"Мова нагадує жінку: її варто обожнювати та дбайливо вирощувати", - зазначила Христина Гоянюк, рекордсменка з написання Всеукраїнських радіодиктантів.

Поет-шістдесятник Микола Вінграновський писав вірші для львів'янки, лагідно звичайно звертаючись до неї як до "Христі в намисті".

Журналісти Укрінформу провели зустріч з пані Христиною, щоб дізнатися більше про її життєвий шлях. Для цієї жінки українська мова є не просто засобом комунікації, а справжньою любов'ю, що пронизує її долю, немов червона нитка.

БАТЬКОВА ШКОЛА

Пані Христина, у своїй 78-річній ювілейній епосі, залишається невтомною та вражаюче освіченою. Вона справжня ікона жіночності: її манікюр завжди бездоганний, а стиль заворожує вишуканістю, доповнений елегантними прикрасами...

- Жінка подібна до троянди, - говорить вона. - Так само й мова: прибери бур'яни, що псують, підгодуй - і вона зацвіте, - усміхається.

Христина Гоянюк народилася в Бориславі на Львівщині: мама була вчителькою початкових класів, а тато викладав українську мову й літературу та пів століття пропрацював директором Бориславської школи №1. Хоч й була найстаршою з трьох дітей (має брата й сестру) і найбільшим "шилом" у сім'ї, батьки велику увагу приділяли її освіті й самореалізації.

Тато завжди заохочував мене до читання та вивчення віршів. Його пристрасть до поезії була безмежною: він знав напам'ять більшість творів "Кобзаря" і з задоволенням їх декламував. Мої перші спогади з дитинства тісно пов’язані з віршами Шевченка. У нашій домівці була величезна бібліотека, адже в той час у нас не було гаджетів, і ми, малеча, із захопленням читали українську класику, – ділиться спогадами пані Христина.

Питаю у співрозмовниці, чи відчувала вона тиск з боку радянської влади через свою пристрасть до української культури, мови та традицій.

У нашій родині я ніколи не відчувала обмежень. Ми відвідували церкву, але не серед людей, а у захристії, де проходили причастя, сповідь і освячення пасок. Нам ніколи не забороняли це робити. Звичайно, батькам доводилося брати участь у релігійних святах, суботниках і партійних зібраннях, але я не відчувала жодного утиску. Незважаючи на всі політичні труднощі, мені ніколи не перекривали можливість спілкуватися рідною мовою. І навіть будучи членом КПРС, я продовжувала відвідувати церкву, - ділиться своїми спогадами пані Христина.

Згадуючи про шкільні роки, розповідає, що вчилася не в тій школі, де працювали батьки, щоби ніхто не міг їм дорікнути.

Щодня я проходила два кілометри до школи, а потім стільки ж поверталася додому. Коли я говорила татові, що наступного дня у нас буде диктант — а їх у нас було чимало, — він сідав зі мною за стіл, і ми починали працювати. "Сідай і уважно слухай, як я диктую, — казав він. — Я дам тобі 90 відсотків підказок, а решта залежить від твоєї пам'яті щодо правил правопису". Я слухала, записувала під його диктування, і завжди отримувала високі бали. В очах батька я помічала гордість за мене та його мрії про те, щоб я стала філологом, — згадує Христина Гоянюк.

Однак дівчина, яка спостерігала за життям своїх батьків-учителів, котрі проводили дні в школі, а вечори — за перевіркою величезних куп зошитів, не прагнула такої долі. Вона вирішила стати медиком. Після завершення навчання в школі вступила до Львівського медичного інституту (тепер — Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького) і здобула спеціальність лікаря-бактеріолога. Все своє трудове життя до виходу на пенсію вона присвятила цій професії. Проте жодного дня пані Христина не забувала про свою любов до рідної мови та постійне бажання її вдосконалювати.

"РАДІОДИКТАНТ ДЛЯ МЕНЕ - НАЦІОНАЛЬНЕ СВЯТО"

Спілкувачка відзначає, що її перший радіодиктант залишиться в пам'яті назавжди.

Це сталося в травні 2000 року. Мій батько зателефонував і запитав: "Ти в курсі, що відбудеться завтра?". Я відповіла, що ні. А він: "Писатимуть Всеукраїнський радіодиктант. Збирайся і приїжджай до мене". І я вирушила до нього. Ми сіли за стіл, на якому завжди стояли телефон, термометр та годинник. Включили радіо. Єдина порада від батька була: "Уважно слухай, що говорить диктор!". Під час диктанту я допустила дві помилки у розділових знаках. Відтоді я почала регулярно писати радіодиктанти і жодного разу не пропустила, - з гордістю розповідає пані Христина.

Вона вже двічі виявлялася єдиною, хто не допустив жодної помилки під час радіодиктанту. Всього ж вона лише сім разів залишалася поза переможцями.

Вражаюча пані Христина Гоянюк стала новою рекордсменкою України, встановивши незвичайний рекорд за кількістю написаних щорічних радіодиктантів. Вона зізнається, що чекає цього заходу з нетерпінням, навіть більше, ніж свого власного дня народження. Її роботи відзначаються високим рівнем грамотності і вважаються одними з найкращих у країні. Пані Христина переконана, що грамотність є важливим досягненням, а мовна майстерність свідчить про інтелектуальний рівень особи. І ми цілком поділяємо цю думку, - повідомили в Національному реєстрі рекордів України.

