Тентове поселення, адміністративні процедури та допомога. Яким чином адаптуються українські біженки в Німеччині?

На початку масштабного вторгнення Росії тисячі українських жінок вирушили до Європи, рятуючи себе від війни. Німеччина стала однією з країн, що відкрила свої двері для українських біженців, забезпечуючи їх соціальною підтримкою та притулком. Проте досвід українських мігранток у Німеччині виявився досить різноманітним - від позитивних, надихаючих історій до досить складних і негативних ситуацій.

Крім того, за майже три роки перебування, виклики і обставини, з якими стикаються біженці, змінилися, пише Репортер.

Олена Антонова, мешканка Харкова, пережила перші тижні повномасштабного вторгнення, намагаючись захиститися від безперервних обстрілів. Працюючи в супермаркеті, вона стикнулася з проблемою нестачі продуктів у місті і почала пекти хліб, який роздавала місцевим жителям. Коли ситуація стала ще критичнішою, Олена вирішила покинути місто разом із родичкою, яка планувала поїздку до Мюнхена.

Перші місяці у Німеччині було складно, бо я зовсім не знала німецької. Англійську вчила ще у школі, вже забула, - розповідає Олена Антонова. - Спочатку я боялася навіть вийти у магазин, фотографувала назви вулиць, щоб не загубитися. Потім пішла на безкоштовні курси німецької, які відвідую досі.

Вивчення мови є необхідною умовою для біженців, які отримують соціальні допомоги. Крім того, для працевлаштування важливо володіти хоча б базовими знаннями німецької мови. Щоб підтвердити диплом спеціаліста в будь-якій галузі, необхідно досягти рівня не нижче С1.

Багато наших людей не хочуть працювати. Вони отримують понад 500 євро на місяць соціальної допомоги, безкоштовне житло і медичну страховку. Так само живуть і біженці з інших країн, - розповідає Олена Антонова. - Є люди, які тут 20 років і жодного дня не працювали. Але таке життя - не для мене.

Олена Антонова влаштувалася касиркою в супермаркеті. Спочатку було важко, знову ж таки через мовний бар'єр. Але саме робота допомогла жінці покращити своє знання мови, тож зараз вона уже почувається значно впевненіше. І навіть їздила на медійну зустріч з німецьким міністром - як приклад української біженки, яка успішно інтегрується у німецьке суспільство.

Українці тут переважно йдуть працювати на пошту, щоб розвозити посилки, на склад - а там і мову не вивчиш, бо навколо самі іноземці, - розповідає жінка. - Я пішла працювати на касу якраз тому, що хотіла розуміти звичайних німців. Бо на курсах ми вчимо літературну мову, до того ж баварський діалект теж має свої особливості.

Щодо житлових умов, то спочатку Олена знайшла прихисток у таборі для біженців. Наразі вона працює і орендує власну квартиру.

Табір - це великий намет з перегородками, усе чутно. Спочатку це шок, але потім до всього звикаєш. А люди так живуть роками, - розповідає Олена Антонова. - Згодом є можливість отримати соціальне житло, яке оплачує держава. Звісно, існує черга - наприклад, у жінок з дітьми більше шансів. Коли надходить твоя черга, треба пройти співбесіду з орендодавцем. Якщо він тебе обирає, можеш виїхати з табору в свою зйомну квартиру. Але, раз я працюю, то квартиру оплачую сама. Це соціальне житло, тому коштує 600 євро на місяць. А загалом зняти квартиру в Мюнхені - від 1000 євро.

Щодо опори місцевим підприємствам, то за майже три роки рівень ентузіазму зменшився, що викликане як економічними факторами, так і поведінкою окремих українців.

Місцеві уже втомилися, у них велика інфляція. Зарплату не підвищують, а соціальні виплати - так, - каже Олена Антонова. - Все залежить від людини, німці різні - як і українці. Деякі з наших не хочуть працювати, натомість подорожують Європою за соціальні виплати - це німців дуже обурює. Багато українців уже звикли і не планують повертатись. А от я не можу дочекатися, щоб знову жити у Харкові.

Ознайомтеся: Втікаючи від війни. Як українські жінки знаходять притулок у Європі (ФОТО)

Комунікаційна експертка Марина Говорухіна жила в Києві. З початком військового вторгнення звуки сирен і загальна атмосфера паніки справили на неї великий негативний вплив. Останньою краплею стало те, що її кіт почав жахливо реагувати на різкі звуки сирен. Навіть переїзд до Львова, де також лунали повітряні тривоги, не приніс полегшення.

Тоді моя подруга з Берліна запросила мене до себе, - ділиться спогадами Марина Говорухіна. - Мені пощастило мати підтримку в перші дні, завдяки чому процес адаптації виявився значно простішим. Крім того, я добре володію англійською, що дало мені перевагу в порівнянні з деякими іншими українцями. У моїй групі з вивчення німецької мови була одна українка, яка не змогла оволодіти німецькою, і врешті-решт вирішила повернутися додому - краще під обстрілами, але в середовищі, де її розуміють.

У Берліні Марина отримала підтримку від програми "Віднова", яка спрямована на допомогу мігрантам з України. Завдяки стипендії, жінка змогла присвятити час відновленню своїх психологічних ресурсів та спокійним пошукам роботи. Крім того, їй пощастило пройти стажування в європейському EIC Found, де вона завела безліч корисних контактів з місцевими організаціями та людьми.

