає у Львові

Наверх