Гра без конкуренції

Хрест на місці братської могили в селі Угли на Рівненщині

11 грудня 2024 року на платформі Osrodek KARTA, а 12 грудня того ж року на ресурсі "Україна Модерна" було опубліковано Друге польсько-українське Комюніке. Цей документ, ініційований польським Центром "КАРТА", став важливою подією, оскільки вперше з 1994 року намагається започаткувати новий, якісний діалог між істориками Польщі та України. Мета цієї ініціативи полягає в спільному осмисленні складних моментів історії XX століття за принципом "всі жертви -- наші". Такий підхід має на меті запобігти "протистоянню жертв", яке полягає у поділі на "своїх" і "чужих", а також у уникненні маніпуляцій щодо їхньої кількості. Документ прагне закрити історичні рахунки взаємних образ, які намагаються підігрівати кремлівська пропаганда та групи, що її підтримують, особливо в умовах сучасної війни.

Цей документ було підписано 24 істориками з обох держав (на момент написання цього коментаря українські науковці Ігор Гирич з Києва та Микола Кучерепа з Луцька відкликали свої підписи).

Очевидно, Друге Комюніке - своєрідний відгук на заяви польських політиків про те, що Україна не ввійде до Євросоюзу без вирішення "Волинського питання", адже саме на цьому моменті в документі зосереджена основна увага.

Тож як польські й українські підписанти Комюніке пропонують вирішити "Волинське питання"?

Для тих, хто стежить за вивченням польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни на Волині, хочу зазначити, що нових ідей вони не представляють. Натомість, їхня мета полягає в нав'язуванні українському суспільству певних польських міфів, які були дещо прикрашені і виникли десять або двадцять років тому.

Міф №1. ОУН, очолювана Степаном Бандерою, у період на межі 1942-1943 років прийняла рішення (розробила стратегію) щодо ліквідації польського населення на Волині.

Ось як викладено цю інформацію в Другому Комюніке: "До моменту поразки під Сталінградом взимку 1942/1943 років поляки та українці мали на увазі можливість повторення подій, що відбулися наприкінці Першої світової війни: одночасна капітуляція Німеччини та СРСР, а також ризик нового збройного конфлікту між поляками і українцями за контроль над спірними територіями Східної Галичини та Волині. Внаслідок цього ОУН-Б, передбачаючи розвиток ситуації, наприкінці 1942 - на початку 1943 року вирішила створити військові формування і розпочати всенародне повстання на Волині проти всіх ворогів, головно поляків та радянських партизанів, а в меншій мірі – проти німецьких військ. Останні, на думку українських націоналістів, розглядалися як такі, що відступають і лише тимчасово контролюють території, які в майбутньому мають стати незалежною українською державою. Поляки, які проживали в районах з переважно українським населенням – на Волині та у Східній Галичині – вважалися ОУН-Б найбільш вразливим супротивником, і їх сприймали як першочергову ціль для перемоги".

Почну з того, що спочатку цей міф виглядав так: "лідер" ОУН-Б Микола Лебідь "видав наказ №1", який нібито стосувався "масової ліквідації поляків у регіонах Полісся та Волині". [1; 307] Однак після публікації свідчень члена Центрального Проводу ОУН-Б Михайла Степаняка, який заявив, що Микола Лебідь був проти антипольських акцій на Волині, і висловив критику на адресу Дмитра Клячківського, керівника ОУН-Б у Північно-Західних Українських Землях (ПСУЗ), на Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН в серпні 1943 року, закликавши притягнути його до відповідальності за відмову підкоритися Центральному Проводу, [2; 93] стверджувати про існування такого наказу стало абсолютно безглуздо.

