Ціна за свободу. Яка вартість та які жертви необхідно принести українцям, щоб залишити зону російської окупації?

Виїхати, щоби не навчатись у Росії

Чому українці продовжують жити на територіях, що знаходяться під контролем Росії? Існує кілька причин: деякі не мають фінансової можливості виїхати, інші залишаються, щоб захистити своє майно, а деякі піклуються про літніх людей чи хворих родичів.

Не всі сім'ї готові зробити крок у невідомість, адже це пов'язано з певними ризиками, особливо в контексті безпеки. Такий вибір вимагає ретельного обмірковування та тривалого планування. Проте деякі родини все ж наважуються на цей ризик. Скільки їх насправді? Відповісти на це питання складно через труднощі збору інформації на територіях, контрольованих Росією. Проте відомо, що там все ще проживають мільйони українців.

Свобода має свою ціну для кожної родини. Liga.net ділиться розповідями трьох українських сімей, які отримують підтримку від благодійного фонду "Голоси дітей" і вирішили анонімно поділитися своїм досвідом.

Вона народилася та виросла на сході України. 2022 рік, окупація рідного міста. Виїзд в Росію. Її родина повірила у російську пропаганду та вирушила будувати нове, нібито краще життя, якого бажала також і дочці. Проте дівчина мала іншу думку. І за рік до повноліття почала будувати план втечі та повернення додому, в Україну.

Коли я ухвалила рішення вирушити до України, зрозуміла, що першорядним завданням буде забезпечити себе фінансами. Тому я почала активно шукати роботу і відкладаючи кошти. У мене не було чіткої мети щодо суми – чим більше, тим краще. Я вирішила зібрати 100 тисяч рублів (приблизно 30 тисяч гривень). Спочатку я знайшла роботу в елітному ресторані. Літом, під час канікул, я поїхала до курортного містечка на узбережжі. Там було багато відпочивальників, тож заробітки були досить непогані. Чайові залишали щедрі.

Дівчина працювала без вихідних, з восьмої до 23 години. Усім, хто цікавився, навіщо їй це - відповідала, що збирає на айфон.

Окрім цього, я також працювала баристою. Хоча заробіток був нижчим, мені все ж вдавалося відкладати певну суму. Проте про цей досвід я говорю з меншим захопленням, адже робота виявилася досить важкою.

Незважаючи на всі труднощі, дівчина впевнена: страх не повинен стримувати, адже варто ризикнути. Вона радить почати з роботи в сфері обслуговування, якщо немає специфічних навичок: можна спробувати себе в ролі офіціанта, бариста або помічника кухаря. Ці професії легко освоїти за короткий час.

Мати стратегічний план – це важливо. Це робить будь-яку працю менш складною, адже ти усвідомлюєш, навіщо ти це робиш. Коли гроші потрапляють до твоїх рук, ти відчуваєш, що твоя мета стає реальнішою.

Все, що вона отримувала, обмінювала на євро, адже мала готову історію для перетину кордону, яку збиралася розповісти на контрольно-пропускному пункті: вирушає до Європи на навчання. Ці гроші їй були потрібні для життя там.

"Ця фінансова подушка досі є. Бо на моє велике здивування, коли приїхала в Україну, почали допомагати: фонди, волонтери, різні хороші люди. Мене зустріли тепло. Тож зі своїх відкладень я витратилася хіба що на велику валізу, яку взяла з собою, і на перевізника. Останній обійшовся приблизно у 300 євро. Усі кошти, які відклалала, планувала витратити на оренду житла на перший час, доки не вступлю в університет і не переїду в гуртожиток. А іншу частину - на навчання, якщо не вступлю на бюджет".

При переході через "сіру зону" існує можливість отримати фінансову підтримку від ООН у розмірі 10 800 гривень. Ці кошти призначені для того, щоб допомогти людям адаптуватися в новому середовищі протягом певного часу. Однак дівчина не була обізнана про цю можливість і дізналася про неї лише після прибуття. Вона зазначила, що на отримання грошей доведеться чекати від одного до двох місяців.

Волонтерку, яка допомагала дівчині виїхати з Росії та перетнути "сіру зону", звати Марія. Упродовж всього шляху вона була поруч із дівчиною, хоч і дистанційно: питала про її стан, радила, як скласти логістику, ділилася необхідними контактами.