Я комунікаційниця, тому маю добре "прокачані" soft skills, щоб заводити знайомства. І проти німецької бюрократії нічого не маю, бо сама юристка за першою освітою, тому з німцями легко знаходжу спільну мову. Навіть в Україні раніше казали, що у мене дуже німецький підхід до справ, - каже Марина Говорухіна. - Тепер живу в Берліні, проводжу тренінги, допомагаю будувати комунікаційні та інформаційні стратегії - як для німецьких, так і для українських організацій.

Згідно з розповіддю Марини Говорухіної, на початку вторгнення німецький народ активно шукав способи висловити свою підтримку. І сьогодні чимало людей в Німеччині виявляють співчуття до українців.

Читайте: У Франківську подружжя з Бердянська через страви надихає пізнавати Україну

Звичайні люди часто розуміють ситуацію. Звісно, вони бояться, що війна може дістатися і до них, - розповідає Марина Говорухіна. - Я завжди починаю діалог з того, що дякую за підтримку. А люди у відповідь часто знічуються і кажуть, що роблять недостатньо. Така комунікація правильніша, на мою думку, ніж починати одразу з прохань.

Протягом десятиліття Марина Усманова очолювала благодійну організацію "Інша" в Херсоні. Ця організація, що підтримує феміністичні та ЛГБТ-інклюзивні ініціативи, активно працює над забезпеченням рівних прав та боротьбою з дискримінацією на основі статі, гендеру, сексуальної орієнтації та інших ознак.

В день, коли російські війська захопили Херсон, моє обличчя з’явилося на рекламних щитах в рамках адвокаційної кампанії, що її реалізувала наша організація, - згадує Марина Усманова. - Я усвідомлювала, що маю терміново виїхати з родиною. Пізніше я дізналася, що моє місцезнаходження справді шукали, офіс "Іншої" було пограбовано, а частина нашої команди пережила окупацію в Херсоні.

Марина разом із сім'єю прибула до Берліна, де їх тепло прийняла німецька родина. Протягом восьми місяців українці оселилися у цьому місті, активно шукаючи квартиру для оренди.

У Берліні ситуація з житлом катастрофічна, місто вкрай переповнене, - ділиться своїми переживаннями Марина Усманова. - Переїзд в інше місто - це не так вже й просто, адже при зміні місця проживання ти автоматично отримуєш прописку в певному районі Берліна, де й отримуєш соціальну допомогу. Ми знайшли квартиру у Франкфурті-на-Одері, що всього за годину їзди від столиці. Але наш переїзд став можливим лише завдяки підтримці партнерів, з якими я працювала над міжнародними проектами в Україні. Юристка з їхньої команди допомогла нам з процесом перереєстрації в іншому місті. Однак навіть за такої допомоги, весь процес зайняв шість місяців.

На початку вторгнення українців приймали всі федеральні землі Німеччини, але наразі лише Берлін продовжує цю практику. Люди розміщуються у таборі для біженців на території колишнього аеропорту Тегель. За словами Марини Усманової, умови проживання там є вкрай незадовільними. Тегель перетворено на великі намети із відокремленими секціями для людей. Ті, хто проживає в таборі, скаржаться на погане харчування та відсутність можливості для дітей відвідувати школу. Наразі в таборі перебуває приблизно 4000 осіб, з яких 3400 - українці.

Жінки й чоловіки живуть в одних приміщеннях. Завісою затуляти ліжко не можна, бо раніше через це була пожежа. Таких умов не може бути у цивілізованій державі, - говорить Марина Усманова. - Багато людей просто не може виїхати, бо житло маєш шукати житло тільки у Берліні й лише по соціальній ціні, але квадратура має відповідати державним нормам. Звісно, якщо у тебе добра англійська чи німецька, ти соціалізована людина, можеш знайти роботу і покинути табір. Але більш маргіналізовані групи часто не мають необхідних навичок, щоб це зробити, тож застрягають у Тегелі. Я знаю людей, які жили там рік, а потім поверталися в Україну, до того ж у міста, які щоденно обстрілюють.

У Берліні Марина Усманова займає позицію співкерівниці організації Kwitne Queer, яка надає підтримку жінкам та членам ЛГБТ+ спільноти, включаючи тих, хто перебуває в таборах для біженців. Вона активно працює над тим, щоб права українських мігрантів були визнані та поважані.

Ознайомтесь: "Маємо надію, що повернемося назад". Як у Франківську центр "ЯМаріуполь" підтримує своїх людей.

З одного боку, існує достатня кількість нормативно-правових актів, що гарантують захист прав людини. Однак, якщо ви стикаєтеся з численними проявами маргіналізації – наприклад, якщо ви є мігранткою без значного життєвого досвіду, не володієте мовою або маєте психічні розлади – ваші шанси на благополучне життя значно зменшуються. Це пов'язано з тим, що, хоча права формально існують, реальний доступ до них часто обмежений. Для мігрантів такий доступ є набагато менш доступним у порівнянні з місцевими жителями.

За інформацією Німецької прес-агенції (DPA), у 2024 році в Німеччині офіційно проживає 1,1 мільйона українців, які покинули свою країну через військові дії. Як повідомляє Радіо Свобода, серед них більш ніж 300 тисяч становлять діти.