Лист, написаний покійним чоловіком

Останнє щемливе послання херсонського волонтера Антона Кушніра дружина отримала через три місяці після його загибелі

Антон Кушнір загинув 16 травня 2022 року, коли намагався вивезти людей з окупованої Херсонщини — його вразив російський снайпер. Залишки волонтера були виявлені лише після звільнення правобережної частини області, а кремація відбулася лише у лютому 2025 року.

Три місяці по тому, як 48-річного Антона вбили, його дружина Людмила знайшла у його поштовій скриньці лист, який був надісланий для неї раніше.

НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ ЛЮДИ ПЕРЕСТАЮТЬ МРІЯТИ

Коли Людмила розповідає про чоловіка, то в якісь моменти каже про нього у теперішньому часі, можливо, не помічаючи цього. Залишаю саме так, як вона говорить: це, напевне, про те, що любов живе довше, ніж тіло людини, і про відчуття, що Антон поруч із коханою, з дітьми.

- Народився Антон 29 червня 1974 року в селищі Сонячному Хабаровського краю Росії. Після школи навчався в Інституті прикордонних військ у Хабаровську. Він, так сталося, погано вчився у школі, але інститут закінчив із червоним дипломом. Недовго служив. А потім випадково приїхав в Україну, в Нову Каховку - допомагав перевозити речі. На Херсонщині йому сподобалося: він побачив наше море, фрукти, чого не було на Далекому Сході. І все - залишився, в Росію більше не повернувся. Це було спонтанне рішення, - каже дружина.

Вони зустрілися в Херсоні в 1999 році. Антон завітав на головпоштамт, щоб забрати грошовий переказ, а Людмила в той час відправляла посилку. Їхнє знайомство відбулося дуже швидко — він сміливо підійшов до неї, і незабаром їхні шляхи переплелися так, що вони почали жити разом. У 2001 році вони вирішили узаконити свої стосунки.

- Він невгамовний, непосидючий, людина різнобічна. Починає працювати на радіо, потім - менеджером у рекламному агентстві. Він любить спілкуватися з людьми, любить людей, любить енергію, рух. Його характер допомагав йому зайти у будь-які двері. Один наш друг так казав: якщо треба десь щось роздобути, потрапити в якийсь кабінет, Антон - це людина, яка не бачить перешкод, - згадує Людмила.

Він заснував своє рекламне агентство, а згодом ще одне. Відкрив офіс у Сімферополі та до 2014 року встиг реалізувати проекти в Криму. На той момент у них вже було двоє дітей.

У цей час у нас з'являється третя дитина, і ми з дітьми знаходимося в Херсоні, тоді як Антон перебуває в Криму. Він вирішує повернутися до Херсона. Після цього переходить у автомобільний бізнес, працюючи одночасно в ньому та в рекламному агентстві. Паралельно він проходить різноманітні курси, зацікавлюється психологією, а також відвідує курси медіаторів, які закінчує у 2021 році, отримавши сертифікат. Це стало його мрією — шукати способи безконфліктного вирішення суперечок. Він навіть відвідав школу, де навчалися наші діти, і запропонував безкоштовні послуги медіації для вирішення конфліктів. Однак йому не вдалося провести жодної медіації через війну.

Людмила стверджує, що найважливішим у людях для нього було їхнє вміння мріяти. Він вважав, що це надзвичайно тривожно, коли люди зовсім не мають мрій. Все, що він уявляв у своїй свідомості та про що мріяв, ставало реальністю.

Одного разу він побачив парашут в небі і людину на воді, що його захоплювала. Тоді він вирішив спробувати катання на кайті. Згодом він освоїв цей вид активності. Потім, під час перебування в Києві, звернув увагу на вейкбординг і вирішив, що теж хоче спробувати. Приїхавши до Херсона, він знайшов компанію людей, які займалися вейком, і швидко навчився кататися. Він сам став на дошку і навіть поділився своїми знаннями з дітьми. Усе, що його надихало, він втілював у життя, згадує Людмила.

Кайтсерфінг перетворився для нього не лише на захоплення, а й на важливу складову його існування; він був справжнім фанатом цього заняття.

