"Андрій Парубій є не лише моїм сином, а й сином всього народу."

У цей час до чоловіка, що йшов спокійно, ззаду підбіг замаскований під кур'єра, і сім разів вистрілив у його спину. Одна з куль потрапила в мобільний телефон. Андрій Парубій загинув миттєво.

Як це часто буває, лише після смерті українці усвідомлюють, яку унікальну людину втратила наша держава. Андрій Парубій став одним із символів Революції Гідності, символом народного опору диктатурі Януковича та здачі України путінській росії. Гідність і боротьба за Україну -- це саме про Андрія Парубія. Таким він був з дитинства. Так його виховали батьки. Виховали справжнім патріотом, державником, для якого вільна, незалежна, сильна Україна була найвищою цінністю. За таку Україну він боровся усе своє життя. За неї він і життя віддав.

Головна редакторка "Високого Замку", Наталія Балюк, створила документальний фільм-спогад, присвячений пам'яті Андрія Парубія. У цьому творі вона веде розмову з батьком Андрія, Володимиром Парубієм, та його братом Володимиром. Пропонуємо вам уривок з цього фільму.

Безстрашність і справедливість з юності

-- Яким був Андрій у своїх малих роках? -- Згадую, коли йому було приблизно три-чотири, -- ділиться спогадами батько.

Ми прогулюємось по вулиці. Він не може спокійно йти, постійно біжить. Коли наближаємось до головної дороги, де рухаються автобуси і автомобілі, я зупиняю його і кажу: "Зупинись, а то потрапиш під машину". Він замислюється, а потім починає метатися навколо мене. Іноді я йду з ним до сестри, ми ведемо бесіду. Йому приблизно п’ять років. Раптом я озираюся — його немає. І тут бачу, він вже на дереві, сидить на самісінькій верхівці. Якось я сиджу вдома, і діти з двору прибігають з вигуками: "Андрій на даху!" Поруч стояв дев’ятиповерховий будинок, а діти сперечалися, хто ж з них дійсно зможе вилізти на дах і виконати там трюк.

Андрій ще в школу не ходив. Але став на краю того даху і зробив ластівку на одній нозі. Не мав страху. Вже десь у п'ятому класі поїхали вони у село Урич, там знамениті скелі. Я також туди приїхав. На самому верху знайшли печери. Я туди піднявся. Там з майданчика є стежка до печери. З одного боку -- рівний обрив метрів сто. Я подивився вниз, і у мене ноги прикипіли до каміння. А Андрій пробігає, ніби немає тої висоти. Кричить мені: "Чого стоїш? Ми чекаємо у печері". Мені стало соромно. Дитина пройшла, а я боюся. І я пішов. Був безстрашний, справедливий і благородний. Хоч бойовий був, але не міг перший когось образити, вдарити. Ніколи не сказав поганого слова. Але коли на нього хтось нападав, давав відсіч.

Пам'ятаю, як ми вже відвідали Львів, приїхавши з Червонограда. Якось вийшов на двір до ровесників, а вони спілкуються російською — тож я вирішив відійти. Або ж ходив на боротьбу, але одного разу повернувся додому сумний і з тих пір не пішов на наступні тренування. Запитую його, чому не йде? Він відповідає, що тренери лаяться на нас російською. Він не витримував грубості, тому й залишив це заняття.

Андрій вирішив зайнятися веслуванням і каное, де його тренером був Мирослав Герцик, який пізніше став ректором Львівського університету фізичної культури. Він сказав мені: "Тренер говорить українською, тому я з радістю займуся цим спортом". Андрій досяг значних успіхів, виграючи змагання. Проте, подорослішавши, вирішив залишити спорт. Саме тоді він заснував "Спадщину" — організацію української молоді, створену у Львові в березні 1988 року. "Щоб здобути справжню Україну, нам ще доведеться чимало боротися", — зазначає Володимир Парубій. "Спадщина" діяла підпільно, але активно, вивчаючи тактику УПА і готуючись до боротьби за незалежність України.

