Піддавали жорстоким катуванням за допомогою всіх можливих методів КДБ. Завдавали таких травм, що український військовополонений досі не зміг відновитися.

ЛЬВІВ - Назарій Красовський, відомий під позивним "Вівтар", протягом трьох з половиною років був у полоні у російських військ. Він служив у 12-й бригаді спеціального призначення "Азов", і з них два з половиною роки провів у лежачому стані. У російському ув'язненні його катували настільки жорстоко, що він не зміг відновитися і знову стати на ноги.

Сьогодні герой рухається на інвалідному візку, втілює свої бажання в реальність і не втрачає надії, що колись знову стане на свої ноги.

Назарій Красовський поділився з Радіо Свобода своїми жахливими переживаннями щодо катувань, які він пережив в російському полоні як військовополонений. Він також розповів про те, що допомогло йому зберегти розум, а також залишитися вірним людським цінностям і гідності.

"Тільки не називайте мене Назаре," - відразу ж зауважує боєць перед початком розмови. Йому більше подобається звучання в стилі французької мови - Назарі. Він розповідає, що в 2021 році приїхав до Франції, де місцева прикордонниця не змогла вимовити його ім'я Назарій, і зупинилася на Назарі.

"На стільки мені імпонувало ім'я Назарі, що я почав думати про його зміну. Друзі завжди кликали мене Назарій, інколи Стодола чи Яремчук. Мені ім'я Назарій справді до душі, але воно не відображає мою сутність. Під час полону я провів багато часу, працюючи над своїм мисленням. У мене чітко сформувалися певні принципи та уявлення. Тепер я справді полюбляю використовувати скорочення від імен", - ділиться своїми думками ветеран.

Але з українським співаком його таки поєднує не лише однакове ім'я, але й любов до української пісні. Грає на гітарі, пише пісні, виступає на концертах. Після полону здійснив мрію і заспівав на вечорі з однією з українських співачок.

Втілення маленьких мрій додає йому не просто мотивації у житті, але є також своєрідною реабілітацією.

У полоні він творив вірші, приховуючи їх у глибинах своєї пам'яті, а коли наставав момент, викреслював поетичні рядки на шматочку мила або ж на аркуші паперу.

"Гітарний звук завжди робив на мене позитивний вплив. Коли людина відчуває себе не в найкращому настрої, вона може просто надіти навушники і зануритися в якусь мелодію," - ділиться військовослужбовець.

Гітара супроводжувала його в Маріуполі, коли у 2020 році він уклав угоду з "Азовом". Саме там проходив службу і його батько. Проте вибір на користь служби не був продиктований впливом батька.

У мирному житті я працюю ветеринаром. Коли вступив до "Азову", це стало для мене можливістю завершити свій шлях у захисті Батьківщини. Крім того, я здобув досвід у військовій кінології. Мій батько згадував, що у них є кінологи, а потім говорили, що у Маріуполі їхні кінологи просто неймовірні, переслідували ворожі танки. Було приємно чути таку інформацію.

Під час захисту Маріуполя батько і син опинилися в різних підрозділах, розділені навіть берегами міста. У Назарі в голові крутилася лише одна думка: чи живий його батько. Всі його думки були зосереджені на виконанні завдань та позиціях. Одного разу тато через товариша передав синові, що його гітара залишилася в орендованій квартирі, і вони оберігають її від ворожих обстрілів.

"Коли я зустрівся з батьком, він з сумом повідомив, що, на жаль, "не змогли зберегти твою гітару", - ділиться Назарій Красовський."

Він залишався на "Азовсталі" разом із товаришами до моменту виходу звідти у травні 2022 року.

"Ми здаватися не збиралися. Принаймні, я вбачав у смерті виконаня завдання. Я його намагався виконати до кінця. Моє завдання було завдати найбільшої шкоди ворогу, щоб менше він просунувся і менше зайшло його техніки. Порахував, що на одного українського бійця припадало до десяти ворожих, а на позиціях ще більше.