Я щиро вдячна їй. Мене досі дивує, як хтось може просто так прийти на допомогу зовсім незнайомій людині. Тоді я опинилася перед вибором між трьома варіантами: через "сіру зону" та контрольний пункт у Колотилівці (Білгородська область - Liga.net), через Білорусь або через Європу. Колотилівка була найбільш ризикованим маршрутом, адже в той час у Курській області відбувалися небезпечні події. Європа ж виявилася найдорожчим і найдовшим варіантом. А в Білорусі... існували свої особливості.

Зрештою, дівчина вирішила залишитися в Колотилівці, попри те, що її рідні були рішуче проти цього рішення і намагалися її відговорити.

Мама сказала, що мене можуть вбити, що там стріляють у спину, і я можу залишитися там назавжди. Коли вона зрозуміла, що я не жартую і дійсно маю намір поїхати в Україну, знайшла перевізника, якого добре знала і якому довіряла. Проте вона все ще сподівалася, що мої плани зірвуться, і я повернуся "до Росії-матушки". А бабуся, добра і безневинна, яка ніколи не висловлювалася грубо, одного разу промовила: "Навіщо тобі їхати в Україну? Адже там всі твої потенційні наречені вже загинули".

Дівчина нікого не слухала і продовжувала йти до мети. Крім фінансової подушки, вона готувалася до проходження КПП та допиту ФСБ.

Необхідно подумати про технічні засоби. Якщо фінансові можливості дозволяють, доцільно придбати ще один смартфон. Важливо розпочати "жити в ньому" за рік до переїзду. Заповнюйте його фотографіями, переписками, скріншотами, переглядайте фільми, порнографічний контент, надсилайте листівки з георгіївською стрічкою через Viber. Вкрай важливо, щоб у телефоні не залишалося жодних згадок про українські новини та контакти з людьми, які служать у ЗСУ. Кажуть, що ФСБ може читати навіть видалені повідомлення. Якщо потрібно зберегти номери телефонів знайомих з України, запам'ятайте їх або запишіть на папері та заховайте в підкладці куртки.

Під час допиту надзвичайно важливо залишатися спокійним. Слід бути готовим до емоційного тиску, маніпуляцій і спроб вплинути на вас. Імпровізація тут буде вкрай корисною. Не рекомендується відкрито говорити про поїздку в Україну. Для молоді поширеним відповіддю може бути: "Я вирушаю в Європу для навчання". Але ця версія потребує детального обґрунтування. Важливо знати про країну, університет, програму навчання, а також мати підготовлені запити в історії пошуку та переписку з тими, до кого ви прямуєте. Це підвищить ваші шанси безперешкодно перетнути кордон.

У мене є друзі, які досі перебувають під окупацією, і це питання постійно мене турбує. Дехто залишається через своїх батьків або прив'язаність до рідного дому. Кожен має право вирішувати, яким чином хоче будувати своє життя. Я завжди вважала, що так, рідний дім і батьки — це важливо. Але з часом батьки можуть піти з життя. Ти виростеш, заведеш власну сім'ю, і тоді змусиш свою дитину жити в тих же умовах, які самі вважаєш неприйнятними.

Наразі дівчина живе в Києві, де навчається в університеті. Вона має стосунки та займається творчими захопленнями. Спілкується з родиною через відеозв'язок, але часто такі розмови закінчуються конфліктами. Коли вона пропонує зустрітися на нейтральній території, наприклад, у Грузії, рідні категорично відмовляються. Вони наполягають на тому, щоб вона приїхала до них в Росію.

"Дім для мене - це українство, це культура, це обслуговування українською, це новини українською, телевізор з українськими програмами, той же "Холостяк" або "Супермама". А ще - згуртованість людей довкола. І навіть чуваки, які базарять суржиком. Це теж є проявом українства. Це надихає мене тут".

На завершення, дівчина підкреслює, що справжня ціна, яку вона заплатила, не вимірюється грошима: "Вартість мого виїзду та ціна свободи полягає в родині. Наразі в Києві моїм єдиним близьким є мій хлопець, який служить, і волонтерка. Але я ні про що не жалкую".

Мамі - 46, доньці - 18. 5 липня 2024 року родина вирушила з окупованої території: мама та троє дітей. Тато залишився, оскільки російські війська заборонили йому виїзд з міста. 8 липня сім'я досягла Києва, де наразі оселилася. Того дня столиця була окутана димом — пряме влучання в дитячу лікарню "Охматдит". Жінка поглянула на темні хмари і, зітхнувши, подумала: "Ось ми й виїхали. Але тут живуть люди. Значить, і ми впораємося".

