Навколо моргу немає жодної лавки: ось як виглядає "гідне" прощання з полеглими солдатами.

Втрата дорогої людини під час війни не завершується лише повідомленням про її загибель. Для тисяч українських сімей після цієї жахливої новини починається новий етап випробувань – очікування на повернення тіла, важке впізнання в військовому морзі, організація похорону та боротьба за те, щоб останнє прощання відбулося з гідністю.

Родичі загиблих військових все частіше діляться не лише своїми стражданнями, а й вказують на системні проблеми, що супроводжують цей процес. Історія Мирослави Гедери зі Львова, яка сім місяців тому втратила свого 24-річного сина Лева Скочиліса, є лише однією з численних. В програмі "По живому" вона поділилася своїм важким досвідом.

Від звістки про втрату до фінального прощання.

Коли військовий втрачає життя на передовій, його близькі вступають у важкий та емоційно виснажливий етап. Спочатку вони змушені чекати, поки тіло буде евакуйоване з зони бойових дій, далі – транспортування до військового моргу, проходження процедури впізнання, оформлення необхідних документів і, зрештою, організація поховання.

Цей час багато сімей вважають одним із найскладніших. Родичі коливаються між надією і відчаєм, не маючи чіткої інформації про те, чи буде можливість побачити свого сина чи доньку, коли доставлять тіло, та яким чином відбудеться прощання.

Окремою проблемою залишаються умови в військових моргах. Люди, які щойно пережили важку втрату, часто змушені годинами чекати під відкритим небом без необхідних зручностей - лавок, питної води або укриття від сонця чи дощу. Це ускладнюється ще й величезним психологічним тягарем, адже саме в цьому місці родини востаннє зустрічаються зі своїми близькими.

"Нехай усі вважають, що поховали когось іншого."

Зображення: Кадр з відео передачі "По живому"

Біля могили свого сина Мирослава Гедера згадує сон, який досі не дає їй спокою.

Мені приснився дивний сон, у якому мій син Лев заходить у дім і каже: "Не лякайся, Миросю, це я, Лев. Мене не поховали, поховали когось іншого, але хай усі думають інакше". Я розумію, що це все звучить абсурдно, проте, можливо, в цьому є якась маленька іскра надії, що це може здійснитися.

Її син, 24-річний Лев Скочиліс, був військовослужбовцем 12-ї бригади "Азов", де відповідав за управління дронами. Він трагічно загинув внаслідок російського обстрілу в Краматорському районі. Спочатку цю жахливу новину донесли його дружині, а вже потім мама дізналася про втрату.

Дні важкого сподівання

Зображення: Кадр з відео передачі "По живому"

Лев втратив життя 11 серпня. З того моменту його близькі стали переживати невимовне очікування.

За інформацією Мирослави Гедери, спочатку планувалося, що тіло прибуде до Львова в п'ятницю, але процес транспортування затримався ще на одну добу.

Він загинув у вечір понеділка. Інформацію про це донесли в середу, зазначивши, що тіло, ймовірно, доставлять у п’ятницю. Увесь цей час, поки його перевозили, тривав процес очікування та невизначеності. Ти не мав змоги нічого повідомити чи пояснити. Проте, в п'ятницю тіло не прибуло; його доставили тільки в суботу.

Такі затримки не є винятком. Через складну логістику, бойові дії та процедури ідентифікації родини нерідко змушені чекати довше, ніж очікували.

Складне випробування в морських умовах.

Зображення: Кадр з відео передачі "По живому"

Найскладнішим етапом стало прощання у військовому морзі. Це місце позбавлене лавок, питної води та належних санітарних умов. Тут немає жодного зручного куточка, де можна було б на мить присісти і зібрати свої думки.

Того дня, як згадує Мирослава, панувала нестерпна жара. Сім’ї загиблих терпляче очікували під пекучими променями сонця своєї можливості востаннє зустрітися з близькими.

Перед тим, як увійти, медичні працівники застерегли, що те, що вони побачать, може вразити навіть тих, хто має медичну підготовку.

Перед тим, як увійти до моргу, нам повідомили, що навіть майбутні лікарі інколи не справляються з цим видом досвіду. Але як можна уникнути цього кроку? Це ж єдиний шанс побачити свою дитину в останнє.

Сім'ї входять одна за одною, слідуючи списку. На прощання відводять всього кілька хвилин, адже за ними вже чекають наступні.

"Не дають довго прощатися, бо є черга. Коли це все відбувається, твій мозок уже не мислить адекватно. Але ти розумієш, що мусиш пройти через усі ці процедури і якось триматися".

У такі хвилини, зазначає жінка, особливо яскраво проявляється необхідність у більш гуманних умовах та емоційній підтримці для сімей.

Життя після втрати: нові горизонти та емоційні переживання.

Зображення: Кадр з відео передачі "По живому"

Сьогодні Мирослава Гедера навчається жити без свого сина. Їй найбільше допомагають робота та пам'ять про нього.

Лев працював архітектором і завжди мав при собі портфель із своїми ескізами. Він захоплювався малюванням і активно підтримував батьків у створенні ландшафтного дизайну.

"Коли я працюю в нашому саду, то завжди думаю, що я тут працюю, а поруч син відпочиває. Не знаю, чи це правильно, але така думка постійно приходить".

Лев оголосив про своє рішення приєднатися до військової служби в день свого народження. Він завжди мріяв стати оператором дронів і, незважаючи на відсутність досвіду в бойових діях, досягнув своєї мети. Бійці, які служили разом з ним, відзначали, що на фронті він швидко зарекомендував себе як один з найуспішніших у своїй спеціальності.

Під час першого повернення додому мати зауважила, якою мірою війна вплинула на її сина.

"Він сказав: "Ти головне мене дочекайся". А я тоді пожартувала: "Що ж ти будеш робити, коли повернешся?" Не знаю, чому саме тоді він сказав ці слова".

Гідність повинна зберігатися до самого кінця.

Історія Мирослави Гедери - це не лише особиста трагедія. Вона порушує проблему, про яку дедалі частіше говорять родини загиблих військових: держава має забезпечити не лише належне повернення полеглих захисників, а й людяні умови для їхнього впізнання та прощання.

Адже для сімей ці кілька годин у морзі залишаються останньою можливістю побачити найдорожчу людину. І те, як організований цей процес, вони пам'ятатимуть усе життя.

Бійці, які загинули за Україну, мають право на належне вшанування. Так само їхні родини заслуговують на повагу, підтримку та такі умови, які не посилюють їхній біль у найскладніший період їхнього життя.