Стихія, що визначає суть кайтсерфінгу, - це вітер. Дружина Антона проводить паралелі між ним і вітром, який може мати різні відтінки: бути теплим, холодним, поривчастим або навіть ураганним.

МОГЛИ ВИЯВИТИ СЕ У МІСЦІ, ЯКЕ НЕ БУЛО ЗАПЛАНОВАНО.

У цій родині виховуються чотири дитини: 24-річна Уляна, 20-річна Ольга, 13-річний Федір і 11-річна Віра.

Яким насправді був мій батько? Спочатку мені здавалося, що він часто відсутній у житті дітей. Але, згадуючи, я розумію, що насправді він багато чого їм давав — свій приклад. Ми завжди проводили вихідні разом, Антон наполягав на тому, щоб не залишатися вдома. Навіть коли діти були маленькими, ми постійно вирушали в подорожі: до моря, яке він так любив — Скадовськ, що нині окупований, чи в нові міста та країни. Наші маршрути завжди були спонтанними: їхали-їхали, і раптом Антон вигукує: "О, ми зараз у Львові, а звідти — до Кракова!" І так траплялося, що опинялися в місцях, які спочатку навіть не планували відвідати.

Усі плани і мрії раптово зникли 24 лютого 2022 року. Напередодні, 23 лютого, Антон вирушив до Києва, де його чекала операція на травмованому коліні. Вранці, усвідомивши, що відбулося, він швидко знайшов водія та повернувся до Херсона. Там він об'єднав сусідів: близько 20 чоловіків організували чергування, контролюючи ситуацію у своєму районі, захищаючи людей від погромників та злочинців. А вже з 26 лютого Антон почав займатися волонтерством, адже в місті виникли труднощі з постачанням їжі та медикаментів.

РОСІЯНИ ПРОПОНУВАЛИ ЙОМУ СПІВПРАЦЮ

Антон усвідомлював усі можливі небезпеки і прагнув, щоб його дружина разом з двома молодшими дітьми покинула зону окупації і вирушила до Німеччини. Однак Людмила рішуче відмовилася залишати свого чоловіка. В результаті вони вирішили відправити малих до старшої доньки, що жила в Грузії. А ще одна їхня донька, яка служила у війську, на той час навчалася в Одесі.

Ми розійшлися по різних автомобілях: він сів в один, а я з дітьми - в інший. Виходити було важко. Нас не обстрілювали, але ми чули звуки вибухів і проходили через блокпости, все це нагадувало жахливий сон. Дісталися до Одеси, знайшли нотаріуса та оформили довіреність, щоб діти могли перетнути кордон з незнайомою людиною, яка потім передасть їх нашій старшій доньці.

Після повернення до Херсона Антон не зупинявся на досягнутому, продовжуючи свої поїздки та волонтерську діяльність. У нашому дворі ми організували невеличкий штаб, де надавали людям їжу та медикаменти. Неподалік, на нашій вулиці, було розташоване інтернат, де перебували російські військові, які використовували його як базу для техніки. Ми виконували свою місію прямо у них на очах. Тепер я розумію, як це було небезпечно. Антон також регулярно відвідував роботу, але одного разу, коли він повертався, його затримали, посадили в автомобіль і відвезли. Він зник на кілька годин, а коли повернувся, нічого не розповів. Лише пізніше, після його трагічної загибелі, я дізналася, що йому пропонували співпрацю.

За словами Людмили, надзвичайно важкою була поїздка з 6 по 8 травня, коли Антон протягом трьох днів безперервно евакуював численних людей. Маршрут виявився вкрай складним, і він довго не міг повернутися. І коли 8 травня він, нарешті, прибув додому, йому порадили утриматися від виїздів протягом наступного тижня.

ВІН ВІДЧУВАВ, ЩО НЕДОУКРАЇНІЧА ПРИЙДЕ ЧАС ВІДПРАВИТИСЯ.

У той день, 16 травня, Антон прокинувся надзвичайно рано — о 4-й годині ранку. О п'ятій він вирушив забирати людей, яких мав вивезти, але, на жаль, ніхто не з'явився. Незважаючи на велику чергу на виїзд, жодної особи не було в наявності. Людмила припустила, що людей стривожили чутки про заборону виїзду. Здавалося, що ситуація вказувала на те, що краще залишитися вдома в цей день. Проте Антон не здався. Його двоюрідна сестра вирішила вирушити в путь, і він приїхав, щоб забрати її.