Відтак підписанти Другого Комюніке вирішили запропонувати новий варіант старої пісні: не одноосібний наказ провідника, а колективне рішення ОУН-Б про всенародне повстання проти поляків на зламі 1942-1943 років, яке, очевидно, мало би бути підготовлене на жовтневій та грудневій 1942 року конференціях військових референтів ОУН-Б і ухвалене Третьою конференцією ОУНСД 17-21 лютого 1943 року, адже ніяких інших засідань керівних органів ОУН-Б, на яких би вироблялися і ухвалювалися колективні партійні рішення, у цей період не було. Однак при ознайомлені з матеріалами та рішеннями цих конференцій нічого подібного я там не знайшов. Зокрема, смершівський агент "Ярослав", з донесень якого відомо про перебіг подій на конференціях військових референтів, і саме на які посилаються польські й українські дослідники, зазначає, що на першій конференції крайові військові референти критикували керівництво ОУН-Б за погане ставлення до військових справ, виступали за необхідність всенародної боротьби проти більшовиків. [3; 22]

Особливо відзначився військовий референт ОУН-Б краю "Північ" (Волинь і Полісся) Василь Івахів ("Сом"), який розповідав, що крайовий провід "Північ" кілька разів звертався до проводу ОУН за дозволом розпочати боротьбу проти німців та їхніх помічників - поляків, які доносять неправду про українців як учасників комуністичного підпілля, однак провід завжди відмовляв йому в цьому. Він також ратував за те, що на боротьбу з більшовиками слід залучати все населення Волині, а не лише загони УПА, які перебувають в лісах, як це пропонує провід ОУН. Свій виступ Василь Івахів завершив ультиматумом: якщо центральне керівництво не допомагатиме військовій справі, "Волинь відмовиться підпорядковуватися проводу ОУН". [3; 25-26]

У результаті конференції була створена комісія для розробки основних положень (програми) воєнно-політичної організації Української армії. Її діяльність тривала до проведення другої конференції військових референтів, яка відбулася 1-2 грудня 1943 року.

Слід зазначити, що в розділі цієї програми під назвою "Організація внутрішньої безпеки" було запропоновано тезу про необхідність "з початком бойових дій за "самостійність" будь-якою ціною ліквідувати проблему національних меншин. А щоб її ліквідувати, треба нацменів - ворогів народу - знищити...

3. Поляків усіх виселити, давши їм можливість взяти із собою те, що вони хочуть, оскільки їх також захищатимуть Англія і Америка. Найактивніших ворогів та їхніх всіх членів [налаштованих] проти українських організацій знищити напередодні оголошення мобілізації. На облік вони будуть узяті завчасно районними і повітовими військовими командами. Знищенням буде займатися жандармерія, а в окремих випадках "СБ". Використовувати для цього вояків армії забороняється". [3; 37-38]

І от що цікаво: ця теза, яку можна було б трактувати, як план винищення польської меншини, як свідчать покази на допиті Михайла Степаняка, а також опубліковані постанови Третьої конференції ОУНСД (17-21 лютого 1943 року), не розглядалися і не ухвалювалися як керівництво до дії. Зокрема, Михайло Степаняк як основний доповідач на Третій конференції ОУНСД наголошував на тому, "що в ході війни СССР вимальовується переможцем, але оскільки СССР продовжує залишатися головним ворогом "Української самостійності", за яку бореться ОУН, тому організація повинна зробити все, що необхідно, для успішної боротьби проти СССР". [2; 84-85]

У своєму виступі він стверджував, що хоча німці ще присутні в Україні, фактично вони вже зазнали поразки у війні на сході. Тому в Україну повинні прийти більшовики, і український самостійницький рух, очолюваний ОУН, повинен продемонструвати свою силу, довівши, що здатен звільнити країну від німецької окупації без зовнішньої підтримки. При цьому Совєтський Союз, що прагне втрутитися в українські справи, має бути представленим як імперіаліст. У заключній частині свого виступу Степаняк зазначив, що реалізувати цей план можливо лише через повстання в Україні та захоплення влади повстанцями під проводом ОУН, без участі Червоної Армії. [2; 85]

Варто зазначити, що саме опір (повстання) проти совєтських і німецьких загарбників був визнаний пріоритетом у кількох пунктах постанов Третьої конференції ОУНСД. Наприклад, у сьомому пункті розділу Б "Ситуація на українських землях..." зазначається: "Український народ, який у своєму прагненні до Самостійної Соборної Української Держави веде невпинну боротьбу проти московсько-більшовицьких та німецьких окупантів, є єдиним джерелом і гарантами нашої сили та основою нашої боротьби". [4; 75]

