У 2014 році, напередодні Дня Незалежності, наш мікроавтобус став жертвою вибуху. Проросійські бойовики хотіли продемонструвати: "Ті, хто стане на нашому шляху, зустрінуть свою загибель..."

Я зустріла Оксану Нежальську у Львові, в Реабілітаційному центрі "Джерело" на Сихові. Пані Оксана родом з Луганщини. Разом із подругою та зятем вони займалися розвезенням продуктів у віддалені села Луганської області, маючи свій "магазин на колесах". Оксана активно волонтерила. У 2014 році, коли в Україні розпочалася Антитерористична операція, їхній мікроавтобус підірвали проросійські бойовики. У цій трагедії загинула подруга Оксани, а вона сама разом із зятем отримали серйозні поранення. Внаслідок цього Оксана втратила одну ногу.

Другу ногу лікарі намагалися врятувати, але так і не змогли це зробити.

Нині пані Оксана пересувається на колісному кріслі або на протезах. У той день, коли ми зустрілися, вона йшла в Оперний театр на концерт Арсена Мірзояна. Коли ми вийшли з автобуса, Оксана спритно пересувалася візком по бруківці - наче екстремалка... Чесно, я за нею не встигала.

Пані Оксана — досвідчена водійка, яка протягом десяти років керувала автомобілем до того, як сталася трагедія. На жаль, їй не вдалося придбати новий автомобіль. Незважаючи на це, вона успішно завершила курси для водіїв з обмеженими можливостями.

Оксана Нежальська поділилася своїм досвідом життя до і після отримання поранення в інтерв'ю для "ВЗ".

-- Я закінчила педагогічне училище, потім Луганський педагогічний університет, -- каже пані Оксана. -- У 90-ті роки працювала у школі вчителькою початкових класів. Пізніше почалися скорочення, і я пішла працювати в Центр дитячої та юнацької творчості. Викладала дітям екологію (валеологію). Робила це з задоволенням. Мені було цікаво працювати з дітьми. Ще займалася виїзною торгівлею -- їздили по селах, розвозили продукти. З чоловіком я розлучилася, залишилась сама з донькою, треба було заробляти гроші. Виїжджали три рази на тиждень, привозили і продавали у селах продукти.

У Луганській області дороги були в жахливому стані. Ми заїжджали в села через поля. Як можна залишити людей без хліба і медичних засобів? Коли це сталося, мені було 42 роки. Того дня ми, як завжди, привозили продукти. За кермом сидів зять. (Донька пані Оксани розлучилася з чоловіком. Через кілька років після тяжкого поранення він втратив можливість ходити. -- Авт.).

Це трапилося 23 серпня 2014 року, напередодні Дня Незалежності. У момент вибуху я втратила одну ногу, а лікарі ще намагалися врятувати іншу. Я сиділа в автомобілі по центру, хоча зазвичай обирала місце ближче до краю. Лєна пішла в туалет, а коли повернулася, я запропонувала їй: "Може, я зістрибну, а ти займеш своє місце?" Вона відповіла: "Посувайся". Я посунулася, і в ту ж мить Лєна загинула. Всі ми були викинуті з машини через лобове скло.

Зять залишився при свідомості. Він бачив, як бойовики наближалися до нас і по телефону повідомляли: "У нас надзвичайна ситуація. Вони не загинули". Прибули дві легкові машини, які відвезли нас до районної лікарні в місто Антрацит. Нам довелося їхати по полю близько 30 км. Це була субота. В той час багато людей виїхали: хто до Росії, хто до України. У лікарні не вистачало персоналу. Одна з санітарок згадувала: "Нам сказали, що привезли постраждалих після вибуху. Ми вийшли, але "швидкої" не було, а легковий автомобіль стояв". Ми їхали в багажнику до лікарні... Я знепритомніла і отямилася лише через п’ять днів. Нам пояснили, що ми потрапили на міну.

-- Яким чином ви навчились продовжувати жити? -- питаю.

На той момент я навіть не могла вимовити жодного слова, лише вдавалася до хриплих звуків. Коли лікар прийшов, я попросила його: "Розкажіть мені, що чекає на мене далі". Він заспокоїв мене словами: "Не переживайте, ви не лише зможете говорити, а й співати". Потім мене перевели до палати. Моя мама та донька по черзі піклувалися про мене. У лікарні відчувався брак санітарок і медсестер. Рідним сказали: "У нас ще не було таких випадків. Ось вам палата, дбайте про неї самі".

Після деякого часу мені зателефонували волонтери з Харкова і повідомили, що можуть організувати моє перевезення. Спочатку я відповіла: "Я не маю грошей, тому не поїду!". Чоловік і я давно розлучилися. У мене залишилися лише донька, мама і сестра. Лікар сказав: "Тут більше нічого не можна зробити. Ми виконали все, що могли. Якщо є можливість, вас забирають — не вагайтеся, їдьте!".