Він увійшов до хати і почав прощатися зі мною. Обіймаючи, говорив якісь незвичні слова... Я відчула, що він щось переживає. По дорозі він зустрів ще одну жінку з двома дітьми, які втекли з окупованого лівого берега. Ми вирушили разом — поруч був ще один мікроавтобус, за кермом якого сидів волонтер, що рятував людей. Напрямок нашої подорожі був до Музиківки. Там стояв російський блокпост, але нас пропустили. Автобус мав їхати першим, але Антон вирішив, що рушить попереду. І саме в цей момент пролунав постріл... Це трапилося 16 травня в обідню пору. О восьмій вечора до мене завітали всі ті, хто їхав з Антоном: його сестра, волонтер Сергій, і повідомили страшну новину.

Перші пів години я сиділа - не могла повірити. А тоді вирішила їхати в комендатуру російську, яка тоді розташовувалася в апеляційному суді. Адже Антона розстріляли, а тіло і машина лишилися там на місці - російські військові не дали їх забрати, мовляв, місце злочину і нічого не можна рухати.

Я вирушила до комендатури, аби забрати тіло. Було вже пів на дев'яту вечора, охорона на місці, але страху я не відчуваю. Мене не пускають, пояснюють, що триває війна, і нічого не вдасться з'ясувати, хто його розстріляв. Кожен день проходить в очікуванні, спека не полегшує ситуацію, і я розумію, що він залишився в машині, ніхто не забере його звідти. Я знову йду до комендатури, але мені відповідають: це сіра зона, навіть якщо тіло справді в машині, його ніхто не забере, адже тривають бойові дії. Отже, залишається тільки чекати.

Пізніше друзі родини навіть знайшли російських військових, які за хабар погодилися спробувати відтягти авто з тілом туди, звідки їх зможуть забрати, проте нічого у них не вийшло.

Людмила ділиться історією про певного чоловіка, який стверджував, що витягнув з автомобіля розстріляного чоловіка з татуюваннями на руках. І дійсно, на зап'ясті Антона було татуювання: "Здесь и сейчас".

Отже, цей чоловік стверджував, що поховав Антона. І ось, після завершення окупації Херсона та території, де загинув Антон, наші друзі вирушили в те місце взимку. Вони натрапили на обгорілу автівку, знайшли кофту Антона неподалік, а також виявили могилу, про яку згадував той чоловік. Коли вони її розкопали, виявилося, що всередині нічого немає. Існувало безліч версій. Мене викликали до поліції в Хусті, і я прийшла з сином. Нам взяли зразки ДНК та відправили їх до Миколаєва. Виявилося, що у багажнику автомобіля знайшли людські кістки, але їхнє походження залишалося невідомим, тому вирішили провести експертизу. Вона тривала майже рік. І вже в травні 2024 року нам підтвердили: збіг - 99,9%. Я абсолютно не розумію, як це могло статися. Виходить, що після розстрілу його тіло поклали в багажник, а потім машину підпалили, адже кістки були обгорілі, - розповідає Людмила.

Рештки дісталися до неї в жовтні 2024 року. Вона все ще не могла повірити, що це Антон... Разом із сином вирушили до Львова, щоб знову пройти тест на ДНК. Експертиза вдруге підтвердила - це справді він.

Після завершення експертизи я забрала залишки, самостійно відокремивши їх від сміття, що було в пакеті з кістками. Мій адвокат сприяв організації кремації, яка відбулася у лютому 2025 року. І врешті-решт, він знову повернувся до мене в урні.

ВІН БУВ ОСОБЛИВОЮ ІНДИВІДУАЛЬНІСТЮ, ТОМУ ЗВИЧАЙНІ РИТУАЛИ ПРОЩАННЯ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ ЙОГО СТИЛЮ.

На даний момент у Антона немає могили. Після обговорення з дітьми, вони вирішили, що продовжать свої мандрівки. Під час подорожей частину його праху звільнять, розвіюючи його улюбленим елементом — вітром.

