Волонтер у віці 18 років: розповідь про Малого з Маґури, який вже десять років активно протистоїть загарбникам.

У День Добровоця, який відзначають 14 березня, Еспресо розповість історію захисника, який за покликом серця пішов у ЗСУ ще під час Антитерористичної операції, на початку повномасштабного вторгнення обороняв Київщину і нині готовий захищати рідну землю скільки буде потрібно.

Малий не лише чув про війну з новин чи читав про це в книжках. Щодня він спостерігав за прикладом свого дядька та батька, який служив у війську і став добровольцем ще з 2014 року. Він пам’ятає, як у підлітковому віці, ще навчаючись у школі, вже мав прагнення боротися з росіянами, але усвідомлював, що в той час його б не взяли до жодної бригади.

"Чи чув ти історії про те, як під час АТО навіть хлопці мого віку брали участь у фронтових справах, передаючи допомогу професійним військовим? Але я сам із Київщини, і до зони бойових дій було далеко, тож просто доживав до свого 18-річчя. Пам’ятаю, як постригся налисо, приходжу додому, а бабуся запитує: 'А що це ти так виглядаєш?' Я їй відповідаю: 'Я йду до військомату'. Вона, звісно, була шокована, але все ж провела мене до військомату, оскільки я вже мав усе заготовлене", - ділиться спогадами Антон Ставський.

Тоді, каже, зважаючи на молодий вік, по-іншому, не так емоційно ставився до крові і втрат, а зарз душею відчуває усі жахи війни.

Я усвідомлено обрав цей шлях. Це була не лише приваблива фізична форма мого батька, що приваблювала мене, але й тоді я ще не усвідомлював, наскільки глибокою є втрата рідних та близьких товаришів. Сьогодні ж переживати все це стало значно складніше.

Військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, зображення: надане Антоном Ставським.

Антон "Малий" — піхотинець, який без вагань стверджує, що саме піхота є його справжнім покликанням, незважаючи на те, що він здобув навички в кількох інших військових спеціальностях.

Дозвольте висловити свою думку: якщо ти спочатку не відчув цього задоволення, то, напевно, воно вже не стане тобі близьким. Це дійсно важка праця, що вимагає постійних зусиль. Як моральних, так і фізичних. І це може бути досить стресовим. Дуже цінно, коли є підтримка злагодженого колективу.

Після служби у військоматі він перейшов до навчального центру, де працював інструктором, а згодом вирішив приєднатися до бойової бригади.

Я змушений був піти за статтею, і вже через місяць у мене зав'язалися стосунки в "десятці". Мій комбат, який ставився до нас, як до дітей, зауважив: "Антоне, це дійсно ризиковано". Я відповів: "Та що ви мені розповідаєте, Андрій Миколайович? Я все витримаю".

Через місяць вже виконував бойові завдання. Встиг попасти на АТО, яка потім стала ООС. За цей час воював у Попасній, Новотошківському, Золотому. Найважчі бої, пригадує, були поблизу Маріуполя.

У Попасній я вперше зіткнувся з кров'ю та втратою кінцівок у товаришів. Але ще важчий етап настав у Маріуполі в 2019-2020 роках. Ми обороняли одну з висот поблизу Широкиного, поруч проходила траса на Азовськ. Наш підрозділ зайняв позиції ліворуч, змінивши морську піхоту, що раніше там стояла. В тому районі фактично ніколи не вщухали бої — або штурми, або обстріли. Найгірше було через артилерійські удари. Вогонь постійно переміщувався з однієї позиції на іншу, так само діяли і противники. Ми перебували на дещо вищій позиції, що давало нам певні переваги, але в цілому працювала далекобійна артилерія, що ускладнювало ситуацію. Найбільш напружені моменти, напевно, траплялися саме там. Обстріли були жорстокими, ми "палили" їхні позиції, і вони відповідали нам тим же.

Проблема була в тому, що ми довго перебували на одному місці. Окупанти знали наші координати буквально від "А" до "Я", так само як і ми знали їхні. Паралельно працювали наші сили спеціальних операцій. Вони заходили на завдання, проводили свої операції, десь працювали по ворогу, десь брали полонених. А звичайна піхота, як ми у такі рейди зазвичай не ходила", - розповідає Малий.

Психологічно, каже, звикнути можна до всього. Інше питання - як це позначається на здоров'ї.

"За весь цей час я вже налаштований до будь-чого. Не думаю, що мене щось ще може налякати, хіба може здивувати".

Військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, зображення: надане Антоном Ставським.

Після боїв під Маріуполем, коли у Антона закінчився контракт, він звільнився і поїхав додому. Але вже через два місяці знову повернувся у стрій. Тоді приєднався до 14-ої окремої бригади Романа Великого, з нею і зустрів повномасштабну війну.

У 2022 році бойові дії набули абсолютно нового характеру, ставши більш інтенсивними та наближеними. На початку лютого, десь 4-го числа, нас відправили на навчання, які планувалися на місяць — до орієнтовного 8 березня. Ми перебували на полігоні у Львівській області, і саме там отримали інформацію про початок повномасштабної агресії.

Десь за два дні до цього командир навчального центру скликав нас і зазначив, що хоча точних відомостей немає, він має певні припущення щодо можливих дій Путіна. Тоді його викликали до Генерального штабу, і стало очевидно, що там триває якесь активне планування.