Я навіть не міг уявити, що опинюся в руках ворога. Це здавалося надзвичайно малоймовірним. Я чітко уявляв момент, коли вони прорвалися до нас, витісняючи нас глибше під землю і заходячи в тунелі. Я мав приблизну карту цих підземель, креслення, тож уявляв, що буду оборонятися до самого кінця, стріляючи з усього, що є, і вийду на кулі, аби не потрапити в полон. Коли нас нарешті передали в полон відповідно до домовленостей, відчуття було таке, ніби обстріли припинилися. Неприємна та незвична спокійність охопила мене, поряд з відчуттям тривоги. Я не боявся полону, скоріше, це була невідомість, що викликала легке занепокоєння. Але я зрозумів, що це рішення було стратегічним — воно допомогло зберегти моє життя", ‒ розповідає Назарій Красовський.

Спочатку цей боєць, подібно до тисяч інших українських військовополонених з "Азовсталі", опинився у виправній установі в Оленівці, розташованій на Донеччині. Він став свідком вибуху, що стався 29 липня 2022 року, коли загинуло понад 50 військових, які раніше в травні здалися в полон з "Азовсталі", а ще близько 140 отримали поранення.

"Я бачив цей барак здалеку, - ділиться він. - Підрив відбувся як зсередини, так і зовні. Я міг зрозуміти, що сталося зовні, адже вікно виходило на край території, де розташовувалися російські підрозділи, і саме в той момент пролунав вибух. Техніка гуділа, була ніч, і люди виходили з посадки після вибуху. Я спостерігав за цим, вони обстрілювали барак зі своєї техніки. Але ті хлопці, які перебували всередині, описували події так, ніби вибух стався в приміщенні. У той час я не дозволяв собі навіть сподіватися на визволення з полону. Я готувався до етапування десь у глибокі регіони Росії. Мені було важливо зберегти своє психічне здоров'я. Якщо я буду впадати в відчай, то це не принесе ніякої користі."

26 вересня 2022 року Назар і кілька інших військовополонених були етаповані до російської в'язниці в Таганрозі, що в Ростовській області. Перший день їхнього перебування там був відзначений жорстокістю російських тюремників, які залишили на тілах військовополонених численні сліди побоїв.

"Вони вишикувались по боках коридору. У руках тримали палиці, пластик, залізні дроти, з залізними наконечниками, металеві, гумові предмети, дерев'яні молотки. Ми мали це пробігти, але на третьому кроці падаєш. Я послизнувся на крові, впав, повз по ній і думав, що вже добивають. Посередині того коридору впав і не мав більше сил. Хтось із цих нахилився до мене і на вухо прошепотів не лежи, повзи. Я перший раз його не послухав, думаю, хай помру. А він ще раз нахилився і сказав мені повзти.

Після коридору загнали в душ, декілька секунд помитись. Дали комплект одягу ношеного, випраний і невипраний. Нас помістили у вологу камеру, як мені здалось, її спеціально облили водою. Ми були всі пошматовані. Синя шкіра і червона кров. Кров текла і засохла. Я пів місяця не міг рухатися, не міг спати. Дехто помер від інфекції.

Мене навіть завели до якогось хірурга, він був у цивільному і великими очима на мене дивився. Була надія, сподівання, що вони нас розстріляють. Я навіть уявляв цей момент розстрілу".

Кожен раз, коли військовослужбовець прямував на наступний допит, у його уяві відтворювався момент розстрілу. Ці жахливі тортури повторювались знову і знову. Процес допитів тривав більше місяця.

З часом ти починаєш адаптуватися до цього страждання. Існували різні способи: "бочки", електрошок, опіки від сигарет, використання спеціальних пристроїв, таких як польові телефони "Тапік", а також тривале перебування в позиції "ластівка", що включало години стояння на колінах. Тут функціонує школа катування КДБ, і вони не приховують своєї діяльності.

Я відпочивав, коли мене топили. Це була ганчірка з водою, яку накидали на обличчя і заливали водою, пакет на голову і закручували скотчем надовго. Потім себе готував, коли робили удушення і встигав вдихнути. Намагалися під нігті засунути всякі голки. З голками було багато. Часто били електрострумом. У мене спалені ділянки тіла. Об мене зламали стільчик. "Тапік" часто використовували щодо полонених, мені якось пощастило. Це запускали через тіло електрострум. Запитували, чи будемо "дзвонити" і під'єднували струм. Були різного роду електрошокери.