Людмила згадує про туристичну ініціативу Антона, в рамках якої вона разом з однодумцями та клієнтами подорожувала на автомобілях Volvo по Херсонщині. Цей проєкт вдалося реалізувати лише частково — планувалося відвідати 12 локацій, а в завершенні створити календар.

Це був один із його важливих проєктів. На жаль, саме в автомобілі цієї марки він і загинув, а коли знайшли його рештки, кістки були надійно припечені до килимка в машині. На жаль, всі локації його проєкту опинилися на окупованих територіях. Окупований Скадовськ, його улюблене місце з постійним вітром, також під загрозою. Після його повернення, я вирішила, що ми, всі шестеро, продовжимо подорожі і обов'язково відвідаємо ті місця, які він мріяв побачити. Проте війна заважає реалізації цих планів, тому ми будемо чекати. Він був надзвичайною особистістю, тому звичайна церемонія прощання не підійде.

Родина вирішила, що буде і місце поховання, куди вони зможуть приходити. Але сам Антон колись проговорив, що не хоче лежати під плитою, не хоче пам'ятника. Йому сподобалося так зване зелене кладовище, яке він колись побачив у Європі, де на місці поховань ростуть дерева. Тому обдумують ідею екопоховання.

ОСТАННЄ ПОВІДОМЛЕННЯ З РЕЗУЛЬТАТАМИ ІСНУВАННЯ

Друзі та дружина відзначали, що Антон мав здатність глибоко відчувати навколишній світ, і в нього було відчуття, що його час скоро добігає кінця.

- Уже після його загибелі - рівно через три місяці, мені приходить відкладений електронний лист від Антона. В якому він пише, що відчуває: незабаром щось станеться, можливо, що це його останній лист. У коротенькому посланні він підбиває підсумки свого життя, дякує Богу, далі - особисте. Ще він залишив дані, щоб я могла скачати його щоденники. У щоденниках він про себе багато писав, свої думки, мрії, справи, багато планів, які він розписав. Можливо, колись це буде книга...

Діти не бажають обговорювати втрату батька. Я вирішила пояснити їм свою думку: для мене тато асоціюється з вітром. Тому, коли ви гуляєте і відчуваєте легкий подих вітру, уявляйте, що це він передає вам свої вітання, намагається зв’язатися з вами. І ця ідея їм сподобалася. Наразі ми проживаємо в Закарпатті, де гірський ландшафт пропонує багато можливостей для підйомів, і там завжди є вітер. Це всього лише пів години від нашого дому, і ми регулярно це робимо. А 16 травня ми обов'язково підіймаємося на гору, адже це стало нашою традицією.

Він мав глибоку віру в Україну і прагнув стати її громадянином.

Батьки та сестри Антона проживають у Росії. Їм стало відомо про загибель їхнього сина та брата. Однак вони сумніваються в тому, що його вбили російські військові, вважаючи, що "нічого не доведено".

— Все, що я їм говорю, сприймається як неправда. Я створила собі бар'єр ще за життя Антона. Він говорив: це мої близькі, це мої батьки, але коли йдеться про війну, я розумію, що краще утриматися від розмов з ними — це не має сенсу... Ще до початку війни він їздив до Росії до родичів, а повернувшись, заявив: це жахливо, з того часу, як я виїхав, нічого не змінилося — лише стало гірше. Люди не розуміють, що таке світ, вони нічого не бачать, — ділиться Людмила.

Під час окупації Антон, проходячи через блокпости і спілкуючись із російськими солдатами, намагався донести до них, що в Україні їх ніхто не очікував, і що тут немає потреби в жодному "рятуванні".

Його друг, керівник громадської організації "Місто сили" Євген Гілін згадує, що після таких розмов з росіянами Антон визнавав: йому соромно, що він узагалі колись був громадянином тієї країни.

- Він мав віру в Україну, вивчав українську мову, прагнув стати частиною українського суспільства, офіційно здобувши необхідні документи, - зазначає Євген.

Він розповідає, що незадовго до загибелі Антона вони мали розмову через відеозв'язок. Антон знаходився в самому серці міста і на екрані демонстрував, як дівчинка, яка живе в умовах окупації, грала на скрипці українські мелодії.