В другому пункті резолюційної частини постанов Третьої конференції ОУНСД зазначається: "В період сучасної війни на Сході Європи, що в висліді мілітарного й духового виснаження німецького й московського імперіялізмів та під впливом наростаючих у Європі революційних сил поневолених народів, веде до їхнього розвалу, проводимо боротьбу для підготовки Української Національної Революції, яка в момент кризи сучасної війни доведе до усунення окупантів з України". [4; 75]

Схожі висловлювання зустрічаються й в інших розділах постанов Третьої конференції ОУНСД. Проте жодна з них не містить згадки про необхідність хоча б якоїсь протидії полякам.

Отже, які мотиви спонукали підпілля ОУН-Б на Волині розпочати акції проти польського населення? Відповідь на це питання можна знайти у висловлюванні члена Центрального Проводу ОУН-Б Михайла Степаняка: "Внаслідок впливу представника центрального проводу, а згодом члена бюро проводу Шухевича ("Тура"), курс, запланований на цій (Третій, - І.О.) конференції, був змінений. Політика організації щодо збройної боротьби стала слідувати лінії, яку на практиці втілював на Волині 'Клим Савур' як командир УПА, тобто боротьба проти червоних партизанів і поляків". [2; 85]

На суді заступник крайового провідника ОУН-Б у Волині Юрій Стельмащук підтвердив, що антипольські акції розпочалися на Волині, незважаючи на рішення ОУН-Б. "У червні 1943 року я отримав призначення командиром загону, до складу якого входило 450 осіб. Того ж місяця, в Колківському лісі, я зустрів Клима Савура, який був заступником представника штабу головної команди Андрієнка. Він дав мені наказ ліквідувати всіх поляків у Ковельській окрузі".

Весь керівний склад Ковельщини, включно зі мною, висловився проти цієї ініціативи, але Савур пригрозив мені військовим трибуналом. Ситуація була складною. Я не мав права ігнорувати наказ, але мої моральні принципи заважали його виконати. Я звернувся до Андрієнка, який запевнив мене, що ця вказівка не походить з центру, а є місцевим спотворенням. Проте конкретних деталей він не надав. Таким чином, мені вдалося витримати до серпня 1943 року.

Врешті-решт, факт, що антипольські акції на Волині розпочалися всупереч рішенням ОУН-Б, підтверджується розглядом на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН-Б особистої справи Дмитра Клячківського, відомого під псевдонімом "Клим Савур". Він став керівником УПА на ПЗУЗ, підпорядкував місцеві структури ОУН та вийшов з-під контролю Центрального Проводу ОУН-Б.

Міф №2. "Від початку української акції на Волині місцеві поляки намагалися організувати місцеву самооборону. До захисту польського населення долучилися й структури Армії Крайової. На теренах де не було Армії Крайової, польське населення Волині вбачало захисників від нападів УПА в радянських партизанах".

Це, в свою чергу, є певною вдосконаленою версією міфу про "масові вбивства беззахисних людей", зокрема поляків, які відбувалися на Волині. [6; 285]

Приємно усвідомлювати, що нарешті з’явилися певні реальні свідчення на цю тему. Після десятиліть польські дослідники визнали, що антипольські дії на Волині не були спрямовані виключно проти беззахисного польського населення. Адже з самого початку місцеві поляки, у співпраці зі структурами Армії Крайової, активно створювали "місцеву самооборону" та шукали захисту у радянських партизанів. Проте повністю розвінчати цей міф їм не вдалося. Для цього потрібно було визнати, що польські громади з початку антипольських акцій також зверталися за захистом до окупаційної влади, вступали в німецьку поліцію, а в ряді випадків польська самооборона спільно з гітлерівцями або червоними партизанами розпочинала антиукраїнські акції. Наприклад, у період з 8 по 10 березня 1943 року польська самооборона з Пшебража затримала 8 осіб, з яких 6 були розстріляні на місці, а двох доправили до іншого району, де їх вбив заступник інспектора, поляк.

