"Наша мета — надавати підтримку, а не складати звіти": як функціонують служби супроводу в Збройних Силах України.

В усіх військових частинах України наразі діють служби супроводу. Їх запровадили понад два роки тому.

Яким чином вони підтримують військовослужбовців і їхні сім'ї?

Хто ж ті військовослужбовці, які сьогодні дбають про своїх товаришів, товаришок та їхні сім'ї?

Радіо Свобода провело інтерв'ю з представниками 23-ї та 141-ї окремих механізованих бригад, що беруть участь у бойових діях на Олександрівському напрямку в межах зони відповідальності 20-го армійського корпусу. Журналісти дізналися про їхній бойовий досвід та специфіку нинішньої роботи, пов'язаної з підтримкою військових та їхніх сімей.

Вадим "Воїн" Павлюк, 23-тя окрема механізована бригада ЗСУ

Вадим "Воїн" Павлюк з моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну пройшов шлях від служби в піхотинських підрозділах до забезпечення безпеки та підтримки своїх поранених товаришів.

"Якщо казати про посади, які обіймав, то це були піхотні посади: стрілець-санітар, гранатометник, кулеметник, командир відділення, головний сержант взводу, головний сержант роти. Тобто пройшов шлях від солдата до старшого сержанта", - ділиться військовий.

Він вступив до армії разом із батьком на початку масштабного вторгнення:

"Я мав намір потрапити до десантно-штурмових військ, адже проходив строкову службу в 80-й окремій аеромобільній бригаді. Проте з батьком ми вирішили служити разом. У нього була інвалідність, коли він іде на війну: він втратив одне око і був звільнений як пенсіонер МВС. Через це він не міг служити в тій бригаді, куди я прагнув потрапити. Його здоров'я не дозволяло займатися тією роботою, якою я вмів. Так ми опинилися в 61-й механізованій бригаді, яка тоді була єгерською. Ми завжди працювали разом, і нам пощастило брати участь у звільненні Херсонщини, включаючи місто Херсон, ту частину, яка вже деокупована," - ділиться Вадим Павлюк.

Додає: "А після цього нас направили на Донбас. Це був уже інший виклик, тому що війна на Донбасі й війна на Херсонщині відрізнялися одна від одної. Там ми зазнали перших вагомих втрат. Це був Соледар, грудень 2022 року. Тоді перші друзі у великій кількості загинули".

Від піхотинців до підтримки товаришів.

Каже, що на Донбасі його підрозділ у боях проти Хто воював у складі ПВК "Вагнер" зазнав значних втрат, після чого був переведений на інший напрямок.

Протягом усього 2023 року ми активно долучалися до оборони Чернігівської та Сумської областей, працюючи в основному на прикордонних територіях. Ми формували підрозділи, проводили тренування та навчали нових бійців. Наприкінці року, на жаль, ми знову вирушили на схід, у бік Донбасу. Чому "на жаль"? Тому що цей період став одним з найскладніших у Донбасі, і навіть 2022 рік не можна було порівняти з тим, що ми пережили. Уже в березні 2024 року була втрачена Авдіївка, а наступним населеним пунктом стала Ласточкине, за яким слідувала Орлівка. Наша бригада, а саме мій 100-й батальйон, займав оборону Ласточкиного, яке стало першим рубежем після Авдіївки, - згадує Вадим Павлюк.

Ділиться: "За весь період війни у Ласточкиному та в Орлівці ми зазнали найбільших втрат. Якщо взяти загалом, то за місяць було більше втрат, ніж за два роки війни. Тих, хто вижив (а я серед них), розкинули по різних бригадах. Я в 23-тю один із роти потрапив, а батька, на жаль, залишили служити окремо від мене. Оскільки в нього здоров'я вже було загалом у поганому стані й він був не зі мною, то вирішив піти зі служби. Я теж за станом здоров'я тоді не міг виконувати бойові завдання вже у 23-й бригаді, до якої мене перевели. Мені запропонували, поки не відновиться здоров'я, працювати в штабі".

У 23-й окремій механізованій бригаді військовослужбовець активно займався роботою зі зверненнями громадян та військових, сприяючи розвитку рекрутингових процесів у бригаді, зокрема залучаючи іноземних громадян до підрозділу. Після цього, близько року тому, він перейшов на вакантну позицію в підрозділі цивільно-військового співробітництва своєї бригади, де було започатковано службу супроводу для військовослужбовців.

"Потрапивши в цивільно-військове співробітництво, у секцію, я спробував усі напрямки: потрібно було допомагати, людей не було, не вистачало рук до роботи. Довелося працювати і в напрямку безвісти зниклих, полонених, загиблих військовослужбовців, на гарячій лінії бригади. А трішки пізніше впровадили як окремий напрямок роботу з пораненими. Цей напрямок потрібно було комусь очолити. Запропонували мені", - ділиться "Воїн".