Пригадую, як відбулося "ГКЧП" – тоді панувала справжня паніка: що ж нас чекає? Сталіністи намагалися захопити владу, і всі побоювалися репресій. По всій Україні стояла глибока тиша, а люди були налякані і очікували найгіршого. Єдиною організацією, яка проявила готовність боротися і дати відсіч, стала "Спадщина", яку заснував і очолив Андрій. Він був ще зовсім молодим, але краще за багатьох усвідомлював, що комуністи можуть намагатися повернутися до влади. Тому він активно готувався до цього можливого реваншу. Саме в тих скелях, де розташовувалися молодіжні табори, вони і проводили підготовку.

Коли відбулася подія, відома як "ГКЧП", я якраз перебував там. У скелях зберігалися запаси продуктів та національні прапори. З цими прапорами вони вирушили по селах, закликаючи людей долучитися до партизанської боротьби. На щастя, заколот швидко припинився, і я зміг почати писати свої вірші. Я був вражений, адже він був великим читачем. У мене була значна бібліотека, і він прочитав усі 12 томів творів Джека Лондона. Йому також подобалися книги Ремарка та Бальзака.

Його улюбленим твором залишався "Маленький принц" Антуана де Сент-Екзюпері. Він відчував глибоке резонанс із благородством цього персонажа. Тоді проголосили незалежність України, і я вирішив відвідати Андрія в горах, де вони з товаришами залишились. Коли я прибув до табору, виявилось, що Андрій знаходиться в іншому місці. Ми почали чекати на нього і розклали вогнище. Раптом почули крики молодших хлопців: "Вовк, Вовк!". Я повернувся, і побачив, як Андрій спускається з гір.

Його псевдонім був — Вовк. У той час я про це не здогадувався. Молодші діти дуже його обожнювали. Він мав неймовірний дух відваги. Один випадок особливо запам’ятався. Коли вони з малюками йшли горами, на їхньому шляху виникла глибока ущелина. Андрій виявився справжнім героєм — ліг на землю, створивши тимчасовий міст, і всі діти безпечно перейшли через небезпечну ділянку. Хоча він був керівником, у найскладніші моменти завжди брав на себе найважче. Але повернемося до того дня, коли я приїхав у їхній табір. Наступного ранку, за традицією УПА, о шостій годині ранку почався вишкіл. Як гостю, мені надали слово.

Якою була ваша посада в той час?

Я займав посаду заступника голови Львівської міської ради в той час, коли ми тільки здобули Незалежність. Всі були сповнені радості та оптимізму, відчувалася загальна ейфорія, і я, під впливом цього духу, виступав з промовою. Після мене до мікрофона підійшов Андрій і зауважив: "Щоб досягти справжньої України, нам ще доведеться довго боротися". Він завжди мислив з перспективою, що є ознакою значного лідера. Я багато років згадував його слова, і життя підтвердило, наскільки він був прозорливим.

-- Знаю, Андрій вірші писав... Коли він написав перший?

-- Одного разу ввечері кличе мене на кухню. Вчився тоді у сьомому чи восьмому класі. І каже: "Ти нікому не кажи, але послухай -- А які це були вірші? Романтичні чи патріотичні?- Патріотичного спрямування. Коли був у горах в Уричі, там були й хлопці із консерваторії, і вони на деякі його вірші написали пісні. Одна з них -- "Чорні хлопці". Її досі співають.

У віці 19 років Андрій отримав можливість стати депутатом обласної ради. Поділіться, будь ласка, враженнями про цей досвід.

