Любомир Мікало — Герой України: Скажу їм, що не дочекаються, я так легко не відступлю. Я обіцяв своїй дружині, що повернуся, і свою обіцянку виконав.

Зображення: LB.ua Любомир Мікало Застрягли в капкані, проте перетворили його на засідку для супротивника.

Пане Любомире, яку значимість має для вас ця відзнака?

Будь-яку нагороду завжди приємно отримати, бо розумієш, що цінують твою роботу, тебе. А коли тобі вручають найвищу відзнаку, яка тільки є в Україні, -- це честь і гордість.

Щодо досягнень. Коли ви потрапили на цю позицію і зрозуміли, що вона виявилася в оточенні, чому б не сповістити командування та не попросити про евакуацію? Адже ситуація вийшла з-під контролю. Але ви все ж вирішили залишитися?

Командуванню було передано інформацію: ми підозрюємо, що опинилися в оточенні. Спочатку ми не могли цього усвідомити, навіть коли почали отримувати вогонь. Не мали стовідсоткової впевненості, що ворог вже за нашими спинами. Лише згодом ми зрозуміли ситуацію і доповіли про те, що ворожі загони проходять повз нас. Вони вже мали прокладені маршрути, які проходили біля нашої позиції. І лише коли день за днем ми ліквідовували ворога та отримували їхні телефони й радіостанції, усвідомили, що росіяни дійсно були позаду. Вихід з підвалу вів у бік наших позицій, тож ворог оточував нас з усіх боків.

Вийти з оточення було надзвичайно складно і небезпечно, на що потрібно було отримати дозвіл від командування. Коли бригада дізналася про нашу ситуацію, були вжиті певні заходи: організували евакуаційну групу. На жаль, вона не змогла дістатися до нас – бронетехніка або потрапила на міну, або зазнала атаки з дрону. Хоча спроби витягти нас з цього положення мали місце, на війні ситуація завжди непередбачувана. Поки ми оборонялися в підвалі, наші сусідні підрозділи активно просувалися вперед зліва (і досягли значних успіхів), а потім – і справа. В результаті, на 42-й день ми отримали можливість вийти з оточення.

Зображення: facebook/Сили територіальної оборони Збройних сил України, автор Любомир Мікало.

Оскільки вже опинилися в пастці, чи вирішили створити для росіян засідку?

Отже, вони не змогли нас відразу виявити. Ми обережно уникали демаскування і ретельно розробили план для усунення ворога. Їжу та воду ми здобували як трофеї. Збирали їхні рюкзаки, вишукуючи запаси їжі, боєприпаси, павербанки — усе, що могло бути корисним. А наші співробітники намагалися забезпечити нас за допомогою великих дронів, які скидали вантажі неподалік нашої позиції. Ми виходили на поверхню, аби знайти ці ресурси.

Яку роль зіграли дрони? Були і постачальниками, і очами-вухами?

Вони були надважливими -- і дрони для нас, і ми для дронів. Поблизу, у нашому радіусі огляду завжди висів дрон-розвідник. Чуємо, наприклад, якийсь рух чи голоси -- доповідаємо командуванню, в якому напрямку, на якій приблизно відстані що відбувається. Летить туди дрон, роздивляється -- і тоді відпрацьовує артилерія чи міномети. І навпаки: коли дрон у нашому секторі бачив якийсь рух, нам повідомляли, що десь о такій-то годині, така-то кількість людей прямує, готуйтеся. Ми й напоготові. Тобто координація постійна, зв'язок був 24/7, і це давало відчуття, що ми не самі. В оточенні, але не покинуті, і в будь-якій ситуації прилетить дрон, усе огляне -- і вживатимуть якихось заходів.

Изображение: EPA/UPG

Скажіть, ви збирали трофеї. А як справи з укомплектуванням росіян? Чи проводили порівняння — чи краще чи гірше їх забезпечують, ніж нас?

Не можу стверджувати, що там було щось дійсно цінне. Воду вони брали, напевно, з колодязя, адже навряд чи десь ще залишилися будівлі з водопроводом. Звичайна вода у вже використаних пляшках, а їжа — хто що зміг взяти. Раз чи двічі ми натрапляли на їхні російські сухі пайки. В основному ж це були батончики, шоколадки, печиво — звичайні продукти, що займають мало місця, дають енергію і зручні для швидкого перекусу. Також вони мали газові балончики, газові грілки та павербанки ємністю 50000-100000 мА. Не можу сказати, що вони страждають від нестачі, але деякі були в наших флісових кофтах та з рюкзаками, які ми залишили.

А коли вас уже спіймали, як ви витримали цей натиск? Напевно, полетіло все, що тільки можна було придумати? Хіба що, може, і не торкнулися КАБів.

Отже, використання КАБ для однієї цілі є недоцільним. Артилерійські удари по підвалу чи погребу також не є ефективними, тоді як дрон є ідеальним засобом ураження — він забезпечує високу точність і прицільність.

FPV-дроном можна залетіти хоч і в сам підвал, що вони й намагалися зробити. Спочатку пішли дрони зі скидами -- звичайними гранатами розчищали собі місцевість, проріджували корчі, хащі навколо нашого підвалу. А потім скидали запальні гранати, щоб випалити і нас у підвалі, і все навколо. Кожні 15-30 хвилин щось і летіло. Добре, що мали в тому підвалі пружинисте металеве ліжко, на якому відпочивали, коли можливість була. Ми його каркасом забарикадували сходи, підперли, як могли, і певний час це нас захищало від гранат і FPV. Та потім вони цілеспрямовано ту барикаду стали розбирати дронами. День вона витримала, а на другий мало що з неї залишилося і ми викопали в підвалі окоп -- якщо з барикади вже нічого не лишиться, щоб убезпечити себе від осколків. І той окоп з барикадою нам життя і врятував -- на жаль, не всім.

Фото: LB.ua Любомир Мікало біля Стіни пам'яті полеглих за Україну неподалік Михайлівської площі.

Це був покинутий підвал, поряд з яким давно не залишилось жодного будинку, і все навколо заросло дикими рослинами. Він знаходився на околиці села, віддалено від інших споруд. Можливо, колись сюди збиралися місцеві бездомні та алкоголіки, адже в приміщенні стояли ліжко та дерев’яний топчан. Невеликий, приблизно три на чотири метри, він був заповнений купами сміття. Це не був той підвал, який можна уявити — чистий, охайний, з усіма зручностями. Ні, цей був занедбаний і не надто комфортний. Але ми змогли знайти в ньому притулок. Такого не навчать у жодному навчальному закладі, лише на власному досвіді. Дякуючи Богу, я отримав розуміння, як організувати захист, і це врятувало мені і моєму побратимові життя. Коли є бажання залишитися живим, розум працює на повну потужність.

У цій ситуації, неймовірно важкій для нормальної людини, що було найскладнішим морально чи фізично?

Мабуть, постійна втома. Постійне недосипання, і ти весь час у напрузі, очікуєш ворога, якогось кіпішу, небезпеки. А ще -- нестача води і їжі. Води не завжди було досить, навіть щоб напитися, і якщо в нас була вода, то дозволяли собі маленькі ковточки, щоб змочити горло. І так само з харчами: по кілька днів могло бути, що на день ділимо собі на сніданок, обід і вечерю по одній солдатській галеті і третинці шоколадки.

Психологічно я переживав за свою родину, адже усвідомлював, що вони вдома відчувають тривогу. Пройшло вже чимало днів, але навіть із часом їхні переживання не вщухали. Вони знали, що ми в оточенні, і це не давало їм спокою. Найболіснішими були думки про дітей і про наш дім. Я намагався підбадьорити себе, але це давалося непросто.

