"Це приносить користь нашій державі": NYT висвітлило співпрацю українців з російськими військовополоненими.

Українці змушені шукати в собі сили, аби зберегти свою гідність та людяність у відношенні до загарбників.

Охороняти, годувати та лікувати ворожих солдатів - це непросто в будь-якій країні. Але українці, які працюють із російськими полоненими, мають ще й додатковий виклик. Вони знають, що саме росіяни вторглися на їхню землю та скоїли звірства. А тим часом їхня власна країна хоче показати світу, що поводиться з полоненими з такою гідністю, якої самі працівники табору можуть і не відчувати.

У них дуже різні мотиви братися за цю роботу, пише The New York Times. Для когось - це спосіб позбутися власної ненависті, для інших - цікавість, внесок у війну або просто зарплата.

Існують повідомлення про те, що Росія систематично вчиняє жорстоке поводження з українськими військовополоненими, а також застосовує до них тортури, що знайшло своє відображення в документах ООН та правозахисних організацій. Хоча Україна також отримувала звинувачення у жорстокому поводженні з російськими військовими, особливо під час їхнього захоплення, незалежні спостерігачі вказують на те, що такі випадки є значно менш поширеними.

Цей дисбаланс очевидний і на знімках обмінів полоненими. З одного боку можна побачити виснажених, поранених і хворих українських солдатів, а з іншого - росіян, які виглядають здоровими. Це викликає глибокий біль і гнів в Україні, як зазначають медіа. Крім того, це призводить до внутрішньої емоційної боротьби у багатьох, хто взаємодіє з російськими полоненими.

Наприклад, 58-річний Олег тримає в таємниці свою роботу в таборі у Львові, відкриваючи цю інформацію лише своїй дружині. Його брати та племінники і далі борються на фронті. "Як я можу зізнатися їм, що займаюся доглядом за російськими військовополоненими?" - розмірковує він.

"Це приносить користь Україні."

42-річний Іван став одним із ініціаторів створення першого в Україні табору для військовополонених, який з'явився після російського вторгнення в 2022 році. Згодом він також взяв участь у заснуванні аналогічного табору у Львові.

З початку війни українці стали свідками жахливих злочинів, вчинених окупантами, зокрема в Бучі. Іван зазначив, що зустріч із захопленими російськими солдатами була "незручним досвідом для всіх". Він підкреслив, що "кожному з нас довелося подолати певну внутрішню межу". Адміністрація змушена була чітко окреслити, що будь-які акти жорстокості по відношенню до полонених є неприпустимими.

ЗМІ пишуть, що Україна свідомо намагається всіляко відрізнятися від Росії. І представляє себе світові як країна, яка дотримується міжнародного права. До українських таборів регулярно приїжджають представники Червоного Хреста, ООН та журналісти. А ось у російські табори цим самим організаціям здебільшого відмовляють у доступі. Червоний Хрест навіть навчив українських працівників таборів правам полонених згідно з Женевськими конвенціями.

Помічник генерального секретаря ООН з прав людини нещодавно повідомив, що в українських таборах для полонених умови загалом відповідають міжнародному гуманітарному праву. І вони навіть покращилися з 2022 року.

При цьому Іван стикається з постійною критикою з боку інших українців. Вони запитують його - чому з російськими полоненими добре поводяться. "Люди мають розуміти - це йде на користь Україні. Це показує нас як цивілізовану європейську країну - на відміну від наших ворогів", - заявив він.

Невпинний дискомфорт

Для Романа, який займається забезпеченням їжею для полонених, російські в'язні завжди залишаються джерелом гірких спогадів. Ці люди забрали життя його рідних. Тепер він змушений щоденно перебувати поруч із тими, хто завдав йому такого болю.

Після того, як у битві загинув двоюрідний брат його дружини, Роману стало вкрай важко відвідувати роботу. Він вирішив взяти коротку відпустку, сподіваючись, що "емоційний вогонь" хоч трохи вщухне. Повернувшись, він значно обмежив спілкування з полоненими.

Ще один співробітник табору, Олексій, прагне підтримувати між собою та полоненими як емоційну, так і фізичну дистанцію. Він зазначає, що його робота в таборі є особливо важкою в порівнянні з іншими. Причина цього криється в тому, що він сам походить з Донецької області, яка була окупована Росією ще у 2014 році.

Гуманність по відношенню до супротивника.

У медичного працівника табору Роберта ситуація зовсім інша: йому доводиться безпосередньо взаємодіяти з полоненими. Це призводить до внутрішніх конфліктів. Він невпинно розмірковує, чи не зраджує він свою країну, своїх товаришів у війську та всіх тих, хто вже став жертвою.

Роберту, якому виповнилося 38 років, повідомили, що його пацієнтами будуть окупанти, лише коли він уже прийшов на пробний день. Спочатку це його трохи збентежило, але він вирішив прийняти цю позицію, вважаючи її внеском у військові зусилля. Внутрішня боротьба з часом вщухла, хоча повністю не зникла. Він старається не думати про те, що ті росіяни, яких він лікує, можуть знову стати на шлях війни.

Інші звістки щодо російських військовополонених.

Раніше інформаційне агентство УНІАН інформувало про свідчення захопленого солдата-окупанта, який розповів, як їхнє командування забезпечує штурмові підрозділи. Виявилося, що постачання необхідних ресурсів здійснюється лише за умови виконання певних вимог. "У мене була вода, я пив її потроху. Потім довелося набрати з калюжі, вона була солонуватою", - поділився окупант.

Інший захоплений солдат окупанта поділився деталями невдалого наступу на Малу Токмачку. Він зазначив, що перед атакою командування не надало йому жодної інформації про ситуацію на фронті, а лише видало зброю та наказало сідати в автомобіль.

Вас також можуть зацікавити новини: