"Мою бабусю депортували до Сибіру. Які факти про її життя я можу дізнатися?"

Репресивна машина Радянського Союзу торкнулася чи не кожної української сімʼї - лише в західних областях у 1939-1959 роках репресій зазнали понад пів мільйона людей. Ті, хто пройшов через ув'язнення у таборах ГУЛАГу чи масові депортації, та змогли вижити, неохоче говорили зі своїми рідними про важке минуле, але залишили по собі архівні сліди.

ZAXID.NET взяв участь у воркшопі на тему пошуку інформації про репресованих під назвою "Де шукати, коли нема кого питати?", який був організований громадською організацією "Після тиші". Ця організація вже багато років займається дослідженням трагічних моментів історії ХХ століття. Під час заходу учасники отримали корисні поради про те, з чого розпочати пошук інформації про репресованих, які документи можуть бути корисними, до яких архівів слід звертатися, а також дізналися про доступні онлайн-ресурси.

***

Протягом жовтня та листопада в публічно-історичному просторі "Після тиші" проходила виставка під назвою "З сибірської сторони: родинний архів", присвячена родині Бабіїв-Лозинських, яка стала жертвою радянських репресій, включаючи арешти, ув'язнення та депортації в 1940-1950-х роках. Деякі з її членів загинули далеко від Батьківщини, в той час як інші змогли повернутися в Україну. Сьогодні жоден свідок тих трагічних подій не залишився в живих. Тому дослідники звернулися до архівних матеріалів для збору інформації. На основі отриманих даних вони підготували специфічні рекомендації щодо пошуку відомостей про репресованих родичів.

Одна з центральних фігур експозиції "З сибірської сторони: родинний архів", Анна Лозинська (сидить друга зліва), на фоні ув'язнених Озерного виправно-трудового табору у 1955 році. У ряд стоять зліва направо: друга - Марія Галятовська, третя - Ольга Цюваник.

"В рамках цієї виставки до нас регулярно приходили відвідувачі, які прагнули отримати більше відомостей про своїх предків. Наприклад, якщо моя бабуся жила в Сибіру, де я можу знайти інформацію про неї? Тому ми вирішили створити детальну інструкцію," - зазначає історик та співзасновник ГО "Після тиші" Андрій Усач.

Перше, що рекомендують експерти, - це провести бесіду з близькими людьми, зокрема старшими родичами, які можуть пригадати імена, дати або адреси. Важливо зафіксувати цю інформацію на аудіо чи відео. Свідки тих подій, як правило, вже у поважному віці, тому краще не лише записати їхні спогади у текстовому форматі, а й оцифрувати їх.

"Це люди, яким вже за 80-90 років, а часом і більше ста. З кожним роком їх стає все менше. Тому ми часто фіксуємо дані про тих, хто народився під час заслання або в родинах, пов'язаних з ув'язненнями в ГУЛАГу. Зібрана інформація стане в пригоді для подальших досліджень в архівах. Не вся інформація може бути точною, адже діти не завжди знають усі деталі життєвих шляхів батьків. Інколи ці відомості передаються в спотвореному вигляді або взагалі замовчуються в родинах. Але чим більше матеріалів ми зможемо зібрати, тим більше ресурсів матимемо для роботи," - зазначає історик.

На цьому ж етапі варто звернути увагу на сімейні архіви - переглянути старі фотографії, листи, листівки, малюнки, трудові книжки, щоденники та документи, які збереглись. Варто звертати увагу на звороти фотографій, де часто писали імена тих, хто на них зображений. Ці матеріали також варто оцифрувати. Так із ними буде легше працювати.

Важливо також опитати не лише найближчих родичів, а й усіх, хто може мати сімейні архіви та бути носіями якоїсь інформації. У них можуть бути ідентичні фотографії, але підписи на звороті чи адреси на листах - різні. Із цих підписів, наприклад, можна дізнатися, коли та де саме перебувала людина, й за цими даними продовжити пошук у різних архівах.

У останні роки в Україні активно вивчається тема репресій і депортацій, що стало можливим завдяки відкриттю архівів колишніх спецслужб, а також завдяки усноісторичним інтерв'ю, в яких колишні в'язні та депортовані діляться своїм досвідом з дослідниками.

Ось декілька веб-платформ, які пропонують доступ до подібної інформації:

На початку 90-х років у Львові та його околицях працівники товариства "Меморіал" збирали свідчення людей, які зазнали репресій. Хоча архів не вдалося зберегти в повному обсязі, частину матеріалів вдалося оцифрувати, і значна кількість документів доступна на сайті Центру дослідження визвольного руху. Хоча відеозаписи не представлені, можна ознайомитися з нотатками інтерв'юерів, що робилися під час записів. Це, принаймні, дозволяє отримати уявлення про обговорювані теми, особистість свідка та його розповіді, - зазначає Андрій Усач.

