"Не можна відійти від думки, що цукерки мають солодкий смак." Репортаж із реабілітаційного центру для залежних, де проходять лікування військовослужбовці.

Ми навчимо жити у тому стані, який є

У глибинах безмежних лісів Львівщини, у часи радянської епохи, існував таємний військовий комплекс. Отець Ігор Козанкевич тепер перебуває в центрі величезного бетонного коридору, де раніше розташовувалися пускові установки для балістичних ракет. "Цей об'єкт був призначений для смерті, але ми перетворили його на місце, що служить життю," - ділиться він своїми думками.

Після розпаду Радянського Союзу військова частина залишилася без нагляду, що призвело до її швидкого занепаду. На її місці отець Ігор, спільно з Українською греко-католицькою церквою та добродіями, заснував центр реабілітації "Назарет", метою якого стало надання допомоги людям, залежним від алкоголю та наркотиків. З початком повномасштабного вторгнення на цій території знову з’явилися військові, але тепер вони не виконують бойові завдання, а проходять курс реабілітації.

Досліджуйте, як функціонує реабілітаційний центр для людей, які борються із залежностями, та чому кількість військових, які звертаються за допомогою, зростає. Читайте наш репортаж на LIGA.net.

Чорні зсередини ДОТи та покинуті бетонні бункери справляють гнітюче враження. Мабуть, отець Ігор приводить сюди гостей, щоб дати відчути ефект "було-стало". У 2004 році, коли він почав розбудовувати центр, в такому стані було все його господарство. Покинуту військову частину розкрадали впродовж 13 років. Для людей з прилеглих сіл вона стала джерелом безоплатних будматеріалів. Отець Ігор розповідає, як під час будівництва зникли залізобетонні перекриття з будівлі - отакі були масштаби розкрадань.

"Коли я вперше прибув сюди, все було в занепаді: не було ні світла, ні води, ні опалення. Вікна та дахи також відсутні. Здавалося, це місце абсолютно непридатне для життя. Але це виявилося на нашу користь, адже якби тут залишилися якісь цінності, місцева влада заборонила б нам працювати. А ці руїни, окрім нас, нікому не були потрібні," - згадує Ігор Козанкевич.

Отже, фактично довелося розпочати з нуля, але отець Ігор вірив, що це місце варто наповнити новими ідеями. Невдовзі з'явилися перші підопічні, які разом із волонтерами почали очищати територію та адаптувати її до нових потреб. Через 20 років про ті часи свідчать заховані в лісі залишки бетонних конструкцій та старі світлини.

Сьогодні "Назарет" являє собою самодостатню спільноту, яка має свої власні правила, територію та систему самоуправління. У реабілітаційному центрі близько ста осіб безкоштовно отримують курс лікування від залежності від алкоголю чи наркотиків. Їм надають допомогу як консультанти, так і кваліфіковані медичні працівники.

Утім, правила для всіх однакові: заборонена ненормативна лексика, прояви агресії, сексуальні стосунки, куріння та самовільне вживання будь-яких препаратів. А ще новачкам не дозволяється користуватися телефонами, хоча через віддаленість від цивілізації мобільний сигнал й так практично відсутній. Тому між собою співробітники спілкуються за допомогою радіозв'язку. Після короткого діалогу по рації Ігор Козанкевич каже, що йому треба повертатися до центру.

Зона "Назарету" нагадує санаторій або заміський готельний комплекс, де повітря наповнене спокоєм. На вході розташована дерев'яна церква, а два доглянуті триповерхові будівлі формують основну алею. Під самісіньким лісом з димаря котельні в'ється ніжний дим. Завершує цю ідилічну картину підвода з дровами, що неспішно з'являється з-за рогу.

На годиннику одинадцята, і на кухні вже працюють над обідом. Кухарка Аліна розповідає, що зараз готуються страви на 55 людей. Сьогодні в меню: салат з пекінської капусти, розсольник та макарони з курячою відбивною. А поки Аліна пригощає кавою. Кофеїн - дозволена речовина, і за кавуванням можна заскочити багатьох співробітників центру, які охоче розповідають про процес реабілітації.

На розбудову центра знадобилося багато років, водночас з інфраструктурою розвивалася і реабілітаційна програма. За основу взяли відомі американські практики, проте їх адаптували під українські реалії. Закордонні програми націлені на подолання залежності в психологічному та фізіологічному сенсах, але ігнорують процеси ресоціалізації. І це слабке місце, вважає консультант центру з терапії залежностей Андрій Тимків.

"Коли люди проходять курс за кордоном, то усі їхні побутові потреби забезпечують наймані працівники, а наші учасники обслуговують себе самі. Ми використовуємо це як терапевтичний елемент для відновлення соціальних навичок. Людина не просто порається на кухні чи прибирає за собою, вона вчиться будувати стосунки, комунікувати та брати відповідальність. Разом з фізіологією і психологією це дає кращі результати", - розповідає Андрій.

З часом методика перетворилася на комплексну трудотерапію. Андрій підкреслює, що це має значення не лише через те, що праця є невід’ємною частиною життя, а й через те, що вона може приносити емоційне задоволення. Наприклад, сьогодні пацієнти "Назарету" займаються будівництвом центру протезування, де надаватимуть допомогу пораненим військовослужбовцям.

Зі збільшенням числа учасників програм у "Назареті" почали сформовуватися окремі спільноти, а внутрішня структура управління ставала дедалі складнішою. За всі повсякденні процеси відповідають керівники різних напрямків: шеф-кухар і його помічник, керівник служби безпеки, начальник трудової діяльності, старші учасники спільнот та директор магазину. На верхівці цієї системи перебуває президент, якого обирають кожні два місяці. Всі позиції займають учасники реабілітаційних програм, а призначення на посади є частиною фінальних етапів їх лікування. У метафоричному сенсі, центр нагадує маленьку державу, яка використовує свою ізоляцію як складову терапії. Водночас, одним із основних принципів залишається добровільність участі.

Програма реабілітації для тих, хто бореться з наркотичною чи алкогольною залежністю, складається з чотирьох основних етапів. Всі етапи орієнтовані на трансформацію поведінки і мислення особи, що має залежність. У процесі реабілітації людина здобуває нові навички та досвід життя без вживання психоактивних речовин, які вона могла втратити або ніколи не мала. Кожен з етапів має свої специфічні характеристики.

Основні вимоги на початковому етапі - це прийняття ситуації та готовність підкоритися. Людина, яка має залежність, потрапляє в обстановку з установленими нормами, і важливо, яким чином вона сприйматиме цю реальність.

"На старті реабілітаційного процесу користування мобільними телефонами заборонено, - розповідає Андрій Тимків. - Часто виникають заперечення: "Чому у мене забрали телефон?" Але це обмеження має дві важливі причини: перша – це можливість людини дотримуватися встановлених меж. Це особливо критично в контексті боротьби із залежністю, оскільки успіх у цій боротьбі полягає у вмінні контролювати себе. Якщо особа не може дотримуватися власних обіцянок, вона ризикує знову повернутися до вживання. Ми все це пояснюємо, а якщо телефон дійсно необхідний для зв'язку, пропонуємо альтернативні способи комунікації. Друга причина – це питання безпеки, адже через телефон можна легко замовити доставку будь-чого, в тому числі і наркотиків."

На другому етапі додається соціалізація - учасники програм отримують у спільнотах певну функцію. Під час третього етапу фокус переходить на психологічні аспекти, самоаналіз та роботу з індивідуальним консультантом. На четвертому, вирішальному, етапі пацієнта готують до повернення у реальне життя. Обмеження знімаються, але додається відповідальність за новачків. Фактично він стає помічником для співробітників центру.

Перехід між етапами розвитку пов'язаний зі зміною внутрішнього стану особи. Цей процес є спільним для всієї громади: тут беруть участь фахівці-психологи, консультанти, які самі пережили залежність, а також, звісно, сама особа. Адже можна виконувати всі вимоги програми, але в результаті зазнати невдачі. Такі ситуації не є рідкісними, і визнати свої помилки та розпочати все спочатку може бути важко для багатьох. Тому значну увагу приділяють усвідомленню цих змін та їх об'єктивній оцінці.

"Для того щоб завершити курс лікування, зазвичай потрібно близько року, - ділиться досвідом Андрій Тимків. - Однак останнім часом ми спостерігаємо, що цей термін подовжується, оскільки наркотичні речовини стають дедалі більш потужними, викликаючи серйозні фізіологічні та психологічні зміни. Наразі особливо поширені солі та PVP. Люди, залежні від цих наркотиків, потребують значної медичної підтримки та тривалої детоксикації. На жаль, ми все частіше стикаємося з тим, що деякі з цих змін виявляються незворотними."

Працівники реабілітаційного центру уникають терміна "пацієнти", оскільки вважають, що це слово має надто медичний відтінок. Зосереджуючи свою увагу на ментальних і духовних аспектах, вони підкреслюють важливість підтримки в цих сферах. Ясно, що організація "Назарет" має релігійне підґрунтя, тому поняття духовності тут інтерпретується в специфічному контексті. Коли виникає запитання: "Як молитва може допомогти в боротьбі з наркотиками та алкоголізмом?", Андрій Тимків рекомендує звертатися до духівника центру для отримання більш детальної відповіді.