У мене не було іншого вибору. Я провела півтора місяця в районній лікарні, після чого вирішила відправитися до Харкова. Волонтери вклали мене на підлогу мікроавтобуса. Цей водій регулярно перевозив людей, і волонтери домовилися з ним про моє транспортування. Я не могла сісти на сидіння, а лягти було неможливо. Мене пересадили з "швидкої" до мікроавтобуса, де мені дали ковдру. Пізніше ми повернули цю ковдру назад до лікарні.

Ви тоді усвідомили, що російські сили намагалися захопити Луганську область? Що насправді розпочалася війна?

Згадую, як тітка тоді промовила: "Ми не усвідомлювали війну, поки не сталося таке з тобою". У нашому регіоні фактично не було активних бойових дій. Лише два танки проїхали, підірвали автомобіль, розбили дорогу — і залишили нас без газу та електрики. Бойовики проходили через ці міста дуже швидко. Вони прагнули довести: хто стане на їхньому шляху, той зазнає тієї ж долі...

І ось, моє життя продовжилося в Харкові. Мене доставили до обласної лікарні, де почали проводити обстеження. Виявилося, що в мене компресійний перелом поперекового відділу. Лікар зауважив: "Це справжнє щастя, що ви два місяці перебували в лежачому положенні".

У Харкові в медичному закладі розпочалася боротьба за порятунок другої ноги. Лікарі встановили апарат Ілізарова, намагаючись виправити положення кісток. Нога була в крові, але я її не відчувала. На жаль, лікарі не змогли зберегти її. Професор Зайцев з Харківського інституту протезування повідомив, що шансів на порятунок немає.

Моя п'ятка виглядала як справжній муляж... Професор заявив: "Ми amputуємо ногу. Шви заживуть, і ви пройдете процедуру протезування". Я без вагань погодилася. Що мені сподобалося в цьому професорові з самого початку, так це його впевненість: "Ви будете ходити. Я вам це гарантую!". Я тоді тільки розширила очі від здивування. Але виявилося, що він не обманював.

Напередодні свого дня народження я отримала свої перші протези — одразу на обидві ноги. Це був старт мого нового етапу: я почала робити перші кроки. Протезист і медсестра щодня вели мене до нових досягнень, і завдяки їхнім зусиллям я відчула, як піднімаюся на ноги. Я безмежно вдячна їм за підтримку! Ми разом піднімалися по сходах і гуляли на свіжому повітрі. З кожним кроком моя впевненість росла.

Потім я отримала дзвінок з Києва. Волонтери повідомили, що у них є можливість відправити мене на школу ходьби в Австрію, яка спеціалізується на реабілітації поранених військових НАТО. Діаспора за кордоном зібрала для мене 15 тисяч євро на нові протези. Я вирушила до Австрії у 2015 році. Також проходила реабілітацію у Словаччині, де познайомилася з психологинею з Львова. Вона запропонувала мені продовжити відновлення у Львові після лікування за кордоном. Хоча волонтери порадили мені поїхати на навчання та реабілітацію у Вінницю, я вирішила відмовитися від цієї ідеї. Незалежно від того, де я опинялася, моя доля постійно повертала мене до Львова (усміхається).

У Львові, в Реабілітаційному центрі "Галичина", я здобувала навички екскурсовода. Мені вдалося виграти грант для внутрішньо переміщених осіб, завдяки чому я отримала принтер, ноутбук і планшет. Я також розробила туристичні маршрути для осіб з інвалідністю, проте ми змогли провести лише одну екскурсію. У мене не було власного житла, і знайти квартиру в оренду виявилося досить складним завданням. Окрім того, я здобула спеціальність бухгалтера і добре володію математикою. Після цього я переїхала до реабілітаційного центру під Києвом, де провела 11 місяців і навчалася вишиванню. На той момент мені було 45 років, і я захопилася цим мистецтвом! Почала вишивати серветки та рушники. Пам'ятаю, коли приїжджала делегація з Японії, вони придбали у мене одну з робіт за 100 доларів. Я була безмежно щаслива (усміхається. -- Авт.).

Коли почався карантин, я деякий час жила у подруги у Кривому Розі. А потім дізналася, що у Львові є Центр допомоги переміщеним особам на вул. Угорській. І я знову приїхала до міста Лева. На Угорській мене поселили на 9-му поверсі. Лише там був туалет з широким входом. У Реабілітаційному центрі "Джерело" мені запропонували роботу. Ми з вихованцями вишиваємо, гачкуємо, плетемо з бісеру... Мені сподобалося жити у Львові. Маю багато друзів. І тут починається повномасштабна війна...

Поділіться історією про те, як у 2022 році до "Джерела" завітала Анджеліна Джолі. Знімки з цією голлівудською знаменитістю стали сенсацією в міжнародних новинах...

Всі виглядали настільки заплутаними (усміхається. -- Авт.). Джолі сиділа поруч, тримаючи мою руку в своїй, уважно вислуховуючи мою розповідь... На її обличчі з'явилися сльози. Я подарувала їй одну зі своїх картин у синьо-жовтій гамі... Це була надзвичайно емоційна та зворушлива зустріч.