"Ми" в хроніках історії

У ХІХ столітті "українці" та "поляки" сиділи поруч на своїх стільцях, пересуваючись одними й тими ж шляхами. Проте їхні шляхи привели до різних результатів. Обличчя "довгого" століття формували події, такі як Велика французька революція (1789) та Наполеонівські війни (1799-1815), які стали своєрідним містком досягнень революційних ідей. Польський рух виявився більш ефективним у цій сфері, краще пристосувавшись до сучасних умов і використавши нові можливості. На початку ХХ століття поляки здобули свою державність і закріпили за собою право на інтерпретацію історичних подій у регіоні, включаючи ті, що стосуються українських земель. Хоча певні аспекти цих інтерпретацій викликають сумніви щодо їхньої об'єктивності.

Так було з Листопадовим повстанням 1830-х років і Січневим повстанням 1860-х років. Їхні учасники апелювали до поділів Речі Посполитої і хотіли відродити цю державу, але це не означає, що йдеться про поляків. Річ Посполита не була винятково польською державою. Події згаданих повстань не стосувалися лише польської історії і не відбувалися виключно на польських землях. Поляки в ХІХ столітті, як і українці зараз, були обличчям демократії, символом боротьби з імперіалізмом. Тому названі повстання з ними асоціюють, але не все однозначно.

Солдати, дослідник і молодий чоловік.

У 1906 році у Львові відійшов у вічність Шимон Шидловський. Його кар'єра була пов'язана з військовою службою, де він здобув офіцерське звання та обслуговував знатного російського генерала, якому, можливо, навіть вдавалося врятувати життя. Однак, значну частину свого життя Шидловський провів під вигаданими іменами, змушений ховатися від переслідувань. Бенедикт Дибовський, засновник Зоологічного музею Львівського університету, дожив до майже 100 років, присвячуючи своє життя науковим дослідженням. Навіть під час заслання він перетворив свою ситуацію на можливість для досліджень. Сьогодні його вважають одним з перших і найвідоміших дослідників озера Байкал. Макар Драгомирецький загинув у бою поблизу міста Сєрадз, отримавши 30 поранень. Йому було всього 21 рік. Що об'єднує цих людей? Всі вони були учасниками антиімперського руху, що тривав з 1863 по 1864 рік.

Цих людей часто називають польськими повстанцями, хоча їхній виступ охоплював території, що сьогодні належать Україні, Польщі, Білорусі та Литві. Це повстання, відоме також як Січневе повстання, розпочалося 16 січня 1863 року, і певні аспекти цієї події заслуговують на особливу увагу. Наприклад, Шидловський був відданим патріотом Литви, глибоко любив свою батьківщину, яка, хоч і була в унії з Польщею, залишалася його основним пріоритетом. Одне з відомих зображень Шидловського показує його з прапором, на якому зображено герби Польщі, Литви та Русі. Драгомирецький, який також брав участь у повстанні, народився на українських землях, так само як і Андрій Потебня — його брат, мовознавець і професор Харківського університету.

Тече кров польська та руська...

Андрій Потебня з'явився на світ поблизу Ромнів у Сумській області та здобув військову освіту в Санкт-Петербурзі. На перший погляд, його кар'єра офіцера обіцяла бути успішною. Проте, спілкуючись із оточенням, яке скептично ставилось до самодержавства, він почав переймати їхні погляди. В Україні розпочався рух незадоволених політикою царизму, і влада жорстоко придушувала цей протест, жорстоко розправляючись з учасниками. Потебня вирішив стати на бік повстанців. Особливо його вразило жорстоке засудження до ганебної страти через повішання офіцерів Петра Сливицького, Францішека Ростковського та інших, участь яких у повстанні не була доведена. Вирок затвердив імперський намісник генерал Лідерс, а згодом його вбили в одному з парків Варшави. Стрільцем виявився Потебня. Після цього він змушений був переховуватись і виїхав до Лондона, але згодом повернувся, продовжуючи боротьбу з репресивним режимом.

У Варшаві Андрій Потебня опублікував звернення під назвою "Ллється польська кров, ллється руська кров", у якому закликав солдатів російської армії підтримати повстанців у їхньому прагненні повалити тиранічний режим. Ця листівка швидко набула популярності і часто траплялася під час обшуків. Потебня не зупинявся у своїй боротьбі і в одному з боїв отримав поранення, від якого помер наступного ранку. Його не цікавили обіцянки про землю як "безумовну власність" і "вічний спадок" для "люду рільничого", які проголошували ідеологи повстання. Для Потебні все почалося з прагнення помсти за злочини військових. Серед учасників Січневого повстання, окрім Андрія Потебні і Макара Драгомирецького, був також Іван Нечай, відомий як "Батько". Він був лікарем з Холмщини і організував загін, до складу якого входили як українці, так і поляки.