Перед війною мама коротко описує своє життя: "Ми жили так, що відпочивати на курортах не було потреби". Їхній дім з вікнами, що відкривали вид на море, був оточений садом, де цвіли квіти та росли дерева. У кімнатах зберігалася вражаюча бібліотека. Обидві згадують про неї з особливим сумом: все це залишилося в минулому. Коли вони вирушали в дорогу, взяли з собою лише найнеобхідніше.

У цій родині виховуються троє дітей: до початку окупації старша донька здобувала освіту у Львові, середня відвідувала школу та займалась у танцювальному ансамблі, з яким часто вирушала на виступи та змагання, зокрема до Маріуполя. Наймолодший ходив до дитячого садка та готувався до вступу в школу. Батьки працювали в галузі, яку обидва шалено любили - журналістиці.

На початку повномасштабного вторгнення, 24 та 25 лютого, наша редакція ще продовжувала свою роботу, навіть встигнувши випустити повноцінний новинний випуск — як з'ясувалося, це був останній. 25 лютого нам довелося терміново залишити офіс, коли стало відомо, що ворожа техніка вже перебуває на найближчій транспортній розв'язці біля міста. Це стало сигналом, що життя наших родин кардинально зміниться.

Під час окупації жіноча журналістика зазнала змін, пристосовуючись до нових умов. У перші дні, спільно з старшою донькою, вона організувала роботу колцентру із дому: приймала дзвінки та складала списки людей, які терміново потребували медикаментів. Пізніше вона приєдналася до гуманітарного штабу в Центрі дитячої творчості, де стала активною волонтеркою і проводила там більшість свого часу.

У наш гуманітарний центр почали прибувати люди з Волновахи та Маріуполя — всі, хто зміг вирватися зі східних районів. Одного разу до мене підійшла молода жінка, виглядала охайно, була у спортивному костюмі і мовчала. Вона розповіла, що під час втечі втратила свою дитину. Запевнила, що медики вже оглянули її і все в порядку. Жінка попросила про засоби особистої гігієни, яких у місті вже не вистачало. Я вирушила на склад і зібрала скільки могла необхідних речей. З того часу я завжди ношу з собою один тампон як символ пам'яті.

У цей період батько разом із старшою донькою відвідували мітинги на підтримку України, під час яких на центральній площі міста розгортався український прапор. Тим часом середня донька залишалася вдома, граючи з молодшим братом і намагаючись зберегти його безтурботне дитинство.

Ще з перших днів окупації сім'я почала обдумувати можливість втечі з міста і активно готувалася до цього кроку. Проте, різноманітні обставини постійно відкладали їхню мрію про свободу. Спочатку батько потрапив до лікарні: він часто їздив на велосипеді, розвозячи медикаменти по місту, але його здоров'я раптово погіршилося, і довелося викликати швидку допомогу. Процес лікування виявився тривалим і складним.

У цей період сім'я вже зареєструвалася на виїзд з міста завдяки волонтерській допомозі. Жінка займалася збором документів і підготовкою всіх потрібних речей, оформляючи їх у нотаріуса. У той час, сподіваючись на поліпшення здоров'я батька, їй довелося кілька разів відкласти цю можливість.

Минуло кілька місяців. Протягом цього часу до родини завітали представники ФСБ з обшуками та допитами. В результаті цього візиту чоловіка затримали і утримували місяць. Цей період був надзвичайно важким для родини: "Ми усвідомлювали, що шанси були 50 на 50. І могли ніколи більше його не побачити. Кілька днів ми обстежували місця, де, як знали, утримують людей. На п’ятий день натрапили на його ім’я в списках. І з полегшенням видихнули: він живий. Після цього нам сказали, що можемо передати деякі речі: ми стояли в чергах, щоб віддати йому ковдру, спортивний одяг і ліки, які він вживав. Але потім чоловік розповідав, що жодної таблетки так і не отримав".

Невдовзі чоловіка звільнили, але з умовою, що він залишиться в місті. Так сім'я усвідомила, що виїжджати будуть лише мама з дітьми. Поки чоловік був відсутній, жінка продовжувала збирати гроші. Вона працювала в саду, доглядаючи за деревами, прибирала в домах, а також допомагала літній жінці, яка перенесла інсульт. Згодом вона знайшла роботу продавчинею в магазині жіночого одягу.

Збережені фінанси обмінювалися у нелегальних "міняйлів": "Вся система функціонувала на основі довіри. Потрібно було йти на ризик. Ці "міняйли" також наражаються на небезпеку. Часто їх знаходять повішеними або побитими в дворах. Окупантам не цікаво їх офіційно затримувати; у них є свої способи "вирішити питання": стежать за ними, забирають все, що у них є, і намагаються захопити їхнє майно".