"24 лютого нас підняли по тривозі рано вранці. Тоді вже стало очевидно, що розпочалась війна", - згадує про день повномасштабного вторгнення Антон.

"Протягом півтора-двох діб хлопці вже відчували, що насувається щось важливе. Це можна було помітити за озброєнням, яке почало надходити, зокрема NLAW та Javelin. Саме в цей час на навчаннях активно тренувалися працювати з цими системами", - ділиться спогадами військовослужбовець.

На початку війни вони були дуже поширені, бо це озброєння було маневренне і ефективне.

"Перші серйозні бої для нас почалися під Макаровим. Якщо не помиляюся, 3 березня ми вирушили туди. Спочатку стояли в обороні в районі Овруча, біля Чорнобиля. Звідти я виїхав у складі першої бронегрупи. Перша колона, яка вирушила на штурм Макарова, складалася частково з нашого батальйону. Я брав участь у цій операції як оператор-навідник БМП-1. У місті тоді вже була російська колона техніки, яку оточили. Неподалік від Макарова є гольф-клуб, який свого часу побудував Янукович. Росіяни використовували його як пункт управління, бо там були підземні приміщення. Вертольоти, які летіли через Вишгород і які часто збивали, частково висаджували десант саме там".

Перший бій, згадує Малий, розпочався, коли з'явився російський танк з маркуванням "V". Він мав світліший відтінок і суттєво відрізнявся від української техніки. Тоді всі були здивовані цими їхніми знаками.

"На наступний день по наших позиціях було завдано авіаудару. Це сталося неподалік від Наливайківки. Загинула наша медичка Катя, молода дівчина. Пізніше їй присвоїли звання Героя України посмертно. Саме в той момент, після її загибелі, у мене вперше, образно кажучи, «зірвало дах». У тих боях було багато поранених і значні втрати. Після цього росіяни ще кілька разів намагалися атакувати нас, перевіряючи нашу оборону. Після одного з боїв мене направили до госпіталю. Невдовзі наш підрозділ перекинули на напрямок Запоріжжя," - згадує про події початку березня 2022 року Антон.

У квітні 2023 року, зізнається Малий, мав перерву в службі - пішов у СЗЧ.

"Це був, чесно кажучи, трохи необдуманий вчинок. Думаю, що головною причиною було сильне виснаження, особливо психологічне. Після 2022 року моральний стан уже був дуже пригнічений. Тоді я ще, мабуть, не до кінця усвідомлював, що зі мною відбувається. Уже не було поруч тих людей, які раніше підтримували і мотивували, бо вони загинули. На початку 2022 року ми були дуже згуртовані - великий, злагоджений колектив. Ми трималися один за одного і не давали нікому морально "зламатися".

Однак усе почало швидко трансформуватися. За цей час ми пережили багато втрат: деякі з нас загинули, інші покинули нас, нові особи приходили в нашу команду, а з ними з’являлися нові втрати. І, напевно, саме в цей період я повільно втратив той внутрішній ресурс, ту силу, яка підтримувала мене раніше," - з жальом згадує про ті часи солдат.

Він повідомив, що загинуло чимало друзів.

"Ще з часів АТО я служив з однією ротою, з ними ж підписував контракти і під час ООС. Потім ми знову зустрілися вже під час повномасштабної війни і продовжили служити разом. Зараз із тих людей, з ким ми починали ще тоді, залишилося зовсім небагато - буквально можна порахувати на пальцях", - згадує доброволець.

Військовослужбовець "Маґури" Антон Ставський, зображення: надане Антоном Ставським.

Після СЗЧ і кількамісячного перебування у СІЗО Малий обрав для себе 47-у ОМБр "Маґура".

На початку повномасштабної війни біля військових комісаріатів скупчувалося чимало людей, багато з яких були добровольцями. Всі вони сповнені віри, ентузіазму та бажання боронити свою батьківщину. Проте тепер ситуація змінилася. Більшість тих, хто прагнув вступити до лав ЗСУ, вже давно це зробили. Люди виявилися виснаженими, а в суспільстві поширився певний дисбаланс. Кожен має свої причини: хтось турбується за свою родину, інші стикаються з особистими обставинами.

Але, особисто для мене зараз армія стала головним шляхом. Розлучився приблизно пів року тому. Поки що не бачу себе в цивільному житті, моє життя зараз пов'язане зі службою", - ділиться Малий.

Він стверджує, що залишиться на службі, поки буде живий на цій землі.

Я готовий віддати все за цю справу. Однак хочу служити з тими, хто дійсно має бажання йти вперед, хто мотивований і прагне змін. Я мрію про те, щоб мої діти мали можливість рости у вільній країні. Саме тому я обрав "Мауґру". Найбільше мене надихають мої побратими, які йдуть зі мною цим шляхом. Вони стають моєю новою родиною. Протягом цих років я змінював багато підрозділів та команд, і кожен новий етап приносив нових людей, нові враження та нову військову родину. Цю родину також потрібно цінувати, поважати один одного і триматися разом, як справжні рідні.

На зпитання, що б Малий порадив тим людям, які ще досі думають, ховаються або ж вагаються чи стати добровольцями, він відповів: