"Нехай їм не спаде на думку забрати нашу Донеччину!" — історія 23-річної офіцерки з Вінниці, яка знаходиться на фронті - 20 хвилин.

* Ще школяркою вона знала, що хоче бути корисною країні.

Сьогодні Руслана — офіцер 100-ї бригади, яка успішно пройшла курс навчання, відвідала полігони та пережила бойові дні на Донеччині.

Руслана Дучалова, мешканка села Довжок у Могилів-Подільському районі, всього 23 роки, але вже шість із них вона присвятила службі в Збройних силах України. Ще в школі дівчина усвідомила, що прагне бути корисною для своєї батьківщини, і після завершення навчання у 2020 році вибрала шлях військової.

-- Обирала між навчанням у педагогічному університеті та Національною академією сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Віддала перевагу таки військовому вишу. Було важко, особливо спочатку. Не страшно, бо я не з лякливих, а саме важко. Ще вчора ти сиділа за шкільною партою, а сьогодні вже курсантка військової академії, -- розповідає Руслана.

До речі, в академії однокурсники з Інституту морально-психологічного забезпечення дали Руслані прізвисько "Мулан" -- на честь головної героїні відомого мультиплікаційного фільму.

Здається, акцентували увагу не лише на моїх східних рисах обличчя, а й на моєму іноді досить агресивному вдачі, -- з усмішкою згадує Руслан.

Незважаючи на все, "Мулан" проявляла велику старанність і рішучість під час навчання. Вона ретельно опрацьовувала всі теми, які викладали на заняттях. Проте, як зізнається Руслана, найбільше їй до вподоби були заняття зі стрільби!

Я надзвичайно захоплююся стрільбою! Коли ми вирушали на полігон, я з нетерпінням чекала моменту, коли зможу постріляти. Моя улюблена зброя — це СВД; особливо мені подобалися нічні стрільби з цієї снайперської гвинтівки. Також мені приносило задоволення стріляти з різних броньованих машин — танків, БМП, БТР, — ділиться спогадами дівчина.

У червні 2024-го -- після випуску з академії та вручення лейтенантських погонів -- Руслана Дучалова потрапила за розподілом до нашої 100 омбр. Де й служить впродовж уже майже двох років на посаді офіцера відділення психологічної підтримки персоналу.

Цікаво, що нещодавно контракт на 100 омбр уклав і 19-річний брат Руслани, Максим. А ще раніше, у 2021 році, на службу до ЗСУ пішов їхній батько, Сергій Анатолійович, наслідуючи приклад доньки.

Я виросла на Вінниччині, що розташована в центральній частині України. Здобувала освіту на заході країни, у Львові. А служба мене занесла на схід, до історично української Донеччини.

До речі, раніше на сході України мені ніколи не доводилося бувати. Але за майже два роки служби тут я просто закохалася у цей прекрасний край -- у цих людей і ці неймовірні краєвиди! І коли хтось наважується пропонувати нам "віддати" комусь цей регіон, моєму обуренню немає меж! Так і хочеться вигукнути: "Дідька лисого вони одержать, а не нашу Донеччину!", -- розповідає "Мулан".

Руслан визнає, що спочатку на Сході його охоплювало сильне відчуття страху через безперервні обстріли. Особливо важко було засинати під звуки канонад. Важливою підтримкою для нього стала порада бабусі: кожного вечора молитися і не дозволяти страху заволодіти думками.

У рідному дому її з нетерпінням очікують найдорожчі люди: бабуся Тетяна Миколаївна, дідусь Анатолій Михайлович, молодший брат Михайло, що навчається у п'ятому класі, і мама Світлана Борисівна.