Час не стояв на місці, і осінь вже наближалася. Зібрати кошти на виїзд було непросто, і перетин кордону з Запорізької області через Василівку більше не був можливим. Жінка, переборюючи свій страх, вирішила записати молодшого сина та середню дочку до російської школи. Після візиту представників ФСБ їхня родина опинилася під пильним наглядом окупантів, а серед сусідів виявилося чимало колаборантів. Це стало необхідним кроком для їхньої безпеки.

Дівчина згадує, як під час навчання в російській школі їй не раз давали зрозуміти, що настав час обрати університет у Росії. Вона ж відмахувалась від цих думок, твердо вирішивши вступати до європейського вишу: "Я навчалася в 11 класі в українській школі, готувалася до НМТ і витрачала на це більшість свого часу. А в першій половині дня відвідувала російську школу. Я погано харчувалася, швидко худла, постійно відчувала стрес і була на межі виснаження".

Рішення вирушити в подорож було ухвалене, як тільки середня донька закінчить навчальний рік. Грошей уже вистачало: по десять тисяч гривень на кожного, шість тисяч на нотаріальне завірення та переклад документів, а також невеликий запас на перші витрати. Проте, черговий раз плани зірвалися: у старшої доньки виявили запалення апендикса, і потрібно було терміново проводити хірургічне втручання. Знову довелося чекати на завершення реабілітації, цього разу — ще цілий місяць.

Сім'я вирушила з міста, узгодивши деталі з перевізником через Телеграм. Вони виїжджали через Маріуполь, обминаючи зруйновані будівлі. Далі шлях пролягав через Білгородську область до Сумської, до контрольно-пропускного пункту в Колотилівці. Очікування, перетин кордону і, нарешті, "сіра зона". Дівчина згадує: "Ми стояли в черзі. Час тягнувся вкрай повільно. Але раптом я побачила за "сірою зоною" напис: "Ukraine". І враз стало так тепло. У голові лише одна думка: скоріше б уже, скоріше б!"

Зараз сім'я оселилася в столиці і поступово адаптується до міського життя. Вони відзначають, що найсильніше враження на них справляє те, що, бачачи людей у військовій формі, вони не відчувають страху. Адже в їхньому рідному місті присутність військових завжди асоціювалася з небезпекою, тоді як у Києві це викликає відчуття захищеності.

Які емоції вони зараз переживають щодо свого дому? Для дівчини рідне місто, з якого вона покинула, стало чужим. Вона зазначає, що поки в тих краях перебувають окупанти, важко вважати це місце домом: "Дім - це там, де мої близькі. Там, де я відчуваю щастя". Мати з любов'ю дивиться на свою доньку, усміхаючись.

Сама вона відповість на це питання пізно ввечері, у повідомленні: "Є одна річ, яку не озвучую дітям: вірогідність, що додому ми можемо ніколи не повернутись. Поки я б не вибивала в них ґрунт з-під ніг, полишаючи надії, але така ймовірність є. Добре, що в них є зайняття, справи і мрії, але все, від морських пейзажів за вікнами до нашої бібліотеки, сімейних архівів, картин митців і милих пам'яток від друзів, лишиться в минулому. Батька вони теж можуть більше ніколи не побачити".

Ця сім'я опинилася під окупацією від самого початку повномасштабного вторгнення. Вони не планували залишати свою домівку. Їхнє господарство було досить значним: 15 голів худоби, близько 50 птахів, кілька автомобілів та тракторів. Від'їзд означав би втрату всього, що вони накопичували протягом багатьох років. Однак 6 червня 2023 року російські війська підірвали Каховську ГЕС. Усі члени родини змушені були залишити своє майно під водою і вирушити в невідомість.

Їй 46 років. Вона народилася і майже все своє життя провела на півдні України. Віддана своєму селу, захоплюється господарством і землею. Має чоловіка та чотирьох дітей: трьох синів і доньку. Наймолодший син з народження має інвалідність, тому вже більше десяти років жінка разом із чоловіком опікуються ним. У їхній родині також є бабуся з інвалідністю. Старші сини вже створили власні сім'ї, тож у родині з'явилися онуки.

"В окупації ми прожили рік і чотири місяці. Не могли все кинуть. Не могли. Страшно було. Рускі приходили до нас часто. Якось прийшли з обшуком, всі шкафи перевернули, у всі ящики залізли, навіть у холодильник".