7 квітня 1943 року польська самооборона Гути Степанської, спільно з червоними партизанами, атакувала українське село Бутейки. У результаті зіткнення загинуло 8 бійців УПА, а 3 отримали поранення.

14 квітня 1943 року партизани польського совєтського загону, що носив ім'я Тадеуша Костюшка, провели операцію проти українського населення в селі Єльне, розташованому в Сарненському повіті. В результаті цієї акції загинули 15 місцевих жителів. Втрат серед партизанів не зафіксовано. [10; 26] [11]

19 квітня 1943 року німецькі війська разом із польськими колабораціоністами провели акцію репресій у колонії Красний Сад, розташованій у Луцькому повіті, внаслідок якої було вбито 121 людину. [7; 4зв.]

24 квітня 1943 року польська самооборона з Стахівки, отримавши зброю та підтримку від німецьких військ, вчинила жорстоку атаку на беззахисних мешканців села Трипутня, що знаходиться в Дубровицькому районі. У результаті цього злочину загинуло від 60 до 78 людей, які стали жертвами сокир, багнетів і куль. [12; 8] [13; 262-263]

У квітні 1943 року польська самооборона з Глушкова (район Людвипіль) під керівництвом Фортуната Вільчинського здійснила акцію на село Більчаки, під час якої спалила частину села, вбила 24 мирні жителі. [14; 4зв.-5] [15; 253]

А, приміром, польські підпільники Переспівського та Рожищанського відтинків Армії Крайової (криптоніми "Стохід", "Коло") Ківерцівського округу в квітні 1943 року, ще до початку антипольських акцій у цьому терені, створили 10 пляцувок самооборони (біля 300 вояків), які здійснили кілька десятків нападів на українські села, вбили біля 350 встановлених поіменно осіб, що перевищує кількість поімено встановлених жертв антипольських акцій УПА у цій місцевості. [16; 551-557]

Вершиною "захисту польського населення Волині" з боку Армії Крайової та місцевих формувань самооборони став лютий 1944 року. Під час численних операцій у Володимир-Волинському, Ковельському та Любомльському районах було вбито та закатовано близько 2 тисяч українських мирних жителів, серед яких були жінки, діти та літні люди.

Міф №3. Щодо 40-60 тисяч жертв антипольської кампанії ОУН-Б та УПА, а також 2-3 тисяч українських втрат від антиукраїнських дій польського підпілля на Волині в період з зими 1942/1943 до весни 1945 року.

Слід сказати, що міфічна цифра 40-60 тисяч польськх жертв Волині випливла ще в 2000 році з двотомного дослідження Владислава і Єви Семашків "Геноцид, вчинений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945". А на українських 2-3 тисячах жертв з рук польського підпілля останнім часом наполягає у своїх дослідженнях Гжегож Мотика[1] . [6; 277]

Попри те, що результати досліджень Владислава і Єви Семашків викликали сумніви в ряді публікацій (зокрема, у статті Євгена Місила "Волинський міф "100 тисяч", опублікованій у газеті "Наше Слово" 15 березня 2019 року), польські науковці, включаючи підписантів цього комюніке, вважають їх дані абсолютно достовірними. Однак їхні неточності стають очевидними навіть без глибокого аналізу. Зверніть увагу: історики, які підписали комюніке, вказують на 40-60 тисяч польських жертв АНТИПОЛЬСЬКОЇ АКЦІЇ ОУН-Б та УПА в період з зими 1942/1943 року до весни 1945 року!!! У той же час Владислав і Єва Семашки включають до цієї цифри 1381-1481 осіб, які загинули у 1939-1942 роках, тобто до початку антипольської акції ОУН-Б і УПА. [18; 1038]

Історики, які підписали Друге Комюніке, також відносять до жертв антипольської акції ОУН-Б та УПА осіб, що були вбиті українськими поліцаями, які працювали на німецьку сторону. Проте, вони не враховують у загальній статистиці українських жертв тих, хто загинув від польських поліцаїв, що також служили німцям, від польсько-совєтських партизанів, а також від осіб, які мали польське походження, але чия приналежність до конкретних збройних угруповань залишилася невідомою.