Як працює супровід поранених

Наразі Вадим Павлюк відповідає саме за супровід поранених побратимів. Пояснює: ця робота в його підрозділі розпочинається від самого моменту поранення бійця.

"Наприклад, у нас сьогодні є поранений військовослужбовець. У групу медичної евакуації нашої бригади ми отримуємо інформацію - форму 001, тобто первинну медичну документацію, в якій зазначено, що ось є такий військовослужбовець, який отримав поранення. Виділяється відповідальний за пораненого військовослужбовця. Він приймає первинну медичну документацію, далі телефонує, наприклад, до батальйону або телефонує у сам медичний пункт, медичну роту, цікавиться, куди цього військовослужбовця було направлено, тому що там після процесу стабілізації життя, після стабпункту військовослужбовця далі везуть десь до закладу охорони здоров'я для того, щоб у майбутньому його лікувати. Нам потрібно мати інформацію, куди саме поїхав військовослужбовець для того, щоб сконтактувати із закладом охорони здоров'я", - пояснює алгоритм роботи супроводу військовий.

Вона зазначає, що на стадії стабілізаційного пункту команда піклується про те, щоб поранений отримав усі необхідні речі в медичних установах.

Нашою бригадою на стабілізаційному пункті забезпечуються пакунки для поранених. У них міститься рюкзак з емблемою нашої бригади та предмети першої необхідності, такі як зубна паста, щітка, бритва, гель для гоління, засіб після гоління, труси, шкарпетки та рушник. Усі ці речі акуратно складені в рюкзак, і навіть якщо військовослужбовець не в свідомості відправляється до медичного закладу, рюкзак завжди супроводжує його. Таким чином, необхідні речі стають доступними вже в момент, коли він потрапляє на стабілізаційний пункт.

"Коли поранений військовослужбовець потрапляє до закладу охорони здоров'я, то упродовж двох=трьох днів старається до нього приїхати безпосередньо хтось із підрозділу, завезти йому особисті речі, документи, телефон. А ми цей увесь процес повинні контролювати, щоб військовослужбовець був забезпечений як мінімум зв'язком і всім необхідним на перший період свого лікування", - каже Вадим Павлюк.

Надалі служба супроводу допомагає військовим вирішувати їхні проблемні питання на всіх етапах лікування: аж до виписки і повернення на службу або ж списання за станом здоров'я.

"Ми завжди на зв'язку з військовослужбовцем, ми контролюємо повністю всі його переміщення. Тобто він сьогодні міг бути у Запоріжжі, а завтра він може бути у Черкасах, а післязавтра - у Львові, а через три дні він взагалі може бути знову в Запоріжжі. Оцей увесь його рух нам потрібно якось відстежувати. На жаль, не всі заклади охорони здоров'я вчасно надають інформацію нам у військову частину про те, що військовослужбовець був кудись переміщений, що його кудись перевели", - каже військовослужбовець 23-ї окремої механізованої бригади.

Зазначає, що одне з важливих завдань супроводу - ретельно відстежувати питання, пов'язані з медичними документами. Чому це важливо, пояснює Вадим Павлюк:

"Наше завдання - проконтролювати, щоб у військовослужбовця на момент проходження ВЛК, наприклад, була довідка про обставини травми. Вона повинна видаватися зараз упродовж п'яти діб від підписання відповідного наказу командиром військової частини. Якщо довідка була надана невчасно до закладу охорони здоров'я до проходження ВЛК, то, відповідно, ВЛК не має на що посилатися і вони просто пропишуть причини травми у зв'язку з проходженням служби".

Він пояснює: "У разі важкої травми, весь період реабілітації, включаючи відпустки на лікування, не буде оплачуватися за стандартами бойових виплат, тобто 100 тисяч гривень на місяць. Як можна пояснити військовослужбовцю, що доведеться почекати пів року, поки Військово-лікарська комісія (ВЛК) оскаржить рішення, пройде комісія і переглянуть всі наші документи? Тоді їм встановлять належний причинний зв'язок, і лише через вісім місяців він отримає свої виплати. А в майбутньому, якщо буде проводитися медико-соціальна експертиза (МСЕК) для визначення інвалідності чи втрати працездатності, то ця неправильно оформлена довідка може вплинути на рішення комісії".

Про мотивацію допомагати побратимам

За словами військового, супровід поранених бійців відбувається не менше двох-трьох разів на тиждень.

