Ілько Лемко: Львів, якого більше немає, частина 14

На зображенні, що датується початком XX століття, зображено зруйнований нині мур Бернардинського монастиря, розташований на перетині вулиць Валової і Сербської. На стіні з боку Валової можна побачити безліч афіш та рекламних оголошень. Хоча точної дати знесення цього муру встановити не вдалося, загалом його зникнення відносять до 1960-х років. Я особисто пам'ятаю цей мур ще в 1961 році з часів свого дитинства.

Цікаво, що за цим муром розташований перший монастирський сад у Львові, який після демонтажу стін у 1960-х роках перетворився на відкритий публічний простір. Тут створили невеличкий сквер із лавочками, а восени 2022 року встановили сучасну вуличну водяну колонку-свердловину. Що стосується другого монастирського саду, то він відкрив свої двері для відвідувачів 2015 року, через 54 роки після закриття. Львів'яни вперше змогли вільно відвідувати Митрополичі сади собору Святого Юра, а з 2020 року тут регулярно проводять концерти просто неба. Третій монастирський сад, що належить Бенедиктинкам, став публічним простором у 2021 році, коли відкрили Сад пам'яті Героїв АТО/ООС. Сьогодні до деяких історичних монастирських садів Львова можна вільно потрапити, наприклад, до саду Францисканців або Сакраменток, тоді як інші, такі як Онуфрія чи Кармелітів (Студитів), доступні лише за щасливим співпадінням обставин.

На цій фотографії, ймовірно, з 1920-х років, ми можемо спостерігати Кайзервальд з вулиці Довбуша, що нині є частиною регіонального ландшафтного парку "Знесіння". Зліва видно Змієву гору, в центрі — гору Лева, а на передньому плані розташований яр, які виглядають досить голими та незалісненими в порівнянні з нинішнім станом. Перед Першою світовою війною Кайзервальд був переважно покритий старим буковим лісом і слугував популярним місцем відпочинку для мешканців Львова. Проте під час російської окупації тут почалася масова вирубка лісів для дров. За свідченнями українського історика Івана Крип'якевича, залишки красивого лісу зберігалися до 1915 року, але згодом територію вирубали і частково обробили під сільськогосподарські угіддя. Такий оголений вигляд Кайзервальд зберігав і в міжвоєнний період Польщі, а лише в 1951 році розпочалося активне озеленення оголених схилів для боротьби з ерозією ґрунту. Саме тоді тут з’явилися нові зелені насадження, які стали основою сучасного лісопарку.

На центральному місці зображення розташований костел Святого Войцеха, який нині функціонує як церква священномученика Йосафата та всіх українських мучеників, за адресою Довбуша № 24. За ним можна побачити Копець Люблінської Унії. Історія цього храму є надзвичайно цікавою, адже це, можливо, єдиний храм у Львові, який зазнав закриття з боку австрійської влади двічі та одного разу радянської. Костел Святого Войцеха був заснований у 1607 році, а в середині XVIII століття його передали ченцям театинцям. Проте в 1780-х роках австрійський уряд ухвалив рішення про ліквідацію монастиря, після чого храм закрили і перетворили на склад для пороху. Наприкінці XIX століття костел було повернуто громаді, де організували бурсу для студентів латинської семінарії. Однак під час Першої світової війни храм знову зазнав закриття, а дзвони були конфісковані для потреб австрійської армії, і в його приміщеннях тривалий час розміщувались склади пороху.

Храм був відновлений вдруге в 1932 році, але після завершення Другої світової війни тоталітарний радянський режим закрив його, перетворивши на військову базу. Пізніше будівлю використовували як міське фільмосховище для зберігання кіноплівок. Лише у 1993 році костел передали згромадженню Воїнства Христового, а у 1996 році його освятили, присвоївши звання греко-католицької церкви священномученика Йосафата та всіх українських мучеників.

