"Предоставьте им поддержку. Их армии вынуждены полагаться исключительно на собственные силы." Как освещалась ситуация в Украине в США сто лет назад?

28 лютого 2025 року під час "сварки найвищого рівня" в Овальному кабінеті Білого дому камери зафіксували майже німий шепіт Володимира Зеленського. Уважно вдивляючись у його вуста, крім шиплячого "с*ка" деякі оглядачі розгледіли ще одне непротокольне слово, що починається на "б".

Коментуючи реакцію Зеленського, яка, здавалося, виникла з глибин колективного несвідомого, західні медіа намагалися знайти відповідні терміни англійською. Проте, ймовірно, їм не вдалося передати всю гаму емоцій, що супроводжували цю ситуацію.

Дебати між Зеленським і віцепрезидентом Джеймсом Девідом Венсом виокремили щонайменше два аспекти: емоційну натуру українського президента та обмежене розуміння України в Сполучених Штатах. "Я бачив сторіз," - так відреагував Венс на запитання, чи відвідував він Україну для обговорення її внутрішніх проблем. Відповідь Венса, яка швидко стала мемом, змусила Зеленського майже вголос подумати про нецензурні висловлювання.

З моменту приходу команди Трампа до влади в США, питання, що існує вже давно, стало ще більш актуальним: сприйняття України на Заході грунтується на хибних фактах, спотвореній інформації, а також на російських наративів і пропаганді.

На 34 році незалежності України телеканал Fox News називає Київ "російським містом". The New York Times продовжує розповідати, що Одесу заснувала Катерина. А держсекретар Марко Рубіо стверджує, що війна відкинула Україну на сто років назад.

"Українська правда" вивчила архіви американської преси, щоб дізнатися, якою США бачили нову Українську державу в 1917-1921 роках. Саме в той час, до якого звертається Рубіо в своєму апокаліптичному мареві. В ту епоху, яку треба вивчити самим українцям, щоб нарешті прокинутись.

Після того, як в кінці 1918 року німецький імператор Вільгельм II відмовився від трону, засоби масової інформації випустили вражаюче зображення.

"Ось перше фото паралізованої руки Білла (Вільгельма - УП). Це одне з останніх зображень кайзера перед його падінням. У нього сиве волосся, і він навіть не намагається приховати свою коротку (вроджену - УП) руку. Перед війною придворний фотограф настільки майстерно фіксував його, що її ніколи не помічали", - іронізувала техаська газета The Forest City Press.

Поряд із Вільгельмом стоїть маловідома для американців постать: стрункий і усміхнений гетьман України Павло Скоропадський. Аудиторія ще не здогадується, що його перебування при владі триватиме лише кілька днів. Згодом, опинившись в еміграції, він стане одним із персонажів, які надихнули фейлетони про невдачливих політиків.

Але поки до програшу визвольних змагань далеко. Під світлиною опубліковано пояснювальну статтю: "Знаєте, хто такі українці? Ось їхня справжня історія". Автор писав у 1918-му: "Хоч Україна й українці фігурують в американській пресі понад рік, лише одиниці мають уявлення, з яких частин Російської імперії вона складається, та що це за народ".

Посилаючись на бюлетень Національного географічного товариства, газета представила насичену історію України. Від диких скіфів, що "постачали своїми безмежними степами Грецію", до Києва – важливого торгового вузла в епоху, коли "в Англії ще правили сакси". Від польських і литовських впливів до московських спроб підкорити "непокірний народ".

Україна символізує "межу між світами". Корінне населення в основному складалося з козаків. "Запорожці були душею і серцем цієї землі, утворюючи громаду з простим, але республіканським устроєм". Посадовці обиралися "на загальних зборах". На чолі стояв гетьман, і якщо він втратив підтримку народу, його "іноді вбивали".

Хоча раніше вважалося, що "слов'яни Малоросії" повністю асимілювалися з великоросами, нещодавні події, про які повідомляли ЗМІ, виявили справжню ситуацію. Українці, незважаючи на важкі випробування минулого, продовжують наполегливо трудитися та боротися за свої інтереси. Сьогодні вони демонструють "значну єдність та енергію". Їхня любов до рідної землі відзначається пристрасним прагненням зберегти її.