Зазвичай, якщо у військовослужбовця виникають проблеми, він може стикатися з ними до десяти разів на день. Це часто трапляється, коли він переїжджає в інше місце служби, отримує вказівки, що направлення на військово-лікарську комісію не оформлюються, або ж чує: "їдь у свою військову частину", при цьому немає можливості звернутися до територіального центру комплектування. Це свідчить про те, що не всі державні органи мають належну компетенцію. Нам необхідно мати доступ до всієї актуальної та достовірної інформації відповідно до чинного законодавства та надавати її військовослужбовцям, щоб кожен їхній крок відбувався у правовому полі, і вони могли менше турбуватися про свої справи.

Каже: не хотів би, аби його пораненим побратимам довелося зіткнутися з тим, що він сам пройшов на початку повномасштабного вторгнення, отримавши перше поранення:

"Моє перше поранення сталося в квітні 2022 року. Я опинився в ситуації, коли, маючи зашиту руку з 15 сантиметрами швів, мусив самостійно, без жодної допомоги, з усіма своїми речами, долати шлях з Одеси через Миколаїв до Херсонщини. Це було необхідно, щоб скласти рапорт на лікувальну відпустку. Для мене це виглядало абсолютно абсурдно: чому не можна було організувати цей процес інакше? Чому я повинен був їхати туди зі всіма цими труднощами, а потім знову повертатися до Вінницької області?" - розповідає військовослужбовець.

Вадим Павлюк зазначає, що його здатність не вигоріти під час роботи з пораненими значною мірою обумовлена усвідомленням наявності у нього ресурсів, які дозволяють підтримувати інших військових, що потребують допомоги.

"Ця бюрократія насправді вбивала мене. Я ніяк не міг зрозуміти, як можна працювати в штабі і не скласти рапорт за людину, яка майже втратила руку чи ногу, або має осколки в голові. Мовляв, так має бути, адже "згідно з положеннями", є якийсь документ, який має діяти. Я ніколи цього не сприймав, не сприймаю і не збираюся сприймати. Ми повинні спрощувати ці процеси та підтримувати людей. Наша мета — допомагати, а не писати пару звітів на тиждень, щоб задовольнити чіїсь формальні вимоги, як я це називаю", — ділиться своїми думками "Воїн".

Вона зазначає: "Я маю можливість зв’язатися з медичною ротою, з її командиром або ж з начальником медичної служби бригади. Можу зателефонувати до фінансового відділу і за лічені хвилини дізнатися, чому військовослужбовець не отримав зарплату за конкретний місяць. Я можу зв’язатися з будь-яким підрозділом, знайти діловода і запитати, чому не був поданий рапорт. Це свідчить про наявний вплив, хоч і непрямий, на всі служби, що функціонують у рамках роботи бригади, і надає мотивацію рухатися вперед. Коли ти виконуєш свою роботу і бачиш результати, які справді допомагають людям, це найкращий моральний стимул."

Михайло Чуплак, військовослужбовець 141-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України.

"Це така діяльність, яка залишається непомітною, навіть якщо ти вкладаєш у неї багато зусиль. А ось якщо ти її не виконуєш, це помітно одразу. Мова йде про роботу з пораненими, родинами осіб, які зникли безвісти, родинами загиблих, відвідування похоронних церемоній, зустрічі з ветеранами, аби допомогти їм вирішити їхні проблеми, а також знайти роботу. Це діяльність, що охоплює психологічну, фінансову та соціальну підтримку. Все це входить до обов'язків служби супроводу. І, певно, коли ти бачиш результати своєї роботи та досягнення команди, це надає найбільшу мотивацію," - зазначає Михайло Чуплак.

Він очолює секцію цивільно-військового співробітництва 141-ї окремої механізованої бригади, яка опікується супроводом військових підрозділу та їхніх родин. У цивільному житті - педагог. Працював учителем історії в одному з львівських ліцеїв, а згодом був директором школи в Підберезцівській ОТГ Львівської області.

"Я маю 18-річний досвід роботи в освіті. Спочатку я викладав історію в школі, а згодом, перед початком війни, три роки обіймав посаду директора. Теперішня робота з дітьми нагадує мені те, чим я займався раніше. Я стикався з учнями з різних соціальних груп, зокрема з тими, хто має особливі освітні потреби, а також активно співпрацював з їхніми батьками. Таким чином, я накопичив важливий досвід як у цивільному житті, так і в умовах війни, що тепер дозволяє мені швидше реагувати та виконувати різноманітні завдання в службі соціального супроводу", - розповідає військовослужбовець.

Від взаємодії з дітьми до підтримки військовослужбовців і їхніх сімей.

Михайло Чуплак вступив до Збройних сил України в березні 2022 року.

"Коли почалася війна, прийшов у військкомат і долучився до війська. На той час ще такого поняття, як бронь, не було, добровольців було достатньо. Я вважав, що більше допоможу державі, долучившись до війська, ніж коли працюватиму в школі", - розповідає Михайло Чуплак.