Учасником повстання 1863-1864 років був і Костянтин (Кастусь) Калиновський. Це випускник Петербурзького університету, юрист і керівник "польського" повстання в Білорусі, один з ініціаторів першої газети білоруською мовою. Свідомі білоруси у складі полку Калиновського сьогодні захищають Україну від російської агресії в лавах ЗСУ.

До усталених оцінок

Після поділів Речі Посполитої (кін. XVIII ст.) більшість сучасних українських і польських земель були в складі імперії Романових та імперії Габсбургів. В обох випадках представники польського руху стали промоторами боротьби і змін. Вони балансували між комунікацією з імперською адміністрацією та спробами відновити власну державу. Діячі польського руху були у війську Наполеона, мали еміграційні осередки, просували й утверджували ідею власної нації. Вони давали собі раду і в "клаптиковій" імперії цісаря, і в архаїчній та кривавій імперії царя. У ХІХ столітті польський рух став символом національної боротьби.

Співпраця з Габсбургами була більш продуктивною, що стосувалося і українського національного руху: існувала можливість представництва в парламенті та побудови кар'єри без загрози втрати національної ідентичності. Натомість з Романовими діалог не налагодився ані з українцями, ані з поляками. Всі спроби, як повстання Тадеуша Костюшка у 1794 році, Листопадове повстання 1830-х та Січневе повстання 1860-х, відбувалися на територіях, що входили до складу Російської імперії. Це сталося через відсутність легальних механізмів для відстоювання власних інтересів і неможливість організації навіть найнезначніших заходів. Влада не просто ігнорувала вимоги національних рухів, а й активно їх придушувала. Зокрема, за допомогою таких "бальших паетав", як імперіаліст Пушкін, який засуджував повстання 1830 року, а Лєрмонтов, використовуючи слово та дії, пригнічував волелюбні народи Кавказу, змушуючи їх "добровільно" приєднуватися до Російської імперії. Якби ці особи з'явилися у XXI столітті, вони б стали ще двома впертими прихильниками "СВО".

Упорядкований світ Габсбургів та жорстка реальність Романових були відчутні на власному досвіді діячами українського та польського рухів у XIX-XX століттях. Це були різні, але взаємопов'язані світи, в яких українці й поляки усвідомили свою ідентичність та розвивали національні проєкти. Частиною цієї боротьби стали повстання 1830-х і 1860-х років. Хоча їх важко віднести до одного конкретного національного руху, вони, безумовно, асоціюються з польським. Проте наведені приклади ставлять під сумнів однозначність такої оцінки.

Повстанці проголошували гасло "За нашу і вашу свободу". Це був цікавий мобілізаційний заклик, але лише для певних груп, які були знайомі з ідеями Великої французької революції. На територіях колишньої Речі Посполитої, що в ХІХ столітті входили до різних держав, це гасло не викликало відгуку. Ідеали свободи та цінність нації залишалися незрозумілими для багатьох. Переважній частині населення не було важливо, під чиїм правлінням вони опинилися. Повстання стало, по суті, акцією аристократії, офіцерів та інтелігенції. Не лише українці, а й значна частина польської громади залишалася байдужою до закликів і дій повстанців. Тому варто шукати межу між прихильниками та противниками повстання не в національному контексті. Ці процеси вимагають більш глибокого аналізу і вивчення, адже їх не можна зрозуміти через просту чорно-білу матрицю.

Ані Україна, ані Польща не мали чітко окреслених державних форм у період згаданих повстань. Як український, так і польський рух тоді лише починали формуватися, залишаючись на стадії зародження. Це був своєрідний "недопечений" процес, без усталених констант. Таким чином, повстання 1860-х років представляло собою рух, у якому люди різних національностей (українці, поляки, литовці, білоруси) об'єднали зусилля для відновлення Речі Посполитої. Вони виступали проти архаїчних норм і жорстокості династії Романових, борючись за лібералізацію і демократизацію суспільного життя, відстоюючи загальнолюдські цінності. Усі ці народи були учасниками Січневого повстання, яке не слід вважати виключно "польським". Якщо ми не прагнемо відмовитися від своєї історії, то це буде більш доцільним і коректним.