У західному світі 1910-х був свій Тімоті Снайдер. Влітку 1917-го нью-йоркська The Sun написала про відродження України як нації. Автор статті - Джордж Раффалович. Британець з українським корінням, який 1913-го заснував "Український комітет" у Лондоні та видав працю "The Ukraine" під псевдонімом "Бедуїнські Піски".

"Після ряду суперечливих повідомлень у Telegram, на сцену виходить нова нація, - зазначає The Sun. - Після 263 років залежності від російських монархів Україна формує свій уряд і розпочинає переговори з тимчасовим урядом Росії на засадах рівноправності."

Ця новина, зазначало видання, для американців мало що значить. Хіба що в майбутньому комусь доведеться вивчити нову мову, церемоніальним оркестрам - новий національний гімн, "причому дуже гарний". А дітям - географію, "яку їхні батьки навряд чи опанують".

"Проте для тих, хто безперервно говорив від імені українського народу, це має набагато глибше значення, - підкреслив Раффалович. - Для глобальної спільноти це обіцяє численні трансформації. Для істориків цей момент стане знаковим у контексті Першої світової війни. Україна вступить у боротьбу за свободу всього світу."

Раффалович підкреслював: Україна - найбільш серйозна з усіх проблем, з якими зіткнулася Росія. Після повстання Мазепи і битви під Полтавою Україна тільки й втрачала свої права, аж поки люди не забули навіть її назву. Ситуація трохи покращилась після революції 1905 року. Втім, "бюрократична кліка разом із чорносотенцями" знайшла вихід за допомогою соціалістів.

"У третій Думі вже не існувало такої абсурдної речі, як українська національна партія, - з іронією зауважував експерт, який критикує українців. - Наче за помахом чарівної палички, проблема повстанців розчинилася у повітрі. Антиукраїнська преса намагалася втішити себе думкою, що українські депутати, які раніше були обрані для захисту інтересів народу, що страждає від російського гніту, виявилися лише поганим сном."

Продовжуючи, оглядач зазначив, що настали часи заборон, арештів і заслань. Антиукраїнська пропаганда знову активізувалася в Галичині. Її вплив поширився навіть на Францію та Англію, змусивши авторів, які залишалися розсудливими в інших аспектах, повірити в те, що українців не існує.

"Завжди стверджувалось, що український рух створив австрійський уряд, - відмічав Раффалович. - Але я та багато англійців, які були зі мною в Австрії в 1914 році, бачили, що одним із завзятіших представників українства були українці з Росії.

Я мав нагоду зустрічати селян із Малоросії, які прибували до Лемберга (Львова - УП) за власні кошти, незважаючи на численні труднощі. Їхні сльози текли, коли вони відвідували українські школи, де хлопчики та дівчата мали можливість вивчати свою рідну мову. Це був привілей, який залишався недосяжним для їхніх дітей.

Виникнення націоналістичного руху в Україні, що перебуває під російським впливом, стало природним процесом. Його розвиток підтримувався самими українцями та фінансувався представниками різних соціальних груп.

Після знищення російської монархії в 1917 році Україні було важко здобути увагу в американських новинах.

Натяки на народження нової держави допитливий читач спочатку мусив розгледіти серед повідомлень з продажу авто, реклами столового срібла й уроків гри на гавайській гітарі. Але далі розповіді про таємничу республіку частіше тяжіли до центральних шпальт і займали все більше місця.

"В 1917 році The Daily Ardmoreite відзначала, що Україна рішуче захищає свою незалежність. У повідомленні Ради до Петрограда йшлося про можливість уникнення конфлікту за певних умов."

"Тривають бої в Одесі, де українські війська утримують арсенал, телеграфну й телефонну станції, - продовжували виходити новини. - "Міський театр" (одеська опера - УП) перейшов до рук українців. "Максималісти" (більшовики - УП) тримаються в порту. Українці обстрілюють його з важкої артилерії у відповідь на бомбардування міста з моря".