У затишному місці на схилі Змієвої гори, де колись було порожнє поле, у 2019 році було відкрито Домівку врятованих тварин. Сьогодні тут мешкає до тисячі різних тваринок, і кожен бажаючий може прийти, взяти собі песика та вигуляти його в парку "Знесіння". Крім того, існує можливість взяти тварину додому, подарувавши їй новий шанс на життя. Біля Домівки регулярно відбуваються Базари Добра — фестивалі, де кожна покупка та донат сприяють порятунку безпритульних тварин.

На фотографії трохи праворуч можна помітити стежку з сходами та перилами, що спускається вниз у яр. Зараз ця стежка веде до вулиці Митрополита Липківського, де, поряд із сучасними приватними будинками, збереглися кілька одно- і двоповерхових споруд 1930-х років в стилі конструктивізму.

А на цій світлині 1910 року - Винниківський ринок, який тоді називався Личаківським. На передньому плані бачимо близько десятка торгівельних місць, хоча на той час ринок налічував 80 постійних торгових столів і 180 тимчасових торгівельних місць. Вочевидь решта місць - у глибині ринку за будівлею з вивіскою "Ресторан", власником якого був Адам Норманн. Ані ця двоповерхова будівля, ані одноповерхова, яка до неї прилягає, донині не збереглися.

Праворуч на світлині трохи вглибині бачимо корпус колишнього дитячого шпиталю Святої Софії (вулиця Личаківська № 44), нині це Навчально-лабораторний корпус кафедри оториноларингології Обласної клінічної лікарні. Цікаво згадати, що шпиталь Святої Софії, заснований 1845 року, був однією з перших у Європі дитячою спеціалізованою клінічною лікарнею, а власне нові корпуси звели тут у 1878-1880-х роках у стилістиці неоренесансу імператора Наполеона III.

У тому місці, де сьогодні знаходиться Винниківський ринок, вже кілька століть тому відбувалися торги. Проте систематична комерційна діяльність на площі Святого Антонія почала розвиватися лише в середині XIX століття. Основними товарами, які тут пропонували, завжди були крупи та борошно — це стало характерною рисою Личаківського передмістя. Відтак, ми маємо вулиці з такими історичними назвами, як Круп'ярська та Мучна, які дійшли до нашого часу.

Ми вже не раз говорили про унікальний та цікавий характер мешканців Личакова. Варто також звернути увагу на характер місцевих торгівців, описаний письменником Яном Ґєринським: "Перекупки на площі Святого Антонія славляться своїм умінням спілкуватися. Не позаздриш жінці, яка торкнеться товару з невдоволеним виразом обличчя. Вона одразу почує безліч чітких і недвозначних пропозицій, що змусить її швидко закрити вуха і пообіцяти собі більше ніколи не жартувати з личаковськими продавцями".

У другій половині XIX століття Личаківський ринок належав приватним особам — Леону та Францисці Ґьофліхам. Проте в 1916 році він став власністю міської громади. У той час розглядалися плани реконструкції ринку, які нагадували Галицький ринок, а також пропонувалося збудувати торгову залу зі скляним дахом. Однак ці ідеї так і не були реалізовані.

Після встановлення радянської тоталітарної влади у Львові Личаківський ринок отримав нову назву — Винниківський. Старе ім'я Личаків чомусь не сподобалося новим московським правителям: вулицю Личаківську перейменували на честь Леніна, а Личаківський район перетворили на Червоноармійський. Лише назва Личаківського цвинтаря залишилася незмінною.

Сучасний вигляд ринку в значній мірі сформувався в 1970-х роках, коли була здійснена масштабна реконструкція. Саме тоді були зведені новітні торгові об'єкти, які збереглися до сьогоднішнього дня. У процесі цієї реконструкції з'явилося характерне мозаїчне панно неподалік головного входу, а також велика мозаїка на стіні житлового будинку за адресою Личаківська № 53. Ця мозаїка, що ілюструє колгоспниць із колосками пшениці, є типовим прикладом радянського монументального мистецтва 1970-х років, але чомусь викликає асоціації з архаїчними стилями давнього Єгипту чи Вавилону.