Слід зазначити, що у своїй книзі Семашки приписують українським націоналістам польські жертви, які насправді не мали місця. Це питання я порушував у відкритому листі до Ґжеґожа Мотики під назвою "Чому "Вісла" не є рівнозначною Волині".

Я зазначав, що веб-сайт "Strony o Wolyniu" спростовує інформацію про загибель 200 невідомих поляків у колонії Їльники (Костопільський повіт, волость Березне), про що згадують Семашки у своїй статті про це село. Відповідно до матеріалів, зібраних адміністраторами сайту, які стосуються долі 45 родин, що проживали у 39 з 44 садиб колонії, жоден з їхніх мешканців не загинув.

За даними дослідника Івана Пущука, сайту "Strony o Wolyniu" та моїми власними, у колонії Вікторівка (Ковельський повіт, волость Купичів) ніхто 16 липня 1943 року не вбивав 100 невідомих поляків, про що розповідають Семашки. Адже, як вдалося встановити із 19 родин, які мешкали тут, від 7 до 18 родин були осадницькими, яких совєти вивезли на Сибір у лютому 1940 року. Решта втекла у село Засмики Ковельського повіту.

Не загинули 40 безіменних осіб у каплиці села Кримно (Ковельський повіт) під час служби 11 липня 1943 року, адже на території Ковельщини в цей час, як було сказано вище, антипольська акція не проводилась, каплиця існувала тільки в проекті та й поляків стільки в селі не жило.

Жоден із 30 поляків, що належали до родин Йончиків, Красуцьких та Садовських, як зазначають Семашки, не загинув у селі Блаженик (Володимир-Волинський повіт, волость Верба). За словами місцевих старожилів, перші дві родини з такими прізвищами ніколи не мешкали тут, а три родини Садовських покинули село і переїхали до Польщі в 1944-1945 роках. [19; 22зв.,126,152зв.] [20; 166]

Безліч місцевих жителів села Перевали (Володимир-Волинський повіт, волость Олеськ) заперечують факт вбивства 54 невідомих поляків, який нібито стався 29 серпня 1943 року, про що згадують Семашки. [20; 260-261] [21; 184-186]

Прикладів недостовірних даних про польські жертви в дослідженні Семашків десятки, якщо не сотні. Але всі вони віднесені до категорії "встановлених", яка на 2010 рік налічувала 38 600 осіб. До жертв цієї категорії належать "встановлені за прізвищами" (22 113 осіб), та ті, "прізвища яких не встановлено" (16 487осіб). 21400 польських жертв належать до категорії "оціночних". [22]

З пояснень Владислава і Єви Семашків не зрозуміло, якими раціональними методами можна вирахувати кількість польських жертв цієї категорії в колоніях та селах, де абсолютно нічого не відомо про долю поляків. Дослідники стверджують, що цю кількість вирахувано на основі "множника", що виражає співвідношення кількості задокументованих жертв та кількості жертв, прийнятих на підставі статистичних оцінок. [18; 1057]. Словом, якщо у вас немає ніяких даних про жертви у певній місцевості, то їхню кількість можна вирахувати шляхом певних математичних маніпуляцій. І всю цю ахінею з підрахунками польських жертв там, де навіть невідомо, чи жили поляки, професори-історики видають нам за нібито наукове дослідження.

Подібна ситуація спостерігається і з інформацією щодо чисельності українських жертв. Один із підписантів Другого Комюніке, професор Гжегож Мотика, у своїй книзі "Від волинської різанини до операції 'Вісла'" пояснює, чому з'явилася цифра 2-3 тисячі загиблих українців від рук поляків. Він зазначає: "Десять років тому я, напевно, був першим польським істориком, який спробував приблизно оцінити їхню кількість. На основі матеріалів, доступних на той час, я дійшов висновку, що в результаті дій поляків загинуло близько 15-20 тисяч українців. Сьогодні, враховуючи нові дані, я схильний знизити цю оцінку. На Волині, вірогідно, загинули від 2 до 3 тисяч українців, не рахуючи тих, хто був убитий польською допоміжною поліцією". [6; 277]

Не правда чи, які неймовірні та водночас переконливі метаморфози пережив професор, коли в його руки потрапили дивовижні "останні дані" про кількість українських жертв. Він виявив, що довелося зменшити свої власні підрахунки аж у сім разів! Проте сам професор не вважає це чимось дивним чи радикальним. Для нього сім разів – це просто "трохи".