Отець Василь запрошує вас прогулятися разом до церкви. Під час ходи він роз'яснює, що хоча "Назарет" об'єднує у собі елементи релігії та медицини, не обов'язково бути прихильником віри. Загальні правила, які стосуються всіх, включають церковні служби, проте психологічний аспект реабілітаційної програми має провідне місце.

"Якщо говорити про статистику, то у нас є двадцять вісім психологів і лише троє священників, - зазначає отець Василь. - Але варто звернути увагу на певні релігійні практики. Наприклад, сповідь можна розглядати як спосіб вивільнення внутрішніх переживань, що є терапевтичним методом, який існує вже давно, навіть до виникнення психіатрії. Фройд, хоч і не був релігійною особистістю, це також визнавав. Релігія та психологія тісно переплетені, але церква все ж акцентує на духовному аспекті."

Всередині святині отець Василь ділиться історією, що 200 років тому церква почала активну боротьбу за тверезість серед українського селянства. У ті часи парафії вперше почали складати колективні присяги, адже пияцтво стало справжньою епідемією. Сьогодні отець Василь прагне відновити цю давню традицію. З одного з кутків він дістає журнал з жорсткою обкладинкою, на якому написано "Золота книга тверезості". Він розповідає, що особисто дав обіцянку утримуватися від вживання алкоголю та інших наркотичних речовин, а також пропагувати здоровий спосіб життя протягом трьох років.

"Таку клятву дають ті, хто прагне бути підтримкою для інших. Це один із аспектів формування здорового оточення. Як це відбувається? Ввечері ми збираємося з друзями, щоб провести час разом, і, звісно, з'являється пропозиція випити. Я відповідаю, що утримаюся від алкоголю. У результаті мої друзі також вирішують не пити. Вони ніби спираються на моє рішення. Якщо б мене не було, вони, напевно, випили б", - переконаний отець Василь.

Проте давні звичаї вживання алкоголю, що сформувалися протягом століть, стають на заваді. Отримав підвищення на роботі – святкуй зі спиртним, придбав щось нове – обов’язково відзнач, зустрів старого друга – пора випити, на автозаправках завжди є алкоголь, а всі свята та розваги немислимі без келиха.

"І складається враження, що з моєю обітницею я нагадую людину, яка намагається вичерпати море за допомогою ложки, але я усвідомлюю, що не один у цьому", - зазначає отець Василь.

На сторінках книги приблизно пів сотні прізвищ, серед останніх, хто дав присягу, - засновник "Назарету" Ігор Козанкевич.

Від початку повномасштабного вторгнення ситуація із зловживанням алкоголем та наркотиками значно погіршилася, що підкреслюють практично всі спеціалісти реабілітаційного центру. В особливій небезпеці опинилися військовослужбовці. Як зазначають працівники, кількість військових, які регулярно вживають алкоголь чи наркотики, залишається високою і продовжує зростати.

Перші ветерани з'явилися у "Назареті" ще в 2015 році, але тоді це були поодинокі випадки. Нині ж ситуація змінилася кардинально — масштаби проблеми значно зросли. Люди приїжджають у крайній відчаї, переживаючи глибокі моральні та фізичні травми. Часто їхні залежності супроводжуються серйозними психічними розладами та тілесними ушкодженнями, і з усіма цими викликами необхідно працювати одночасно. Щоб допомогти ветеранам адаптуватися до нових умов, було вирішено розширити медичні послуги та створити окремі спільноти для військових, адже більшість із них не готові до спілкування з цивільними людьми.

Володимир — колишній військовослужбовець, який успішно пройшов курс реабілітації. Він запрошує сісти, адже після інсульту йому важко стояти. Чоловік має більше десяти років досвіду служби у якості розвідника, перебуваючи в гарячих точках, таких як Ірак, Африка та на фронті російсько-української війни.

"Особливості розвідки полягають у тому, що полонених брати не можна – всіх супротивників слід ліквідувати, навіть якщо це важко усвідомити, – ділиться Володимир. – Я почав вживати наркотики, щоб уникнути думок про те, що відбувається. Чим більше я вбивав, тим більше залежність розвивалася. Із зростанням споживання зростало й число вбивств, це все нагадувало снігову кулю. Наркотики допомагали позбутися страху і сумнівів, і з часом я почав жадати насильства, під кайфом міг скоїти жахливі вчинки. Але з кожним новим кроком я відчував все більшу потребу забути те, що відбувалося, і тому доводилося шукати все більш потужні засоби."