Фото: LB.ua Любомир Мікало

Дмитро Хилюк, журналіст, який 3,5 року був у російському полоні: "Голод гриз постійно. Я навіть пробував їсти зубну пасту"

Зібрався без вагань і разом із сином.

Пройшов вже час, і тепер ви розповідаєте про це з холодним розумом. Але як було насправді, коли ви вийшли звідти? Що стало вашим першим кроком? Дзвонили синові чи дружині? Які думки і мрії відвідували вас у підвалі?

Коли ми вже досягли стабільного пункту і були в безпеці, я, звичайно, одразу зателефонував дружині. Вона не відповіла, і це викликало в мене тривогу. Через кілька хвилин зателефонував син — він підтримував зв'язок з нашим командиром та бійцями бригади, хоча вже встиг перевестися, і мав більш-менш актуальну інформацію про нас. Коли я набрав його, він сказав: "Тато, я радий за тебе" (так він мене називав, і це був мій позивний), "не хвилюйся — з мамою все добре, вона зараз на операції". Тоді я зрозумів, чому так сильно засмутився, що дружина не відповіла на дзвінок.

Ось так сталося: я опинився в лікарні, а моя дружина -- на складній хірургічній процедурі. Дуже хвилювався за неї, думав, як вона все витримає. Щодо себе, то я вже був упевнений, що в надійних руках, живий і в цілому більш-менш в порядку (хоча поранень у мене було кілька, але це не суттєво). Наразі вона проходить курс реабілітації.

Зображення: hromadske.ua Любомир Мікало разом із дружиною.

У лікарні, після того як нас оглянули лікарі та надали необхідну допомогу, провели екскурсію, показуючи, де розташована їдальня та де можна набрати воду. Це справило на нас велике враження: ще вчора ми перебували на передовій, економили воду, використовуючи її обережно, а тепер вона лежить у пляшках у величезних кількостях, і можна брати стільки, скільки хочеться. Харчування також було дуже смачним. Це був вражаючий контраст.

Я там чомусь дуже хотів звичайного яблучка з'їсти. Так чомусь воно... Сидів у підвалі й думав: боже, як би я оце зараз яблучка з'їв!

Як вас зустріли в бригаді? Які були коментарі?

Я ще вдома зараз, проходжу ВЛК. Пройшов курс лікування в одному госпіталі, тоді в іншому. Робили операцію на вухах, бо мав порвані барабанні перетинки. Потім відпустка за станом здоров'я -- і знов комісія. Потрапив до хірурга, кажу: болить чомусь спина відтоді. І на рентгені виявили, що зламане ребро, а два інші у стані загоєння. Тобто кілька ребер були зламані... Знову пролікувався -- і знову проходжу ВЛК на ступінь придатності. І тоді вже буду повертатися в бригаду.

Одразу після евакуації нас забрали з того місця, куди ми дійшли (потрібно було ще пройти вісім кілометрів до місця евакуації, вночі, під наглядом дронів), медичним автомобілем і доправили до стабілізаційного пункту. Ми зустрілися з медиками, а також побачили наших хлопців і безпосереднього командира. Бійці з нашого підрозділу були стурбовані за нас і дуже зраділи, що ми повернулися живими. Я сказав їм, що просто так не здамся — я пообіцяв дружині, що повернуся, і я це зробив.

Зображення: hromadske.ua Герой України Любомир Мікало

А хто ви в звичайному житті? Як проходила ваша мобілізація?

Перед початком війни я працював монтажником-висотником, займаючись встановленням металевих конструкцій. Ще під час АТО/ООС у мене були думки про мобілізацію, але, оскільки я ніколи не служив в армії, то в ті часи віддавали перевагу тим, хто мав хоча б невеликий військовий досвід. Потім у нас народився другий син, а також донька, і ця ідея відійшла на другий план. Але коли почалася повномасштабна війна, я вже не мав жодних сумнівів. Разом із сином, дружиною та невісткою ми зрозуміли, що вибору немає — треба захищати свою країну. Особливо актуальною була загроза з Білорусі, адже ми живемо зовсім поруч. Тому, не вагаючись, ми з сином записалися до формованого на базі нашої громади батальйону 103-ї (львівської) бригади територіальної оборони.