"Україна, Обіцяна Земля" — під таким заголовком у 1918 році публікується ряд статей у різних засобах масової інформації, зокрема у The Mellette County Pioneer. Описуючи нову державу, схожу на легендарне Ельдорадо, журналісти спираються на дослідження Раффаловича.

Потужності України, що отримала титул "житниці Європи", вражають багатьох. Її площа становить 850 тисяч квадратних кілометрів, що перевищує площу Франції і практично дорівнює сумарній площі Італії, Іспанії та Португалії. Українські території охоплюють також Курськ, Воронеж, а також землі донських козаків у Приазов'ї, зокрема Кубань та східну частину Ставропілля.

Кількість українців перевищує 30 мільйонів. Переважна частина з них мешкає на територіях, близьких до Росії. Проте українці також розселені по різних куточках планети: в Сибіру, Угорщині, Туреччині, США, Канаді, Бразилії та Австралії.

"Славетно відомий чорнозем займає три чверті України, - пише The Yorkville Enquirer. - Дві третини зерна всієї Російської імперії дає Україна. Більше, ніж Німеччина або Франція. Україна виробляє майже весь тютюн у Російській імперії. Має найкращі фруктові сади та виноградники в європейській частині Росії.

Величезні запаси природних ресурсів відкривають нові горизонти для промислового зростання. Насправді, 62% виробленої сталі в Росії постачаються з України.

У цій регіоні запаси вугілля настільки об’ємні, що 99% російського антрациту походить з України, - зазначає видання The Richmond Virginian у статті під заголовком "Декілька слів про Україну". - Крім того, тут є й інші корисні копалини, зокрема нафта, торф і фосфорити, які також присутні у значних кількостях.

"Виробництво цукрових буряків величезне, - продовжує видання. - Фактично майже половина худоби Росії в Україні. А птахівництво процвітає настільки, що яйця на ринки великих міст Країни Ведмедя постачають саме з українських ферм".

Захоплення України зростає на фоні Брест-Литовського миру, а також зміни уряду в Києві, що настала після скидання гетьманату Скоропадського наприкінці 1918 року. Навесні 1919 року видання The Sunday Capital News у статті "Захоплююча історія України" намагається донести до своїх читачів, що відбувається на берегах Дніпра.

Як зазначає видання, царська влада досягла значних результатів у придушенні української культурної спадщини. Раніше освіта була доступна лише російською мовою, яка зараз домінує в міських районах. Українська мова сприймається з упередженням, її вважають "грубою мовою простих, малосвічених людей".

Проте цим особам слід переглянути свої погляди, якщо вони мають намір активно долучитися до керівництва своєю державою, - застерігає видання The Sunday Capital News. Тим часом, представники колишнього режиму, які стали частиною нової влади, активно працюють над освоєнням державної мови.

"Рік тому українську можна було почути лише рідко та в якійсь глушині, - веде далі автор. - Але тепер люди практикують її в ресторанах та у вагонах залізниці. І навіть газети починають з'являтися цією мовою".

"Номінальний представник німецького генерального штабу" - так характеризує гетьмана Скоропадського це видання, покладаючи на нього провину за всі економічні проблеми.

Зерно, яке за умовами Брест-Литовської угоди потрапляло в Європу, невпинно дорожчало. Ціна на 0,5 кг чорного хліба зросла з трьох копійок до одного рубля. Вартість взуття коливається від 700 до 1000 рублів (еквівалентно $350-$500). Вартість метра тканини піднялася з 7 до 150 рублів. Некваліфіковані працівники отримують 10 рублів на день, тоді як кваліфіковані можуть заробляти до 50 рублів ($25).

"Коробка сірників тепер оцінювалася в 10 копійок, і було досить смішно спостерігати, як у містах, де не вистачало дрібної монети, пасажири трамваїв сплачували кондукторові сірниками", - повідомляє The Sunday Capital News.