Учасникам проекту Українського католицького університету "Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 років", яким керує професор Гданського університету Ігор Галагіда не повезло, як Гжегожу Мотиці, зі знахідкою чарівних "найновіших даних". Тому результати їхніх п'ятирічних досліджень, згідно з якими, на Волині загинуло 9 145 українців, в тому числі 4 734 з рук польського підпіллям та невстановлених поляків (4 175 з яких відомі за іменами), 768 - від совєтсько-польського підпілля (250 відомі за іменами), 4 078 - з рук польської поліції з німцями (2 906 відомі за іменами) [23], - історики-підписанти Другого Комюніке не помітили. Хоча дехто з них 22 травня 2023 року був на конференції-презентації результатів дослідження в УКУ, а дехто публічно заявляв, що слідкує за пошуками групи Ігоря Галагіди.

Схоже, що формула "всі жертви - наші", яку озвучили підписанти Комюніке, є лише риторичним прийомом, адже насправді вони все ж розділяють жертв на "своїх" і "чужих". Замість конструктивного діалогу, пропонують лише польську інтерпретацію "Волинських подій".

2.Літопис УПА. Нова серія, т.9, Київ-Торонто, 2007, 898 с.

3. ГДА СБУ, фонд 13, дело 372, 450 листов.

4. ОУН та УПА у 1943 році: Документи. Київ, 2008, 346 сторінок.

5. ГДА СБУ, ф.5, оп.1, спр.67424, 114 арк.

6. Г. Мотика. Від волинських трагедій до операції "Вісла". Київ: 2013. 358 сторінок.

11. Любур Р. "Трагедія села Єльне" // Новини Рокитнівщини, 12 квітня 2018 року.

12. ЦДАГОУ, фонд 62, опись 1, дело 253, 193 листа.

13. Денищук О. Акти насильства польських націоналістів у Волині, Рівне, 2003, 352 сторінки.

14. Архів Українського католицького університету, том 1, опис 5, справа 9, 11 аркушів.

15. Siemaszko W., Siemaszko Е. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939 - 1945. T. 1, Warszawa, 2000, 998s.

16. Ольховський І. Діяльність Переспівського та Рожищенського відтинків Армії Крайової (криптоніми "Стохід", "Коло") Ківерцівського округу АК (1942-1944) // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і Ковельщина в українській та європейській історії. Випуск 65, Ковель, 2018, 624 с.

17.Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район, Львів, 2003, 189с.; Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Володимир-Волинський район, Луцьк, 2011, 420 с.; Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 - 1944 років. Ковельський район, Луцьк, 2011, 324 с.; Ольховський І. Кривава Волинь. Кн. 1. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939 - 1945 роках, Київ, 2008, 248 с.; Кн. 2. Українсько-польське протистояння на теренах Турійського району у 1939-1945 роках, Київ, 2011, 344 с.

Siemaszko, W. & Siemaszko, E. (2000). **The Genocide Perpetrated by Ukrainian Nationalists against the Polish Population in Volhynia 1939-1945. Volume 2.** Warsaw: 1434 pages.

19. ДАЛО, ф.3229, оп.52, спр.11, 390 арк.

20.Ольховський І. Кривава Волинь. Кн. 2. Українсько-польське протистояння на теренах Турійського району у 1939-1945 роках, Київ, 2011, 344 с.

21.Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 - 1944 років. Турійський район, Луцьк, 2009, 324 с.

22. E. Siemaszko, Bilans zbrodni //"Biuletyn IPN" 2010, № 7-8, s.70-94.

23. Терещук Г. 9145: науковці ідентифікували українців, які стали жертвами Волинської трагедії в 1942-1943 роках //https://www.radiosvoboda.org/a/vijna-volyn-vbyvstva-zlochyny/32424332.html