Микола Княжицький: Культура під загрозою. Як зупинити століттями триваюче руйнування та розграбування української спадщини -- Блоги | OBOZ.UA

Маріупольський драмтеатр, музей Архипа Куїнджі, музей Сковороди, Музей гетьманства в Києві -- лише кілька назв із довгого переліку зруйнованих, розграбованих або пошкоджених під час російської агресії.

Це не просто "безлад війни", а тривале відтворення імперських традицій, які тривають вже три століття: відбирати, присвоювати, змінювати історію, представляючи все як "російське". Наша реакція має бути легітимною, потужною та системною.

Як функціонує імперський механізм експропріації?

Згідно з висловлюваннями мистецтвознавця Діани Клочко, ще в епоху Петра I з українських маєтків вивозили скульптури та унікальні предмети "для Петербурга", а за часів Катерини II з монастирів вилучали старовинні рукописи — "з метою створення бібліотеки Академії художніх мистецтв". Суть залишалася незмінною: забираємо, оскільки ці території вважаються "варварськими", тут відсутні "справжні інституції", які існують лише в імперській столиці.

У XIX столітті грабіж прикривали "науковим" підходом. Київ старанно розкопували, а знайдені артефакти — від князівських скарбів до візантійського золота — відправляли до Ермітажу. Під Севастополем була демонтована унікальна антична мозаїчна підлога "з метою її збереження", і також була вивезена до Петербурга. Приватні ініціативи, такі як діяльність Терещенків, лише частково протистояли цій системі, але "основний обсяг" артефактів все ще потрапляв до імперії, де їх використовували для демонстрації "величі російської історії".

Така ж технологія використовувалася й у ХХ столітті. Діана Клочко в моєму блозі ділиться інформацією про те, як російські представники вивезли частини мозаїк та фресок з Михайлівського Золотоверхого на виставку в Москві, прикриваючи це святкуванням "ювілею Слова о полку Ігоревім", і не повернули їх назад, оголосивши ці твори "пам'ятником російської культури".

Паралельно українців позбавляли права на інтерпретацію власної спадщини, українським науковцям обмежували спеціалізації й доступ до джерел: "Вони мають право говорити про наші рукописи та ікони, ми -- ні".

Схема незмінна, і сьогодні це робиться під звуки ракет.:

Уроки з окупації: розкрадання на фоні камер спостереження

Херсонський художній музей мав в своєму розпорядженні понад 10 тисяч експонатів. Директорка Аліна Доценко в перші місяці окупації вжила заходів для захисту колекції, вигадуючи історію про ремонт і порожній музей. Проте зрадники викрили секрети схованок. Озброєні російські військові оточили будівлю, і протягом кількох днів вивозили фонди на вантажівках без номерів і жовтих "шкільних" автобусах. Мешканці міста, ризикуючи своїм життям, фіксували ці акти грабежу на свої телефони, і ці відео стали матеріальними доказами злочинів.

Паралельно відбулася інша історія -- маріупольська. За відкритими свідченнями, директорка музею Куїнджі Наталія Капустнікова, пообіцявши перевезти найцінніше "в підвал", сховала шедеври у себе вдома, показала їх російським пропагандистам, передала окупантам -- і втекла до РФ. Лише тепер маємо кримінальне провадження. Питання: чи можна було евакуювати фонди завчасно? Чи не зупинила рішення про евакуацію державна бюрократія та страх музейників узяти персональну відповідальність?

Журналістка Олена Солодовнікова підкреслює, що багато музеїв не мали оцифрованих каталогів, а лише записували інформацію в "амбарних книгах", які грабіжники забирали разом із експонатами. Це ускладнює навіть приблизний підрахунок втрат. Вона зазначає, що російська сторона продовжує легалізувати викрадені предмети, створюючи "музеї-копії" з веб-сайтами і телеграм-каналами, а також вносячи українські твори мистецтва до свого "державного реєстру музейних цінностей". Для тих, хто не знає справжньої історії, це може виглядати як "вічно російське".

"Ми зберігаємо, повернемо після війни" -- фальшивий аргумент

Деякі з херсонських витворів мистецтва були перевезені до "музею Тавриди" в Сімферополі. Директор закладу, Андрій Мальгін, показує "договори зберігання", укладені з колаборантами та фальшивими "міністерствами". Це на практиці означає, що твори мистецтва зберігаються в недоступних сховищах, без оцифрування та публічного доступу. "Світ втрачає частину своєї візуальної спадщини", -- коментує Клочко.