Усе це призвело до "глибокої образи" стосовно центральноєвропейських держав. Німеччина обіцяла поставляти промислові товари та нафту в обмін на українські сільськогосподарські продукти, проте виконання цих зобов'язань відбувалося надзвичайно повільно. "Фактично всі промислові сектори опинилися на межі зупинки через дефіцит сирої нафти та електрики".

Використовуючи невдоволення громадян, армія Петлюри заступає на сцену, відстоюючи владу Скоропадського. У той час, коли Google та Вікіпедія ще не були доступними, преса плутала його ім'я, називаючи то Петтурою (Pettura), то Петлюрецем (Petljuretz), поки нарешті не навчилась правильно вимовляти прізвище.

Чи зможуть більшовики підпорядкувати собі українців? Це питання все частіше обговорюється в західній пресі після капітуляції Німеччини та виведення її військ з території України.

Навесні 1919 року, коли радянська армія окупувала Лівобережжя, ЗМІ поділилися спостереженнями від кореспондента Associated Press у Відні, який "подорожував Польщею та Україною, опитавши десятки вищих посадовців, чиновників та громадян". За даними репортера, більшовизм взяв гору завдяки вдалій, потужній агітації та грошам із Москви, якими підкупили солдат в Україні.

"Але важливо зараз розуміти, що в Україні справді існує національний рух, - писали газети. - За невеликої допомоги, визнання з боку союзників і моральної підтримки цей рух мужньо продовжить боротьбу проти московських загарбників. Він допоможе запобігти їхньому вторгненню в Румунію та закриє шлях до Будапешту".

Далі читачам розповідали: "найжалюгідніше в усій цій справі" полягає в тому, що поляки та інші, хто "мав би співпрацювати з українцями, витрачають свій час, щоб виставити їх авантюристами". Особливо у випадках, коли йдеться про "українські претензії на нафтові родовища Галичини, що їх польські власники, підтримувані австрійським капіталом, якраз і захопили".

"Ні, українці не є авантюристами, - заперечував журналіст Associated Press. - Вони мають глибоке почуття національної ідентичності та прагнення бути господарями своєї землі, подібно до поляків і чехів. Вони рішуче готові боротися за свою територію."

"Коли кореспондент Associated Press вирушив на схід, побачив там більше російських манер, - дізнавались читачі. - Але багато мешканців Великої України відрізняються від людей Великої Росії, як денне світло - від темряви".

Уже восени 1919 року газета The Evening Journal публікує переписку журналіста французького видання Le Temps, який перебуває у Бухаресті.

"Україна наразі не є більшовицькою, - стверджував журналіст. - Якщо, як кажуть, більшовизм набрав обертів серед українців, то як можна пояснити окупацію цієї країни червоними бандами з Москви? Як пояснити серйозний опір, який чинить їм народ і національна армія?".

"Причини невдачі радянської концепції в Україні можна пояснити тим, що 85% населення становлять селяни, які не підтримують більшовицькі практики, - зазначається у статті. - Вони не бажають, щоб влада потрапила в руки міських робітників. На сьогодні жителі Києва та Одеси, позбувшись більшовицького гніту, у відповідь на заклик інтелектуальних діячів визнають лише авторитет Директорії."

Для того щоб покінчити з більшовизмом на всіх українських землях, зазначала газета, київському уряду було б достатньо лише отримати фінансову підтримку від Франції та Британії. Сили національної армії України цілком достатні. "Проте, насправді, вона змушена покладатися виключно на свої власні ресурси. Українські війська демонструють вражаючий приклад відданості справі справедливості та порядку. Вони борються за звільнення своєї країни від радянського гніту".

Поки українці продовжували відчайдушно битися за незалежність, західна преса ділилася свіжими мемуарами генерала Еріха Людендорфа. "Україна попросила нашої допомоги, - цитували його газети наприкінці 1919-го. - Німеччині, а ще більше Австрії, потрібне було зерно. Україна не мала стати здобиччю більшовиків. Ми мали зміцнити її достатньо, щоб вона була корисною для нас".