Разом із сином ми провели близько півтора року в одному підрозділі, ділячи час між бліндажами та окопами. Виконували різноманітні завдання. Потім він приєднався до групи, що займалася безпілотними системами, зокрема "мавіками". Він молодший, розумний, і в нього непогано виходило. Спершу він працював у нашому батальйоні, потім перевівся в інший, а нещодавно через проблеми зі здоров'ям перейшов у тилову частину, де займається системами протиповітряної оборони.

Зображення: hromadske.ua Любомир Мікало разом із своїм старшим сином.

Як вдалося виховати такого сина? Сьогодні в суспільстві спостерігаємо безліч недобрих явищ: ухилянтство стало звичним, а на військових здійснюються напади. Яким чином з'являються люди, які готові без вагань виконати свій обов'язок?

Не можу точно сказати. Ми намагалися виховувати його так, як виховали мене: з повагою до оточуючих та старших. Закладали цінності стосовно країни, де він з'явився на світ. Вчили його ставитися до інших дітей і людей так, як би хотів, щоб ставилися до нього. Не було ніякої особливої програми, просто прагнули прищепити основні життєві принципи. Щоб він був ввічливим. Людиною, а не пустуном.

На мою думку, випадки, коли військовослужбовці змушені залишатися на позиціях протягом тижнів, стали надто поширеними — такі новини постійно з'являються в інформаційних каналах. Наприклад, нещодавно було повідомлено про евакуацію бійців 93 бригади, які зайшли в August і вийшли в переддень Різдва, ще й захопивши російського військового. Чому ж це вже стало звичайною практикою?

На мою думку, зокрема, бо дрони працюють дуже сильно по логістиці, будь-який вихід на позицію зараз дуже складний, доставка їжі чи БК теж, бо все контролюють БпЛА. Якось стояли на одному відтинку на Сумщині -- за тиждень машин зо п'ять нам FPV розбили (люди, на щастя, всі живі, хоч і з контузіями, пораненнями). Тобто ні заїхати на позицію, ні виїхати, а пішки по 17 км не походиш -- і далеко, і, знов-таки, через дрони -- дуже небезпечно.

І, мабуть, нестача людей дається взнаки. У кожному підрозділі, як і в нашому, людей не вистачає, бо втрати і люди за станом здоров'я випадають. Хто довше на війні (а в нас були хлопці, які з 2014 року воювали) -- уже не вистачає сил, здоров'я не те, от і переводяться в тилові частини чи підрозділи, де можуть тягти службу.

Фото: LB.ua Любомир Мікало

Ви берете участь у конфлікті з самого його початку. Які зміни зазнав боєць за цей час? Як новітні технології впливають на його досвід і відчуття?

Повсякденне життя бійця зосереджене на забезпеченні власної безпеки від дронів. Раніше маскування позицій було звичним, але тепер це стало значно складніше: використовуються маскувальні сітки, а над ними додаються додаткові елементи захисту від FPV-дронів. Окопи та входи в бліндажі облаштовані лише з накатом (перекриття з колод. -- Ред.) і насипом землі, щоб завадити безпілотникам проникати на територію.

Війна була небезпечною, а стала для піхотинця (та й будь-кого, хто працює на ЛБЗ) у рази небезпечнішою. Коли працює артилерія, ти чуєш вихід снаряда, ну пригнувся, присів, хляпнуло воно -- і все. Так, небезпека, але це зброя менш прицільна. А коли вже чуєш звук FPV-дрона поряд... Це вже страшніше. Одна річ -- тупий снаряд, а інша -- людина-оператор проти тебе.