Адвокат, який формував національні військові сили та водрузив синьо-жовтий стяг над Львовом.

Дмитро Вітовський пішов з життя у віці 31 року.

8 листопада світ побачив Дмитра Вітовського. Він вважав, що основною метою його життя стало створення національної армії. "Якщо буде армія — буде й незалежність!" — наголошував він, закликаючи до загальної мобілізації в українські війська. Вітовський мав великий досвід у військовій справі: під час Першої світової війни він служив сотником Легіону Українських січових стрільців, очолював Листопадовий збройний виступ у Львові, займав пост першого секретаря військових справ ЗУНР та керував Галицькою армією. Український інститут національної памʼяті поділився цікавими фактами про цю видатну особистість.

Майбутній борець національно-визвольних змагань народився 1887 року у селі Медуха на Івано-Франківщині. Після навчання в гімназії і служби в австрійському війську вступив на правничий факультет Львівського університету. Там домагався викладання українською мовою і створення українського вишу. За це його через суд виключили з університету, ув'язнили та позбавили старшинського звання. Завершував навчання Дмитро у Кракові.

Вас розчарували звичайні методи навчання? Не хвилюйтеся, у нас є рішення! Дистанційна школа "Оптіма" презентує унікальний підхід до освіти. Поєднуючи уроки, інтерактивні завдання та ексклюзивні навчальні матеріали, ми не лише гарантуємо високу результативність, а й пробуджуємо у учнів інтерес до нових знань. Досліджуйте можливості вступу до нашої дистанційної школи і розпочніть захоплюючу подорож у світ знань!

Коли прийшла Перша світова війна, Дмитро Вітовський, що планував стати адвокатом у Коломиї, відразу зголосився добровольцем в Легіон Українських січових стрільців і очолив перший курінь. Був учасником легендарної битви на горі Маківці 1915 року, за неї отримав медаль "За хоробрість". Після поранення його перевели на Волинь, де Дмитро займався відкриттям українських шкіл.

"Дмитро Вітовський вирізнявся своєю ідейною натурою та пристрасністю. Лише за тоном його розмови можна було зрозуміти, що це людина, яка рідко розмірковує про власні потреби, а скоріше віддає всі свої думки, прагнення та особисті інтереси служінню якійсь вищій меті", - зазначав командувач Української галицької армії Мирон Тарнавський.

Січові стрільці на нараді. Крайній справа Дмитро Вітовський (фото з архіву Українського музею і бібліотеки у Стемфорді)

Як засновник Стрілецького фонду, Вітовський також видавав його журналу "Шляхи", в якому публікував й свої прозові твори, зокрема: "Із смутно-ясних спогадів" та "Маківка".

Дмитро Вітовський став на чолі Центрального військового комітету у Львові. Коли розпочалася польсько-українська війна, він виступив одним із організаторів та очолив Листопадовий чин, ставши першим командиром Галицької армії.

Львів потрібно було захопити або в темряві ночі з 31 жовтня на 1 листопада, або ж його б захопили поляки. У нашій групі був лише невеликий колектив, який вирішив здійснити цей план. Не всі члени львівської Національної Ради були в курсі нашого задуму: деякі відомі політики, які знали про наші наміри, відраджували нас. Проте рішучість Вітовського визначила результат. 1 листопада 1918 року мешканці Львова стали свідками того, як на ратуші замайорів синьо-жовтий стяг Української Держави... Той факт, що ми захопили Львів і проголосили утворення Західно-Української Народної Республіки, з її з'єднанням з Великою Україною, значною мірою залежить від Вітовського, - зазначав у своїх спогадах М. Лозинський.

Старшини Української Галицької Армії

У Західноукраїнській народній республіці Вітовський обіймав посаду державного секретаря у справах військової політики. У весняний період 1919 року його направили на мирну конференцію в Париж, де українська делегація намагалася досягнути зупинки агресії з боку Польщі проти ЗУНР.

Перед відʼїздом Вільсона з Парижа, Вітовський направив йому рішучий лист, в якому підкреслював, що український народ ніколи не погодиться з польським гнобленням. Цей лист ми з президентом делегації Сидоренком обидва підписали і надіслали Вільсону. Варто також зазначити його лист до генерала Ля Кроа, військового співробітника "Le Тетра", у якому він відповів на його зауваження щодо протибільшовицького фронту. Загалом, у Парижі я переконався, що Вітовський володів видатним публіцистичним талантом. Згадуючи його діяльність у Парижі, хочу підкреслити, що він наполегливо відстоював ідею державної самостійності та єдності всіх українських земель і виступав проти тих, хто не дотримувався ясного курсу в цьому питанні, - згадував М. Лозинський.

Державний секретаріат військових питань Західноукраїнської Народної Республіки, лютий 1919 року (зображення з Вікіпедії)

У Парижі Вітовський не затримався, адже поспішав повернутися додому, щоб доповісти Директорії про результати своєї поїздки. На жаль, у серпні, коли він повертався в Україну, tragically загинув в авіакатастрофі поблизу Ратибора в Сілезії.

"Під час нашого перебування в Парижі ми сподівалися отримати дозвіл на його переїзд через Румунію. Однак, коли процес затягнувся, він вирішив летіти літаком, щоб якомога швидше виконати завдання, яке вважав надзвичайно важливим для нашої політики в Парижі. Протягом більш ніж чотирьох років війни кулі його оминали. І ось, літак його забрав. Чи не призначено йому було отримати найвищу пошану – загинути як воїн у часи боротьби за рідний край, виконуючи свій обов'язок?" – такими були слова його побратима в 1919 році, коли той висловлював сподівання, що Дмитра поховають у Львові і названу на його честь вулицю.

Ця мрія втілилася в життя. Вітовського перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові. Крім того, його ім'я прикрашає затишну вулицю, що розташована поруч з парком.