Спочатку служив у ТЦК, а у 2023 році прийшов до бригади, де нині служить.

Я зайняв посаду заступника командира з МПЗ, залишившись в тій же структурі, але в бойовій роті. На фронт ми вирушили в Запорізький регіон у грудні 2023 року. Наш шлях був надзвичайно складним, особливо під час боїв під Роботиним. Ми зазнали значних втрат, але отримали безцінний досвід. Практично рік ми провели на Запорізькому напрямку, а в грудні 2024 року перейшли на Донецький фронт. У 2025 році ми опинилися в районі Великої Новосілки. Під час активних наступів ворога ми зазнали нових втрат і мали багато роботи.

Із грудня 2025 року очолює секцію цивільно-військового співробітництва у своєму підрозділі:

Оскільки підрозділ виконував бойові завдання, він, безперечно, підтримував зв’язок із військовослужбовцями, які поверталися з позицій, займався питаннями їх реабілітації, надавав допомогу в різних життєвих ситуаціях, а також взаємодіяв з їхніми родинами. Тож досвід набутий раніше, був корисним перед тим, як обійняти посаду соціального супроводу.

Підтримка сімей осіб, які зникли безвісти.

"Коли мова йде про підтримку, ми, безумовно, говоримо про людей. Ця допомога охоплює різні категорії. Мова йде як про діючих військовослужбовців, так і про родини тих, хто зник безвісти, родини загиблих, а також військових, що повернулися з полону, і ветеранів, їхніх дітей та близьких. Це досить широкий спектр відповідальності та діяльності. Найскладнішою частиною нашої роботи є підтримка родин зниклих безвісти, оскільки ці люди живуть у надії на повернення своїх рідних, і ми також віримо в це, докладаючи зусиль для того, щоб вони повернулися додому живими", - зазначив Михайло Чуплак.

Вона розповідає про те, як налагоджена діяльність у його підрозділі з такими сім'ями:

"Насамперед, жодна з родин не має бути проігнорована, військова частина не має бути байдужою до кожного, хто звертається. Родичі можуть звертатися різними способами. Навіть на особистий телефон чи на гарячу лінію вони звертаються і потребують насамперед того, щоб їх вислухали й дали пояснення. Звичайно, це індивідуальна робота. Також у нас є зустрічі з рідними, які відбуваються як онлайн, так і офлайн. Офлайн відбувається рідше, приблизно один раз на рік, а онлайн - два-три рази на місяць. На них є представник соціального супроводу, представники фінансової служби, юридичної служби, служби ППП, медики, і вони, відповідно, спілкуються з родинами, відповідають на запитання, які ті ставлять".

Щодо почуттів

Михайло Чуплак вважає, що робота з родинами зниклих є однією з найбільш важких для служби підтримки.

"Цивільно-військове співробітництво та служба супроводу є першою ланкою, з якою стикається родина при зверненні до військової частини. Найскладніше в цій роботі — це емоції та переживання, які відчувають представники соціального супроводу. Спілкуючись із цими родинами, ми можемо відчути їхній біль і страждання. Це, без сумніву, є найважчим аспектом нашої діяльності," — зазначає військовослужбовець.

Вона зазначає: "Звичайно, найчастіше до нас звертаються з питанням, де знаходиться мій близький. Це одне з найпоширеніших запитів, і я вважаю, що це актуально не лише для нас, а й для будь-якої військової частини. Бюрократичні процедури, пов'язані з розслідуваннями щодо зниклих безвісти, ускладнюють надання чіткої відповіді на це питання. Отже, що ж робити родинам? Якщо виникають запитання, найдоречніше - це звертатися до відповідного підрозділу, а не припускати, що всі навколо є ворогами і не хочуть допомогти. Ми маємо зацікавленість у вирішенні питань тих, хто до нас звертається, адже це безпосередньо впливає на нашу репутацію як військової частини."

20 серпня 2024 року уряд України ухвалив постанову, якою запровадив службу супроводу у всіх військових частинах. Документ розроблений Міністерством оборони спільно з Генеральним штабом ЗСУ. В постанові зазначалось, що "основне завдання служб супроводу полягатиме у допомозі військовослужбовцям у вирішенні низки соціальних та медичних питань. Так, серед них:

* супроводження поранених, в тому числі через надання їм допомоги у питаннях направлення та проходження військово-лікарських комісій та медико-соціальних лікарських комісій, підтримка комунікації з членами їх сімей;

* супроводження членів сімей загиблих (померлих), зниклих безвісти та полонених та надання їм допомоги у питаннях реалізації належних пільг і гарантій;

* сприяння в оформленні документів, необхідних для надання їм посвідчень, що підтверджують статус особи, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації;

* участь у заходах, що сприяють або підтримують осіб, які залишають службу.