12 листопада 1929 року в родині з'явився на світ Зеновій Михайлович Красівський, який став відомим поетом і політичним в'язнем за часів радянського режиму - повідомляє Весь Харьков.

Народився в селі Витвиця на Івано-Франківщині. Старші брати Зеновія воювали в УПА, тож його світогляд сформувався під впливом визвольної боротьби ОУН і УПА на теренах Галичини. Коли ж у 1947-му родину вислали в Казахстан, утік із ешелону, перебував на нелегальному становищі в Карпатах та у Львові.

У 1949-му заарештований, витримав 21 день безперервних допитів і засуджений на 5 років ув'язнення та довічне заслання. Звільнився завдяки амністії з нагоди смерті сталіна, повернувся до родини в Караганду, працював на шахті. Дбав про відкриття українських шкіл, сприяв створенню української книгарні. Внаслідок аварії і важкої травми став інвалідом ІІ групи.

Проте це дало змогу отримати паспорт і повернутися до України. Я навчався на заочному факультеті Львівського університету, працював у бібліотеці та викладав. Брав активну участь у створенні підпільного Українського національного фронту, метою якого була мирна боротьба за незалежність України. Організація налічувала приблизно 150 учасників, а її діяльність охоплювала переважно Івано-Франківську та Львівську області.

У цей час він створив історичний роман під назвою "Байда" та збірку віршів "Месник". Також редагував машинописний журнал "Воля і Батьківщина". Український національний фронт (УНФ) надсилав звернення до партійного керівництва і центральних ЗМІ, висловлюючи протест проти арештів українських інтелектуалів. Особливу увагу привернув "Меморандум УНФ до ХХІІІ з'їзду КПРС", після чого організація стала мішенню для КГБ. Красівського затримали 24 березня 1967 року, і він був засуджений за "зраду батьківщини" до 5 років ув'язнення, 7 років таборів та 5 років заслання. У період з 1968 по 1971 рік він перебував у Владимирському централі, де написав поему "Тріумф сатани" і збірку віршів "Невольницькі плачі". Його поезії, створені "невидимим чорнилом" між рядками журналу "Иностранная литература", були виявлені охороною. У 1972 році він був засуджений за "антирадянську агітацію та пропаганду" і направлений до психіатричної лікарні у Смоленську, пізніше його перевели до Львова. Офіційна медицина визнала його "параноїдальним шизофреніком".

Виснажений безперервними переслідуваннями, він втратив дружину. Проте в 1979 році одружився з лікаркою та правозахисницею Оленою Антонів, яка була першою дружиною В'ячеслава Чорновола. Вони тривалий час підтримували зв'язок через листи.

"Я, бездомний каторжник з таким діагнозом і під пильним наглядом, сприймав її як принцесу, що живе у скляному замку на високій і недосяжній горі. Я мріяв піднятися туди і завоювати її серце. І хоч я усвідомлював безглуздість своїх спроб, я все ж намагався," - ділився своїми думками Зеновій Красівський.

Тоді він приєднався до складу Української Гельсінської групи.

Протягом усього життя я невтомно культивував ненависть до ворогів свого народу, навчався цінувати його і готовий був принести себе в жертву заради нього. Я швидко усвідомив, що справжнє людське щастя не полягає у перемозі, а в здатності жертвувати собою заради високих ідеалів", - зазначив у своїй заяві про вступ. Проте вже через кілька місяців його знову заарештували і відправили до колонії суворого режиму, щоб відбути термін покарання за вироком, винесеним у 1968 році.

В Україну він повернувся в 1985 році, після того як провів у полоні 21 рік. У 1986 році, на його очах, Олена загинула під колесами вантажівки у Львові. Ця трагічна подія ще більше спонукала його до активної громадської діяльності. Він активно сприяв відновленню Української греко-католицької церкви та брав участь у будівництві жіночого монастиря в Горшеві, що на Івано-Франківщині. У 1990 році став одним із засновників політичної організації "Державна самостійність України". Також керував Крайовим проводом ОУН (р) в окупованій Україні, що стало відомо тільки після його смерті.

Під час одного з виступів у січні 1991-го зазначив:

"Наш ворог - то є ворог історичний: росія. Вона все в нас забрала. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємося і не дамо відсіч, чуда не буде... Мусимо усвідомити, що наш порятунок - у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв".

Він пішов з життя 20 вересня 1991 року в Моршині, що на Львівщині, через інсульт. У 2006 році, посмертно, отримав орден "За мужність" 1-го ступеня.