Після четвертого поранення Володимир пережив інсульт, внаслідок якого праву частину його тіла повністю вразило параліч. Він втратив можливість ходити і говорити, а його єдине бажання полягало в тому, щоб покінчити з життям. Тому, коли родичі вирішили відвезти його до реабілітаційного центру, він не заперечував – йому було абсолютно все одно. Так Володимир опинився в "Назареті". Спочатку це місце здавалося йому дивним: куріння тут заборонене, люди займаються іграми та різними незвичними для нього справами. Але з часом його самопочуття почало поліпшуватися, частково відновилися мова та рухи. Через три місяці він прийняв рішення залишитися.

"Я почав комунікувати зі священнослужителем та в групі, хоча раніше не наважувався відкритися нікому. Як можна сказати родині про те, чим я займався? Тут я знайшов підтримку та прийняття, молитва принесла мені спокій", - ділиться Володимир, зводячи руки в жесті, схожому на молитву, на його пальцях сяє велика печатка з тризубом.

Чоловік усвідомлює, наскільки жорстоким він був, але минуле для нього нагадує кошмар, оскільки більшу частину часу він перебував під впливом наркотиків. Незважаючи на те, що відвідав безліч країн, він тепер вважає, що справжнє бачення світу відкривається йому лише зараз, коли він звільнився від своїх залежностей.

Ветерани можуть потрапити в залежність різними шляхами. Деякі з них свідомо обирають вживання, тоді як інші стають жертвами обставин і втягуються в цю пастку без власної волі.

Зараз все більше людей стають залежними під час лікування в лікарнях, - зазначає консультант з терапії залежностей Андрій Тимків. - Пораненим пацієнтам часто прописують опіати, які є наркотичними знеболювальними засобами і швидко викликають серйозну залежність. Хоча фізичний біль з часом зменшується, людина продовжує відчувати потребу в новій дозі. Інша група - це антидепресанти. Вони використовуються для лікування посттравматичного стресового розладу (ПТСР) за медичними протоколами, але часто їх вживання стає неконтрольованим. Коли людина відчуває позитивний ефект, вона може почати самолікування, самостійно підвищуючи дозу, що призводить до проблем.

Якщо ти опинився в пастці, вибратися з неї самостійно майже неможливо. Ярослав, ветеран з Львівщини, отримав наркотичне знеболювальне під час лікування в шпиталі після отриманого поранення. Після виписки з медичного закладу залежність від препаратів залишилася.

"Я почав вживати опіати, оскільки вони швидко приносили полегшення. Але отримати їх у таких обсягах, як у лікарні, не вдавалося. Тому я став компенсувати це алкоголем та іншими наркотиками, які міг знайти. Я потрапив у цю залежність дуже швидко і врешті-решт опинився в стані, коли майже не міг контролювати свої дії," - ділиться Ярослав.

Після демобілізації за станом здоров'я Ярослав повернувся додому й одразу став для рідних проблемою. Дружина боялася перебувати з ним поруч та була змушена просити допомогти у близьких. Звернутися до реабілітаційного центру Ярослава умовив брат.

"Сім'я завжди є важливою опорою, але іноді близькі не можуть зрозуміти всього, через що проходять військові. Я зустрічався з іншими, і ділився з ними думками та переживаннями, які ніколи не зміг би висловити рідним. Під час реабілітації я усвідомив, що можливо жити без алкоголю і наркотиків, і що є шлях до подолання всіх труднощів. Ця усвідомленість стала для мене ключовою – я повірив у свої сили і в те, що можу подолати все." – згадує Ярослав.

Реабілітаційний курс тривав 13 місяців. Ярослав вважає, що це найменший термін, що дає можливість сподіватися на успіх. Протягом цього року вперше він відзначив свій день народження, Новий рік і Великдень без вживання алкоголю. Однак найскладнішим виявився фінальний етап. На завершальному етапі програма вимагає повернення до звичного життя, пошуку роботи та організації побуту. Для тих, хто пройшов реабілітацію, повернення до старих умов завжди несе в собі значний ризик.

"Ось тут магазин, де тобі дадуть в борг, а за рогом чекають знайомі, які також не проти випити, - говорить Ярослав. - Я рік не курив, купив пачку сигарет, але запалити їх не маю чим. Бачу, якийсь чоловік курить, підходжу до нього і помічаю, що він п'яний. В голові промайнула думка: закурю, потім вип'ю пива, а згодом знову опинюся на тому ж місці, де був рік тому. Але так і не зміг закурити."