Людмила танцювала під звуки мелодій, а Антон відчував щастя, вірячи, що Україна відновить свої кордони і Херсон буде звільнений. Я намагався його застерегти: "Слухай, це небезпечно. Ти можеш зробити багато добрих справ, але є й ризик потрапити в неприємності. Ситуація зовсім нестабільна, і ти не можеш її контролювати". Але він мені відповів: "Не переживай, все буде добре! Ми обов'язково переможемо. Вони такі нерозумні. Я спілкувався з фсбшниками та росгвардійцями, запитуючи їх: 'Чому ви тут? Кого ви чекаєте? Мені ніхто не забороняє говорити російською. Чому ви нас пресуєте?'. Навіть тих, хто його допитував та намагався схилити до співпраці, він, за його словами, "дотиснув", і вони зізналися: 'Що ви від нас хочете, у нас така робота'. Він відчував радість від того, що зміг їх переконати і визнав, що їхня єдина мета — виконати свою безглузду роботу. Він завжди був любителем ризику, - додає Євген.

Антон пам'ятає, як з моменту початку повномасштабного вторгнення він активно займався пошуком та розподілом гуманітарної допомоги — продуктів харчування, засобів гігієни та медикаментів. Його громадська організація стала учасником евакуаційних процесів. Саме Антон Кушнір першим почав вивчати маршрути для виїзду на території, що контролюються Україною. Він досліджував нові блокпости, дізнавався про правила та процедури, а також ділився отриманою інформацією з іншими волонтерами. Одним із перших він подолав блокпост на лівому березі в Олешках, де його змусили роздягнутися до гола та надати безліч підтверджуючих документів.

- Він не боявся, і з перших днів окупації вивіз щонайменше сотню людей із Херсона, - каже Євген.

Свідки трагічної події повідомляють, що постріли були здійснені з лісу, і висловлюють припущення, що нападники, ймовірно, чекали саме на Антона. Є ймовірність, що це могло бути помстою з боку росіян за його відмову від співпраці та за конфлікти, які він викликав на блокпостах...

Ще один його друг, однодумець та юрист Олександр Сперчун каже, що Антон кілька разів звертався по громадянство України. Його заяви розглядали і щоразу відмовляли. При цьому дружина і діти Антона - громадяни України.

З 2014 року, коли розпочалась окупація Криму та збройна агресія Росії на сході України, всі процеси, пов'язані із здобуттям громадянства, фактично зупинилися. Усі спроби Антона стати повноправним громадянином України не увінчалися успіхом. Ми з друзями навіть досліджували можливість посмертного отримання громадянства, але, на жаль, така практика відсутня. Хочу зазначити, що Антон був справжнім українцем, виховуючи своїх дітей у дусі української культури. Він сам вивчав українську мову, хоча це давалося йому важко, адже освіту він здобув у Росії. Під час окупації він гучно слухав українські пісні, зокрема "Ой у лузі червона калина", яка стала його улюбленою під час повномасштабного вторгнення, і спілкувався українською. Дуже хотілося б, щоб він пережив окупацію Херсона і продовжував жити разом із нами.

У ПОСТІЙНИХ ПОШУКАХ НОВИХ ІДЕЙ

Як християнин, який навіть певний час служив у храмі, співав на кліросі, Антон постійно закликав до совісті, згадує Євген Гілін. Вони познайомилися у 2014 році, коли компанія Антона звернулася до Євгена за юридичною допомогою, і з того часу подружилися. Євгену випало везти рештки свого друга - це був пакет вагою 4 кілограми...

- У нього було четверо дітей, а в мене тоді - троє, ми були два багатодітних бізнесмени. Ще спільним було захоплення спортом, він займався кайтсерфінгом, я - вільною боротьбою. Ми їздили на рибалку, хоча насправді він її ніколи не любив. Ми були сімейні люди, у постійному русі. І дружини наші зійшлися, і діти. Він справді був людиною-вітром, у постійних пошуках нових ідей, нових проєктів, нових натхнень. А ще Антон був дуже глибокою людиною, - каже Гілін.

Олександр Сперчун ділиться своїми думками про те, що стало спільним зв'язком для них – це спорт і діти.