Охорона культурної спадщини: які ініціативи реалізує світ і чого не вистачає нам?

Ефективні моделі повернення культурної спадщини вже існують. Італійські карабінери з 1969 року мають спеціалізований підрозділ з тисячами співробітників, який розробив програму штучного інтелекту. Ця програма здатна відстежувати фрагменти зображень в Інтернеті та порівнювати їх із базами даних викрадених предметів. Італія готова поділитися цим інструментом з нами. Наразі ми відповідаємо "четвіркою" в Офісі Генерального прокурора, де співробітники вручну описують експонати для Інтерполу. Але цього явно недостатньо.

Проте є й позитивні результати. Наприклад, ситуація з Скіфським золотом. Після восьми років судових розглядів Верховний суд Нідерландів виніс рішення про повернення колекції Україні. Це свідчить про те, що держави, які дотримуються правових норм, ухвалюють рішення на нашу користь. В свою чергу, Росія зробила висновки і тепер вивозить викрадені цінності на виставки в тих юрисдикціях, де "захопити" їх складніше.

Втрачене цифрове спасіння.

Перед початком великої війни музеї демонстрували лише приблизно 5% своїх колекцій. Інші експонати залишалися в запасниках, без належного цифрового документування.

На думку мистецтвознавця Діани Клочко, законодавство щодо повного оцифрування має бути ухвалено ще з початку пандемії COVID-19. Хоча цей процес не зміг би повністю замінити оригінали, він міг би забезпечити збереження важливої інформації: зображень, описів та походження творів. Наразі, без цього, ми опинилися в слабкій позиції.

П'ять дій, які потрібно вжити негайно.

1. Визнати культурну спадщину важливою складовою національної безпеки. Процес евакуації фондів з прифронтових та прибережних зон повинен здійснюватися за спрощеною схемою, без затягування на місяці для узгодження. Крім того, необхідно надати директорам музеїв розширені повноваження для прийняття термінових рішень. Найцінніші експонати повинні бути упаковані та готові до евакуації заздалегідь.

2. Оцифрувати усе. Створити єдину захищену базу даних з резервними копіями на зовнішніх серверах, включаючи іноземні, встановити технічні стандарти для зйомки, опису та POA, а також забезпечити обов'язкову інтеграцію з міжнародними реєстрами. Це є необхідною умовою для правової суб'єктності наших колекцій.

3. Створити "армію повернення". В Україні має бути створена міжвідомча служба з не менше ніж 50-100 фахівців: прокурори, юристи з мистецького права, мистецтвознавці, OSINT-аналітики, digital-форензика. Постійний моніторинг аукціонів, даркнету, приватних продажів; офіційні канали з Інтерполом, Європолом, митницями ЄС/США/Японії.

4. Готувати великий позов. Не лише індивідуальні справи, а позов щодо культурного геноциду -- як системного знищення ідентичності. Докази вже накопичуються -- їх треба звести під єдину правову рамку й подати в міжнародні інстанції.

5. Створити міжнародну коаліцію для реституції. Партнери можуть включати ЮНЕСКО, ЄС, США, національні музеї та провідні аукціонні будинки. Необхідно впровадити "червоні списки" для митних служб, а також зобов'язати установи публічно відмовлятися від купівлі вкрадених артефактів. Важливо мати швидкі "чорні маркери" для підозрілих предметів. Окрему увагу слід приділити двостороннім угодам щодо повернення культурних цінностей і спільним розслідуванням.

Необхідна політична рішучість, а не лише слова.

Нещодавнє виїзне засідання профільного комітету у Львові продемонструвало, що музейні працівники готові до змін, існують технічні рішення, а підтримка партнерів доступна. Однак необхідні політична воля та правильні бюджетні пріоритети. Якщо не розпочати цю роботу зараз, через десять років світ може почати вважати українську культуру частиною російської. Така ситуація вже мала місце, і ми не можемо дозволити, щоб це повторилося.

Боротьба за культуру відбувається просто зараз. І у цій війні перемагають не гасла, а каталоги, евакуаційні накази, цифрові бази, судові позови і карабінери, що приходять з ордером. Наше завдання -- зробити так, щоб у цій війні за пам'ять перемогла Україна.