Ярослав каже: все, що було в минулому, назавжди лишиться з ним. Він досі ловить флешбеки з фронту, хоча вже і не реагує на них так сильно. Йому вдалося залишити війну на війні та почати жити тим життям, яке є зараз. Але страх зірватися постійно є.

Цей страх неможливо цілковито подолати, так само як неможливо забути, що цукерка має солодкий смак. Я вже скуштував цю цукерку, і назад дороги немає. Однак я можу навчитися обминати небезпеки. Я усвідомлюю, що не здатний вживати помірно, тому взагалі відмовився від цього. Я покинув групу, де всі були залежними від алкоголю, не відвідую бенкети та не підтримую зв’язки з наркозалежними. Я не одягаю речі, що нагадують військову форму, і не дивлюсь репортажі з фронту. Я зрозумів, що для мене це небезпечно, і усвідомлюю, що доведеться постійно боротися з цим.

В даний момент Ярослав здобуває нові знання, щоб стати консультантом і підтримувати інших військових у їхніх труднощах.

Ледь не половина працівників "Назарету" – це його колишні вихованці. Передача власного досвіду є одним з найефективніших методів реабілітації, відомим як принцип "рівний – рівному". Цей підхід особливо важливий для ветеранів, на думку засновника "Назарету" Ігоря Козанкевича.

Наразі військові становлять близько 20-25% серед постійних учасників програм у "Назареті". Однак, діючі військовослужбовці не можуть пройти повний річний курс. У зв'язку з цим у "Назареті" створили короткострокові програми, які можна пройти під час відпусток або вихідних. Братів по службі, родичів та навіть командирів частин у такі короткі курси часто приводять цілими групами. Отець Ігор оцінює кількість тимчасових учасників у межах 50-70 осіб щомісяця.

Співпраця з військовими починається з консультацій, під час яких важливо визначити потреби особи та доступний час для роботи. Проблеми, пов'язані з алкоголем, наркотиками і психічними розладами, тепер розглядаються окремо. Раніше така спеціалізація не була актуальною, але повномасштабна війна змусила нас адаптуватися до нових реалій. У рамках короткочасних ретритів військові, які не потребують медикаментозного лікування, працюють з психологами, займаються гончарством або проводять час з тваринами. На території "Назарету" є стайня з чотирма кіньми та іншими домашніми тваринами.

Занурюючись у військову тематику, реабілітаційний центр вирішив взятися за абсолютно новий для себе напрямок — виготовлення протезів.

"Проблема полягає в тому, що військовослужбовці з залежностями фактично не мають можливості отримати протези. Жоден із зацікавлених не бажає витрачати великі кошти, адже невідомо, які результати можна очікувати. Ці особи часто позбавлені мотивації до життя, а для того, щоб навчитися користуватися протезами, необхідно докласти значних зусиль", - зазначає Ігор Козанкевич.

Звісно, найперше - тверезість та мотивація, а вже потім протезування. Кількість таких пацієнтів дуже обмежена, бо приміщення для центру протезування тільки будується, недостатньо обладнання, фахівців. Через брак спонсорських коштів "Назарет" запротезував лише чотирьох своїх підопічних.

"Тут ми плануємо створити госпіс для ветеранів," - говорить отець Ігор, вказуючи на недобудовану будівлю навпроти майбутнього протезного центру. Військовослужбовці, які отримали серйозні травми, рано чи пізно залишають свої частини і більше не можуть залишатися в лікарнях. Якщо у такого ветерана немає близьких, які могли б про нього потурбуватися, він може опинитися в дуже важкій ситуації. Саме для таких людей і зводиться цей госпіс. Ігор Козанкевич підкреслює, що потреба в такому закладі вже давно стала нагальною.

Попри те, що "Назарет" все активніше фокусується на фізичному лікуванні, Ігор Козанкевич впевнений, що їхня основна мета полягає в роботі з духовним світом.

"Найгірше - коли люди не вірять, що можуть змінитися, - пояснює отець Ігор. - Іноді вони просто не розуміють, як це зробити, або зневірилися у собі. Нам важливо відновити цю віру, переконати, що це реально - з цього і починається шлях зцілення. І ми не кажемо, що повернемо до того стану, який був, ми кажемо, що навчимо жити у тому стані, який є. Залежність - це страшна хвороба, яка прогресує, рецидивна та смертельна. Є фраза дуже влучна, яку я часто повторюю: кожен залежний припиняє вживати, але не кожному вдається зробити це за життя".