У той момент, коли відбувалися допити, у кімнаті перебував психолог у балаклаві. Він постійно ставив одне й те саме запитання, уважно спостерігаючи за тобою. Як мені відомо, у них існують неофіційні тренінги, де вони вивчають різноманітні методи, включаючи "ластівки" та "мопеди", які є формами фізичного тиску.

Одного разу під час допиту Назарія Красовського так жорстоко катували, що його тіло не витримало тиску, внаслідок чого він отримав серйозну травму спини. Він упав на підлогу і досі не може підвестися на ноги.

Спочатку я відчув страх, коли впав і не зміг підвестися. Моя спина була в синцях і забоях. Вони завдали ударів і зверху, і знизу, і не лише це. Відбувалися імітації утоплення, палили вогонь – багато різних жахіть. На мене кричали, чому я лежу. А мені було все одно, я відповідав, що не в змозі рухатися.

Протягом двох з половиною років, до свого звільнення у серпні 2025 року, Назар Красовський перебував у камері. Інші українські військовополонені приносили йому їжу, допомагали з особистою гігієною та навіть садили на туалет. В якийсь момент одна з його рук перестала слухатися, потім і друга. Він виконував повільні рухи, і через кілька місяців здатність рук відновилася.

"З фізіологією треба працювати, щоб не деформувались суглоби, кістки. Робив природні навантаження на суглоби, на зігнутому коліні, на таз, на груди, руки, щоб максимально функціонували. Після довгого перебування у такому закритому просторі, без нормальної їжі, руху, мозкової активності, відбуваються незворотні процеси. Наприклад, у мене проблема з пам'яттю, з концентрацією. Є військові у полоні досі, яких годують з ложечки. Вони не реагують, просто дивляться в стіну..."

Три з половиною роки його мучила думка про те, чи залишилася жива його бабуся на Київщині. Для неї внук був усім, що мала на світі.

"Якщо вона дізнається про мою смерть, то це стане для неї справжнім ударом. Якщо ж вона сама пішла з життя, я цього не знаю і дізнаюся лише тоді, коли виберуся на свободу. На таке сподіватися не можу. Тому єдиний шлях — це вижити в неволі і вийти з ясним розумом. Саме з ясним розумом," — ділиться своїми думками Наразі.

Йому часто кажуть, що він пройшов пекло. А для нього пекло - це коли страждає людина від важкої недуги, коли хворіє дитина, коли людина закривається у собі.

"Чи це фізичний вплив, чи ж пекло? Це всього лише задача, яку необхідно розв’язати," - зазначає він.

Назар Красовський проходить курс реабілітації у Львові. Спочатку він майже не відчував своїх ніг, але тепер відчуття повертається, хоч і в дуже обмеженій мірі. Ця покращена чутливість стала результатом проведених процедур та лікування. Чи зможе він знову встати на ноги? Він щиро цього прагне.

Назарі Красовському регулярно висловлюють подяку за його службу, його обіймають люди. І він завжди дивується: за що? Це був мій особистий вибір – захищати свою країну.

"До мене завітали додому, аби подякувати за те, що я захищав свій дім. Такі моменти, сповнені щирості та доброти, справді заслуговують на вдячність. Я прагну випромінювати доброту, адже негатив мені не до вподоби, - ділиться він. - Я усвідомлюю, що жодна матеріальна річ не може врятувати. Лише людина здатна на справжню порятунок. Коли ти оточуєш себе такими моментами, твоє життя стає яскравішим. Але саме людина може врятувати іншу людину. Мої принципи допомогли мені не зрадити нікого в полоні. Адже як потім дивитися собі в очі? Я зрозумів, наскільки важливі любов і кохання – це те, що наповнює душу".

Назарі створив мелодію для своєї обраниці і мріє про весільну церемонію вже в цьому році.