Антон — це людина, чий світ обертається навколо спорту та туризму. Ми разом захоплювалися кайтсерфінгом і вейкбордингом. Наші діти також плідно займалися вейкбордингом, відвідували вейкшколу і брали участь у змаганнях, тому наше знайомство стало глибоким і охоплювало різні сфери — дружбу, родину та бізнес. Ми часто проводили час разом. Щороку в травні ми традиційно відправлялися на Арабатську Стрілку, де у нашій компанії були рибалки, любителі підводного полювання, а також ті, хто вмів готувати смачні страви. Останній раз ми зустрілися у 2021 році, закопавши пляшку з меморандумом, у якій зафіксували обіцянку повернутися наступного року, підписавши її всі разом. На жаль, після початку повномасштабного вторгнення Арабатська Стрілка опинилася під окупацією. Проте залишився спогад про живий підпис Антона, і ми віримо, що все буде деокуповано, і ми неодмінно повернемося...

Олександр стверджує, що Антон відрізнявся щирістю. Він багато часу присвячував читанню, захоплювався психологією та дослідженням навколишнього світу. Антон мав здатність детально аналізувати будь-яку ситуацію і розуміти людей на глибокому рівні.

Ми разом проходили курси з маркетингу, сімейної медіації та основ медіаційних навичок. Це, безумовно, стало корисним для його кар'єри. Він вмів усвідомлено визначати потреби клієнтів, яким продавав автомобілі. Його підхід до роботи не був поверхневим; він майстерно налагоджував діалоги з партнерами, що забезпечувало йому довіру з їхнього боку, а отже, й успіхи в бізнесі. Окрім того, він організовував туристичні проєкти по живописних маршрутах Херсонщини для власників автомобілів, які реалізовував. Це дозволяло створювати фото- та відеозвіти, популяризуючи не лише бренд автомобіля, а й саму Херсонщину, - розповідає Олександр.

Він також зазначає, що Антон мав відчуття, ніби незабаром станеться щось недобре – вони розмовляли напередодні його смерті, ввечері 15 травня.

- Я приїхав і побачив, що в Антона не було настрою, він був такий весь "у собі", про щось дуже думав. Питаю, що його турбує. А він каже: "Завтра треба їхати супроводжувати евакуаційний автобус". Я спитав, яким маршрутом він збирається їхати. Бо щодня все змінювалося - якісь сільські дороги закривалися, інші путівці відкривалися. Він відповів, що поїде новим маршрутом через селище Східне. Але вже на той момент нам було відомо, що це небезпечний маршрут, і не зрозуміло, якими підрозділами окупантів він контролювався. На той час кого тільки не було на Херсонщині: і ФСБ, і збройні формування "днр/лнр", і чеченці, мабуть, були вже тоді, і регулярна армія РФ. Кожен населений пункт міг контролюватися незрозуміло ким, і взаємозв'язку між цими підрозділами насправді не було, кожен із них на свій лад міг оцінювати ситуацію і загрожувати. І я почав відмовляти Антона, просив подумати до ранку, бо це, мовляв, неперевірений маршрут. Але він сказав, що вже пробував тудою виїжджати до Миколаєва, і йому це вдалося, але повертався він, правда, тоді іншим маршрутом. Зранку ми дізналися, що все ж таки поїхав, а вже пізніше - що сталася біда: Антон загинув від кулі російського снайпера. Ми не змогли його вберегти.

Олександр зазначає, що після евакуації своїх дітей з зони окупації, Людмила та Антон повернулися до Херсона з автомобілем, заповненим медикаментами.

- Це ще раз доводить, що вони справжні люди, справжні патріоти. Він зі своїм російським паспортом міг виїхати у будь-якому напрямку, але повернувся і робив добро, евакуював людей, привозив медикаменти. Він справжній волонтер, справжній син Херсонщини й України, незважаючи на громадянство, він був щирим українцем. Він назавжди лишиться волонтером "Міста сили", - запевняє Олександр.

Ірина Староселець can be rephrased as "Ірина, яка носить прізвище Староселець."

Інші публікації

У тренді

lvgazeta

Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на данний сайт.

© Львівська газета | lvgazeta.info. All Rights Reserved.