"Людендорф виправдовував окупацію, зазначаючи, що Україна підтримувала Німеччину. Він наводив приклад літа 1918 року, коли українці постачали м'ясо. Це дозволяло нам отримувати невелику порцію м'яса, не заважаючи нашим власним запасам худоби."

1920-го, коли Україну добивали з усіх боків, The Evening journal у статті "Бридка війна Польщі" пише: "Поляки кажуть, що хочуть звільнити Україну від радянського правління. Але хто дає Польщі право диктувати за допомогою зброї, який режим має бути на півдні Росії?".

"Європа відчуває нагальну потребу в пшениці та ресурсах, - зазначає автор. - Коли здавалося, що постачання повинні бути доступні для глобального ринку, Польща вирішила ввести свої війська в Україну. Ця імперіалістична акція може призвести до погіршення обставин в Європі."

У січні 1920 року The Great Falls Daily Tribune публікує ексклюзив від Томаса Стюарта Раяна. Репортеру вдалося зустрітися з Петлюрою в Кам'янці-Подільському, коли "він, очевидно, приймав свій останній бій".

То були критичні дні, згадує журналіст. Тож спікери забули про дипломатичність і пропаганду. "Мало хвилювались за власну шкіру". "З ентузіазмом плели інтриги заради існування України". Один з українських офіцерів казав: "Колись я приєднаюся до німецької армії і виб'ю всю дурь з Франції".

Репортер побачив Петлюру зовсім не таким, яким його уявляв: молодий, стрункий, з неохайно укладеним волоссям. "Він не такий страшний, як його малюють". "Це амбітна особистість, яка вийшла за межі своїх здібностей".

Не екстанцор подорожуючої трупи, як це стверджувала шановна британська преса. Не схожий на того типового ватажка, що веде козаків у бій. Радше людина, що почувалася б у своїй тарілці, звертаючись до робітників Чикаго. Але - не більшовик: "Петлюра відстоював дві речі, на яких була заснована Україна: свобода від Росії та земля для селянина. Перше було для нього важливішим".

На думку Томаса Раяна, перед катастрофою, в Україні було б неможливо здійснювати управління за комуністичними принципами. Він підкреслює, що основною соціальною групою в країні є так звані "забезпечені селяни", які настільки прив'язані до своєї власності, що не готові до змін.

Якщо переможців не карають, то переможені часто стають об'єктом насмішок. У 1923 році, коли радянська Україна страждала від голоду, газета The Daily Star-Mirror, що виходила в місті Москоу, штат Айдахо, опублікувала статтю під назвою "Скарб для нової України".

Беручи за основу повідомлення берлінського кореспондента New York Herald, автор The Daily Star-Mirror не стримує себе: "Десь під химерною веселкою, один кінець якої знаходиться в Берліні, а інший - на широких пшеничних полях України, сховався горщик у 400 мільйонів марок золотом. У всіх столицях Центральної Європи є золотошукачі - представники не менш як шести "акредитованих урядів" України. Всупереч усім надіям кожен сподівається отримати скарб, обіцяний Німеччиною".

У цьому іронічному творі, що датується 1923 роком, майже непомітно зникають фрази, які записав кореспондент Associated Press навесні 1918 року в Проскурові, нині відомому як Хмельницький.

"Ми ніколи не станемо частиною Росії, - запевнив його Сергій Остапенко. - У нас є розум, щоб усвідомити, що росіяни не розумні, разом з їх Толстим та іншими. Політично Росія ніколи не приносила нічого позитивного і не зможе цього зробити".

"Ми залишаємося невідомими для всіх, і, здається, це нікого не турбує. Прошу донести, що ми не відрізняємося від людей на заході. Повідомте американцям, що саме на них покладаються наші сподівання на формування нової, успішної та вільної нації," - зазначив Микита Шаповал.

"Ми - звичайні люди, які рішуче прагнуть утвердитися у світі, - заявив полковник Гнат Стефанів журналісту 107 років тому. - Якщо зараз світ відмовить нам у свободі, він буде змушений це зробити в майбутньому."