На той момент середній доньці було 13. У неї якраз проходив онлайн-урок в українській школі. Чоловік у балаклаві помітив це і вихопив у неї телефон. І каже: "Слава Україні!". Діти знали, що дівчина в окупації, тож зраділи, почувши ці слова. Подумали, це сигнал, що місто вже вільне. Радісно вигукнули: "Героям слава!". На що окупант відреагував грубою лайкою. Телефон у дівчинки забрала і не повернули.

Чоловік у цій родині за фахом електрик. На селі його знали як доброго майстра. Незабаром про це дізналися окупанти. Оскільки ЗСУ активно обстрілювали ворожі позиції з Херсона, лінії електропередачі часто страждали.

Коли вони дізналися про це, стали навідуватися щодня, переважно вночі. Постійно лунав крик під вікнами: "Де ваш чоловік?". Він допомагав їм з проводами та ремонтував лічильники. А потім одного разу вони забрали його "щоб перевезти речі". Коли він зазирнув, що саме вони завантажують, то побачив боєприпаси.

Це тривало доти, поки вранці 6 липня старший син, який працює в ДСНС у Херсоні, не надіслав повідомлення: "Каховську ГЕС підірвали, терміново виїжджайте". "Ми не могли в це повірити. До обіду в селі все було спокійно, нічого не вказувало на наближення лиха. Вода прийшла вже під вечір. Лише за 20 хвилин. Чоловік перевіз всю нашу худобу на Голу Пристань, вивіз туди трактор і машину. О десятій вечора вода вже сягала по шию".

Протягом двох днів родина перебувала на піщаному насипі серед 500 інших людей та безлічі тварин. Жінка шкодує, що не змогла врятувати все своє господарство: свині, кури та інші тварини не вижили. Через два дні отримали повідомлення з Херсона про підготовку човнів для евакуації. Таким чином, у човні опинилися бабуся, молодший син з інвалідністю та мама: "Це могло коштувати мені життя. Наступні човни, які прибули до нашого села, щоб забрати людей з пагорба, були під обстрілом. Багато людей загинули. А нам дивом вдалося врятуватися та дістатися до Херсона".

Решта родини виїжджала сушею. Через місяць після підриву Каховської ГЕС їм вдалося назбирати достатньо коштів, щоб залишити село. Чоловік, 13-річна підлітка, син та невістка з дев'ятимісячним немовлям. Квитком до свободи для сім'ї стала худоба: чоловіку вдалося виміняти усіх корів та телят на російські рублі.

Ми знайшли перевізника і узгодили всі деталі. Він повідомив, що вартість перевезення для дорослої особи становитиме 20 тисяч рублів, що еквівалентно 10 тисячам гривень. Що стосується немовляти, то сказав, що додаткових витрат не буде. В результаті, їх обдурили. Спочатку їм не дозволили зайти в автобус з коляскою, вимагаючи за це оплату, і їй довелося залишити її на місці. А коли вони доїхали до Колотилівки, почали вимагати ще 7500 гривень за дитину, нібито через те, що в Росії заборонено транспортувати малюка без дитячого автокрісла, і їм нарахували штраф.

На цьому шахрайство не закінчилося. Дорога з Колотилівки до Києва обійшлася у шість тисяч гривень. Обіцяли, що у цю суму увійде дорога до Миколаєва, оскільки автобус прямував і туди. На місці з'ясувалося, що автобус залишається у столиці, тож треба пересідати на інший. Це ще плюс шість тисяч гривень. Тож загальна вартість виїзду склала понад 60 тисяч гривень.

Очікуючи на виїзд інших членів родини, жінка, подолавши шлях до вже вільного Херсона, переїхала до старшого сина в Миколаїв. Таким чином, у невеликій однокімнатній квартирі опинилися п'ятеро дорослих і мале дитя: син з невісткою та немовлям, мати, бабуся і брат. Після деякого часу родина знову зібралася разом і розпочала пошуки нового житла: "Якби не допомога волонтерів, не знаю, як би ми впоралися. Вони придбали для нас холодильник, пральну машину, ноутбук для навчання і навіть кухонний посуд. У нас не залишилося нічого. Все довелося залишити. Виїжджали ж тільки з одним рюкзаком, де було трохи одягу і все".

Зараз родина мешкає в орендованому будинку, де разом живуть одинадцятеро. Сини мають свої окремі квартири, але здебільшого проводять час у батьків, щоб онуки могли насолоджуватися спілкуванням з дідусем і бабусею. "Наш дім залишився там, а з ним і частина нашої душі. Дуже хочеться повернутися додому. Мріяти про молочних корівок. Про все, що дорого серцю. Найбільше зараз прагну мати власне житло, щоб була можливість вирощувати рослини і розводити тварин. Жити хочеться на повну!"