Жінка зізнається, що її не здивувало потрапляння до Книги рекордів України. Вона розповідає, що готується до диктантів так само серйозно, як до захисту докторської дисертації: уважно вивчає нові правила правопису, переглядає словники та звертається за порадами до викладачів української мови.

Для мене радіодиктант — це справжнє свято. Я починаю відлік днів до його написання ще з травня. Чим ближче до дати, тим частіше повторюю правила, для чого використовую граматичні довідники та словники. Це стає моєю традицією. У день проведення диктанту я вимикаю всі телефони. Спочатку, коли я слухала диктанти по радіо, мій чоловік придбав мені диктофон. Я записувала текст під диктовку, а потім слухала записи і перевіряла свої помилки. Я намагаюся, пишу старанно. Мені приємно, що мої зусилля отримали визнання на національному рівні, — ділиться своїм досвідом Гоянюк.

Вона підкреслює, що її секрет успішної грамоти полягає в пристрасті до мови та невтомній праці. Щоб зберегти пам’ять, вона багато читає і також є справжнім професіоналом у розгадуванні кросвордів, маючи звання майстра спорту в цій галузі.

- Маю посвідчення кандидата у майстри спорту з розв'язування кросвордів та майстра. Щоб здобути перше званння, брала участь змаганнях у Львові. Приміром, за 15 хвилин потрібно було розгадати максимальну кількість слів, - каже пані Христина.

Дівчина Миколи Вінграновського та приятелька Жака Ширака.

Перед нашою зустріччю Гоянюк доклала чимало зусиль для підготовки. У документах та конвертах було акуратно розміщено листи, світлини та нагороди.

- Це моє життя, - промовляє жінка.

Вона вперше зустрілася з шістдесятником Миколою Вінграновським у 1963 році.

Тоді влаштовували дні культури різних республік, і до Львова завітали Ліна Костенко, Іван Драч та Микола Вінграновський. Іван Гнатюк з Борислава, який був добрим другом мого батька, запросив цих літераторів до нашого міста, де в Будинку культури відбувся вечір творчості. Це був травень, мені виповнилося 17 років, і Микола проводив мене додому, ніжно поцілувавши. Це був мій перший поцілунок, перше захоплення, перше кохання. Після повернення до Києва він написав мені пристрасного листа: "Все навколо цвіло... навіть та втома, яку я привіз з собою після відвідування у вас", - згадує пані Христина.

Він зазначає, що з Вінграновським вони регулярно спілкувалися, обмінювалися листами, але їхній роман закінчився.

Пані Христина розповідає, що листувалася і дружила з 22-м президентом Франції Жаком Шираком. Їхнє спілкування розпочалося з того, що вона написала йому листа, де розповіла про себе, Львів, Україну.

Оскільки я не знала точної адреси, то вирішила написати: "Франція. Париж. Президенту Жаку Шираку". Відповіді довелося чекати близько трьох тижнів, але зрештою я отримала листа з подякою, написаного особисто ним. Ми не обговорювали політику; я надсилала йому книги про українські замки, культуру та традиції. У 2009 році він запросив мене до Парижа. Я зупинилася в готелі в самому серці міста, навпроти знаменитого кабаре "Мулен Руж". Ми відвідали Версаль та парфумерну фабрику. Наша дружба тривала до самого його відходу з життя: останній лист я отримала від нього в серпні 2019 року, а в жовтні він помер. Я написала співчутливий лист його дружині, мадам Бернардетт, і через півтора місяця отримала відповідь від доньки Ширака, яка зазначила, що цінує наше спілкування з її батьком, - розповідає пані Христина.

Гоянюк також підтримувала листування з королевою Великої Британії Єлизаветою II, Папою Франциском та канцлером Німеччини Ангелою Меркель.

- Якось я організую аукціон своїх листів, - з усмішкою говорить жінка.

"Для успішного володіння мовою необхідно мати бажання, постійно вдосконалювати навички та глибше розуміти її нюанси."

Основною темою нашої бесіди з пані Христиною є прогрес української мови. Вона підкреслює, що єдине, що необхідно для того, щоб майстерно оволодіти українською, - це справжнє бажання.

Що означає фраза "не можу говорити українською" чи "яка різниця"? Різниця є, - стверджує Гоянюк. - До нас приїжджають афроамериканці, які читають вірші українською, а людина, яка все своє життя прожила в Україні, не може опанувати мову? Це - ганьба. Російськомовні, переїжджаючи до Великої Британії, Німеччини або Канади, терміново вчать мову, адже прекрасно розуміють, що без знання мови не отримають ані роботи, ані медичного страхування, ані водійських прав. Чому ж у нашій країні ситуація інша? Українська мова є державною. Коли виходиш у суспільство, в публічні місця - спілкуйся українською, а вдома - хоч китайською.

Христина Гоянюк висловлює переконання, що мову можна порівняти з жінкою: її слід любити, підтримувати, дбати про неї, інвестувати в неї кошти та "показувати в культурних середовищах".

- Її слід бажати, розвивати, осягати її нюанси, - підкреслює співрозмовниця. - Мова, батьківщина, матір, Україна, любов, свобода - всі ці поняття мають жіночий рід. І про них необхідно дбати, - тільки тоді вони повернуться з відсотками.