Із зібраною від родичів та на онлайн-ресурсах інформацією можна звертатися до різних архівів. При цьому важливо знати, яких саме репресій зазнала людина, адже так буде легше знайти потрібний архів.

"Ми зосереджуємо свою увагу на темі масових репресій, що відбувалися в західних регіонах України в 1940-1950-х роках. За період з 1939 по 1959 рік тут було засуджено понад 70 тисяч осіб за звинуваченнями в 'націоналістичній діяльності'. У 1940-1941 роках з західної України було депортовано майже 200 тисяч людей до Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. Протягом 1944-1953 років ця цифра зросла ще на понад 210 тисяч осіб. Це лише частина загальної картини. Вказані числа не охоплюють усіх репресованих, навіть лише в західних областях. Проте ми говоримо про більш ніж пів мільйона людей. Якщо врахувати всю Україну, то масштаби цих подій вражають", - підкреслює дослідник.

Тому перед роботою в архівах варто чітко зрозуміти, яких саме репресій зазнала та чи інша людина: арешту і ув'язнення, наприклад, чи депортації. Від цього залежить, де і що шукати.

"Наприклад, чоловіка з України могли мобілізувати до Червоної армії, він служив на території Росії і там його за щось засудили. Скоріш за все, в цій базі ви його знайдете, тому що його справа зберігається в Росії. Тобто там можна знайти інформацію про людей, яких немає в українських базах", - пояснює дослідник.

Здобути дані з публічних джерел про осіб, які не пройшли реабілітацію, виявляється складнішим завданням. Частково це можна зробити завдяки анотованим каталогам антирадянського руху опору, проте їх випущено лише для кількох регіонів.

На обкладинці документа зазначено номер справи та орган, що її ініціював. Зазвичай це були такі установи, як НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), НКДБ (Народний комісаріат державної безпеки), КДБ (Комітет державної безпеки) або МДБ (Міністерство державної безпеки). Справи могли бути як індивідуальними, так і колективними, мати один чи кілька томів — з часом, коли справи відкривалися пізніше, вони могли містити більше томів.

Документ містить відомості про арешт особи та подальші юридичні процеси до ухвалення вироку. У ньому можна знайти інформацію не лише про жертву переслідувань, а й про тих, хто їх здійснював. Кожен такий документ обов'язково містить анкету затриманого, в якій детально викладено біографічні дані як самої особи, так і її родини, записані зі слів затриманого. Це іноді дозволяло обманювати слідчих, вказуючи інше прізвище чи ім'я, з метою захистити своїх близьких від арештів.

Крім того, значний обсяг відомостей можна отримати з протоколів допитів, які готував слідчий російською мовою, фокусуючись лише на аспектах, вигідних для обвинувачення. Це, зокрема, відкривало йому широкі можливості для маніпуляцій. Іноді до матеріалів справи додаються особисто написані зізнання, але такі документи зустрічаються нечасто.

"Не завжди, але іноді в протоколах допиту записували години і хвилини, коли почався допит і коли закінчився. Інколи ці дані досить показові, коли за хронологією допит відбувався пʼять годин, а на сторінці всього три речення. Очевидно, що ці п'ять годин із людини вибивали зізнання, які вона не хотіла б давати та і не могла дати, бо це була суцільна брехня", - зазначає Андрій Усач.

Слідство закінчувалась обвинувальним висновком, в якому часто вказували, на якому аркуші варто шукати ту чи іншу інформацію з обвинувачення. На слідчих матеріалах базувалися судове засідання або розгляд позасудовим органом і вирок. Справу завершували у випадку смерті обвинуваченого, наприклад, самогубства чи він міг бути вбитий під час допитів. Справу також могли завершити тоді, коли людину визнавали ментально хворою, після чого її відправляли на примусове лікування в психіатричну лікарню, або ж у випадку втечі. Дуже рідко арештованих звільняли, адже не могли знайти достатню кількість доказів щодо їхньої так званої провини.

Проте більшість затриманих отримали покарання у вигляді вироку, який або передбачав найвищу міру – розстріл, або, що траплялося значно частіше, різні терміни позбавлення волі. Максимальний термін складав 25 років, часто супроводжувався конфіскацією всього майна та п’ятирічними обмеженнями у правах.

Не завжди, але більшістю випадків до справи долучали документи, що стосуються перебування особи в таборах, а також інформацію про її звільнення. З цих матеріалів можна з'ясувати, в якому конкретно таборі ГУЛАГу була утримувана людина.

Закінчується справа реабілітаційними матеріалами. Переважно справи репресованих переглядали вже в часи незалежності.

"Ще один цікавий масив документів, які ми можемо знайти у кримінальних або слідчих справах, - це речові докази. Це матеріали, які вилучали в людей під час обшуків. Це можуть фотографії, особисті документи, паспорти, якісь профспілкові книжки, будь-які посвідчення особи, листування, підпільні документи, книги чи періодичні видання", - розповідає історик.

Фотографія Галини Герасимчук (Процюк) у статусі арештантки / Архів Служби безпеки України в Рівненському регіоні.

Крім слідчих або справ, в архівах можуть зберігатися інші супутні документи, що стосуються конкретної людини - це контрольно-наглядові, майнові, тюремні та інші справи. Переважно вони зберігаються в тих же структурах, що і основна слідча справа. У цих додаткових документах, до прикладу, можна знайти дані про вилучене під час обшуків майно або донесення агентів, які перебували з людиною в одній камері під час слідства.

При написанні звернення в архів дослідники радять вказувати максимально відому вам інформацію - прізвище, імʼя та по батькові, де та коли людина народилася. Деякі установи поступово публікують оцифровані архіви на своїх сайтах, як-от Державні архіви Львівської та Волинської областей.

Якщо не вдається виявити певну справу, це може свідчити про те, що вона не збереглася. Такі випадки трапляються, наприклад, під час передачі документів між архівами або внаслідок втрат, пов'язаних із російсько-українською війною, як це сталося в Чернігові та Херсоні. Існує також ймовірність, що деякі матеріали зберігаються в архівах інших країн. Крім того, може бути складно знайти документи про осіб, засуджених за злочини, які не пов'язані з політичною діяльністю.

Інформації про цих осіб значно менше. Деякі матеріали можна знайти в проєкті "Реабілітовані історією", але наразі він охоплює лише Львівську та Волинську області. Тому пошук відповідних справ доцільно розпочати з:

У 1948-1949 роках для кожного депортованого створювалася особиста справа спецпоселенця. Цей статус отримували особи, яких було виселено в віддалені райони Радянського Союзу. Люди з таким статусом не мали права залишати населений пункт, куди їх депортували, і могли вільно пересуватися лише в межах трьох кілометрів. Тому в цих документах можна знайти відомості про місця роботи цих людей, зміни в складі сім'ї, а також різноманітні звернення та скарги.

"Підшивали й документи про шлюб спецпоселенців. При цьому, жінки не мали права брати прізвища чоловіків навіть після одруження. Чому? Бо вони вже були зареєстровані та перебували на спецобліку під своїми дівочими прізвищами. Якщо жінка його б змінила, це могло б допомогти їй отримати нові документи і загубитися з поля зору радянської влади", - пояснює Андрій Усач.

Справа спецпоселенця закінчується або довідкою про смерть, або рішенням про звільнення і постановою про направлення справи до архіву. На початку 1960-х ці справи почали передавати до архівів МВС в тих обласних центрах, звідки були депортовані люди.

Дослідники зазначають, що справи депортованих у 1940-1941 роках дуже погано збереглись. Така ж ситуація зі справами людей, яких депортували як куркулів ще у 1930-х роках. Також складно знайти інформацію про депортованих до 16-річного віку та народжених на спецпоселенні, адже на них особові справи не заводили. Вони будуть вписані у справи старших родичів.

"Нещодавно на сайті архіву МВС почали публікувати ешелонні списки депортованих із західних областей України, але лише за 1949-1950 роки. Ешелонний список - перелік людей, яких депортували товарними у конкретну дату і в конкретне місце. Там буде вказана вся сімʼя, яку депортують: прізвище, ім'я та по батькові кожної людини, рік народження. Ці списки складали перед тим, як людей завантажували до вагонів, і після їхнього прибуття ставили галочки, тобто перевіряли, хто доїхав. Якщо людина померла в дорозі або ж навпаки - народилася у вагоні, то про це робили окремі примітки", - каже дослідник.

Зображення з воркшопу громадської організації "Після тиші" / фотографія Анни Дорожко

Ці матеріали можуть зберігатися як у державних архівах, так і в сільських радах, університетах та інших навчальних закладах.

ГО "Після тиші" спеціалізується на оцифруванні особистих архівів та пошуку даних у відкритих джерелах. Організація активно функціонує в публічно-історичному середовищі за адресою: вул. Гребінки, 6. Ви також можете слідкувати за новинами в соціальних мережах на їхніх сторінках у Facebook та Instagram.