Княжицький висловив свою думку щодо книги Віталія Червоненка, присвяченої темі раку та ремісії | Еспресо

Віталій створив літературний твір, в якому розповідає про свою боротьбу з хворобою — раком. Це недуга постає перед ним як таємничий персонаж, привид, що невидимо супроводжує нас у повсякденному житті.

Вперше я зіштовхнувся з цією ситуацією вдома у Львові в 1991 році. Тоді, на початку нового навчального року в вересні, у мого батька несподівано відмовили ноги. 19 грудня, саме в день моїх іменин, він пішов з життя. Моя мама переживала важкі часи: вона схудла, зовнішність її змінилася, адже вона невпинно доглядала за нерухомим, стомленим від болю батьком. У той час вона звернулася до знайомого кардіохірурга, якого батько дуже хотів бачити, хоча його хвороба не мала жодного відношення до серцевих проблем. Він сподівався, що цей видатний лікар, якого всі поважали, зможе його підняти з ліжка.

Тоді не існувало комп'ютерної томографії. Лише звичайний рентген, на якому чітко проглядалися метастази в кістках, що свідчили про рак четвертої стадії. Наш знайомий, професор-кардіохірург, глянув на знімок і зауважив: "Я не зможу йому допомогти. І обманювати його не стану".

Я пішов з цими знімками в Інститут раку у Києві. Жив я тоді поруч, у гуртожитку Київського університету і щодня проходив повз мозаїчне панно на стіні інституту з фігурами лікарів, які щось опромінюють. Ми називали його жартома "Вони вбивають рака". Але вони не могли вбити. Мені було 23 роки і я дуже хотів допомогти батькові. Світило в Інституті раку подивився на знімки й розвів руками: "Уже немає сенсу його до нас везти".

Я пам'ятаю, як батько, уже прикутий до ліжка і на морфії від болю, все одно хотів жити. Дуже.