Він увійшов до сесійного залу як депутат, тільки що вийшовши з тюремної камери. Тоді я очолював виборчий штаб Руху і відчував брак людей для агітації, адже в той час відбувалися вибори не лише до Верховної Ради, а й до місцевих рад. Я зосередився на кандидатах до Верховної Ради, не надаючи Андрію підтримки, оскільки у нього вже були свої активісти. Це сталося напередодні другого туру виборів. У Андрія на окрузі суперником був перший секретар райкому партії. Двоє хлопців прийшли до мене з купою паперів і повідомили, що представники райкому щодня роздають по десять різних листівок у кожній квартирі. Агітація була надзвичайно активною. Вони просили: "У нашому окрузі такий чудовий кандидат, допоможіть йому". Вони навіть не здогадувались, що він мій син. Десь наприкінці кампанії секретар райкому зрозумів, що програє, і віддав наказ міліції заарештувати Андрія та його команду, звинувативши їх у неправильної розклейці листівок. Їх затримали на кілька днів. Одного ранку наглядач зайшов і запитав: "Хто тут Парубій? Ідіть на сесію, вас там чекають". Але Андрій відповів: "Я не піду, поки не звільните всіх моїх хлопців". Отже, він вийшов з тюрми прямо до сесійного залу, а його команда повернулася додому. Таким чином, він став наймолодшим депутатом в Україні на той час і проявив неабияку активність. Ми з В'ячеславом Чорноволом вели сесію, сидячи у президії, а наші сини-депутати займали місця в першому ряду.

"Росія побоювалася, що він може розпочати партизанську боротьбу..."

Після початку масштабного конфлікту у 2022 році Андрій зник з політичного горизонту. Хоча раніше він обіймав посаду депутата Верховної Ради, його діяльність стала малопомітною. Які ж причини цього?

У перший день конфлікту він вирішив стати рядовим солдатом, хоча мав звання капітана. Нам зателефонував і сказав, що потрібно придбати каски та бронежилети для хлопців... У ті початкові дні нічого не було готово, ми не очікували війни. Вони брали участь у звільненні Бучі та Ірпеня, опинялися у найгарячіших точках. Потім їх перекинули на південь. Генеральний штаб почав використовувати його для інших завдань. Він не розкривав подробиць...

Як політик, Андрій вірив, що під час війни не слід бездумно критикувати державне керівництво, оскільки це може нашкодити загальній справі. Хоча команда Зеленського не проявляла до нього прихильності і іноді навіть висміювала, він не намагався вступати з ними в суперечки чи дискусії. Здавалося, у них існувала якась неприязнь до нього, яка залишалася незрозумілою.

-- Як думаєте, чому "95 Квартал" висміював його? Не тільки його, але зокрема?

-- Їх, мабуть, дратувала його тверда проукраїнська позиція. Це ж люди без національності, без поглядів, без принципів. Вони хотіли у такий спосіб знівелювати його. Але з тими людьми, яких зневажав, він не вступав у контакт. Казав, що не хоче опускатися до рівня тої шпани. Він їх так і називав -- шпана.

Коли московські спецслужби винесли Андрію смертний вирок, його товариші пішли у державну службу з проханням дати йому охорону. А президент відмовив.

Коли ж вони вирушили в путь?

Минулого року, навесні або на початку літа, я сказав йому: "Андрію, будь обережним. Я знаю, як діють москалі". На що він відповів: "Як можна боятися чогось у власному домі? Нехай вони бояться". Він був комендантом обох Майданів, і росіяни усвідомлювали, що навіть у разі їхньої часткової перемоги, він здатен організувати та мобілізувати людей для опору і партизанської боротьби. Його не можна було купити ані посадою, ані грошима, і його неможливо було скомпрометувати. Він становив для них серйозну загрозу. Це була велична особистість.

-- Чи очікували, що Зеленський підпише указ про присвоєння Андрієві звання Героя України?

Ні, ми не могли цього передбачити. Спочатку Верховна Рада провела голосування, це була лише пропозиція. Зеленський спершу відмовився. Пізніше Рада знову зібралася, внесла це питання в порядок денний та проголосувала. Але те, що справило на мене найбільше враження, це те, що в усіх регіонах на засіданнях обласних і міських рад ухвалювали рішення про надання Андрієві звання Героя. Лише після цього президент підписав відповідний указ.

Хотів би висловити вдячність за цю бесіду, а особливо — за вашого сина.

Андрій гідний безмежної поваги та любові українського народу, адже все своє життя він віддав служінню людям і рідній країні. Він не лише мій син, а син усього народу.

Цей фільм-спогад доступний для перегляду на нашому YouTube-каналі "Балючі теми".