Николай Княжицкий: Культура под угрозой. Как предотвратить многовековое разрушение и разграбление украинского культурного наследия — Блоги | OBOZ.UA

Мариупольский драматический театр, музей Архипа Куинджи, музей Сковороды и Музей гетманства в Киеве — это всего лишь некоторые из множества культурных объектов, которые пострадали, были разрушены или ограблены в ходе российской агрессии.

Далее текст на языке оригинала.

Це не "хаос війни", це продовження імперської практики на три століття: забрати, привласнити, переписати походження, показати світові як "російське". Нашу відповідь потрібно зробити законною, сильною і системною.

Як функціонує імперський механізм привласнення

Згідно з думкою мистецтвознавця Діани Клочко, ще за правління Петра І з українських маєтків вивозили скульптури та рідкісні артефакти "для Петербурга". А за часів Катерини II з монастирів вилучали стародавні рукописи з метою "формування бібліотеки Академії мистецтв". Принцип залишається незмінним: відбираємо, оскільки ці території вважаються "варварськими", тут немає "справжніх інститутів", усі вони присутні лише в імперській столиці.

У XIX столітті грабежі прикривалися "науковими" мотивами. Київ постійно розкопували, а знайдені артефакти — від княжих скарбів до візантійського золота — відправляли до Ермітажу. Під Севастополем демонтовано унікальну античну мозаїчну підлогу з метою "збереження", яка також потрапила до Петербурга. Приватні ініціативи, такі як діяльність Терещенків, лише частково протистояли цьому процесу, але "основний обсяг" знахідок все ж таки опинявся в імперії, де їх демонстрували як "велич російської історії".

Схожа технологія використовувалася і в XX столітті. Діана Клочко в рамках мого блогу ділиться історією про те, як росіяни вивезли частини мозаїк і фресок з Михайлівського Золотоверхого на виставку в Москві під приводом святкування "ювілею Слова о полку Ігоревім", і не повернули їх, заявивши, що це "пам'ятник русской культуры".

Паралельно українців позбавляли права на інтерпретацію власної спадщини, українським науковцям обмежували спеціалізації й доступ до джерел: "Вони мають право говорити про наші рукописи та ікони, ми -- ні".

Схема залишається такою ж, і нині це відбувається під гучні звуки ракет.

Уроки окупації: грабунок під прицілом камер

Херсонський художній музей мав у своєму розпорядженні понад 10 тисяч експонатів. Директорка Аліна Доценко, намагаючись врятувати колекцію в перші місяці окупації, придумала легенду про ремонтні роботи та тимчасове закриття музею. Проте, зрадники виявили місця приховування. Озброєні російські військові оточили будівлю, і протягом кількох днів вивозили експонати в фури без номерних знаків та жовті "шкільні" автобуси. Місцеві жителі, наражаючи себе на небезпеку, фіксували ці пограбування на свої телефони, і ці записи стали важливими доказами.

Паралельно відбулася інша історія -- маріупольська. За відкритими свідченнями, директорка музею Куїнджі Наталія Капустнікова, пообіцявши перевезти найцінніше "в підвал", сховала шедеври у себе вдома, показала їх російським пропагандистам, передала окупантам -- і втекла до РФ. Лише тепер маємо кримінальне провадження. Питання: чи можна було евакуювати фонди завчасно? Чи не зупинила рішення про евакуацію державна бюрократія та страх музейників узяти персональну відповідальність?

Журналістка Олена Солодовнікова підкреслює, що багато музеїв не мали оцифрованих каталогів, а лише "амбарні книги", які були викрадені разом із експонатами. Тому оцінити збитки часто стає практично неможливим. Вона зазначає, що російські загарбники продовжують легалізувати свої крадені предмети, створюючи "музеї-клони" з веб-сайтами та телеграм-каналами, а також вносячи українські твори в свій "державний реєстр музейних цінностей". Для тих, хто не знає справжньої ситуації, це виглядає як "завжди російське".

"Ми зберігаємо, повернемо по закінченню війни" — це не більше ніж хибний довід.

Деякі шедеври з Херсона були переміщені до "музею Тавриди" в Сімферополі. Директор цього закладу, Андрій Мальгін, демонструє "договори зберігання", укладені з колаборантами та фальшивими "міністерствами". Насправді це означає, що твори зберігаються в закритих сховищах, без можливості доступу, оцифрування та публічного показу. "Світ втрачає частину своєї візуальної спадщини", -- зазначає Клочко.

Охорона культурної спадщини: які кроки робить світ і чого нам не вистачає?

Існують ефективні моделі для повернення культурних цінностей. Італійські карабінери, які з 1969 року мають у своєму складі спеціалізований підрозділ, що налічує тисячі співробітників, розробили програму штучного інтелекту. Ця програма здатна виявляти фрагменти зображень в Інтернеті та порівнювати їх з базами даних викрадених об'єктів. Італійці готові поділитися цим інструментом з нами. Наразі ми відповідаємо на запити лише "четвіркою" в Офісі Генерального прокурора, де експонати описуються вручну для Інтерполу. Цього явно недостатньо.

Але є й позитивні результати. Наприклад, випадок із Скіфським золотом. Після восьми років судових розглядів Верховний суд Нідерландів ухвалив рішення на користь України, повернувши колекцію. Це свідчить про те, що країни, які дотримуються законодавства, підтримують наші інтереси. Росія, усвідомивши це, тепер вивозить вкрадені артефакти на виставки в юрисдикції, де "перехопити" їх важче.

Втрачене цифрове спасіння.

Перед початком великої війни музеї експонували лише приблизно 5% своїх колекцій. Інші предмети залишалися у сховищах, не маючи належної цифрової документації.

За словами мистецтвознавці Діани Клочко, закон про обов'язкове тотальне оцифрування мав з'явитися ще під час ковіду. Він міг би не замінити оригінали, але зберегти доказову базу: зображення, описи, походження. Сьогодні без цього маємо слабкі позиції.

П'ять дій, які ми повинні здійснити негайно.

1. Визнавати культурну спадщину як важливу складову національної безпеки. Процес евакуації фондів з регіонів, що знаходяться в зоні бойових дій чи біля водних об'єктів, повинен здійснюватися за спрощеною схемою, без затягування на місяці для погоджень. Крім того, доцільно надати директорам музеїв розширені повноваження для ухвалення оперативних рішень. Найцінніші експонати повинні бути упаковані та готові до евакуації заздалегідь.

2. Створити цифрову копію всього. Необхідно мати єдину захищену базу даних з резервними копіями на зовнішніх серверах, включаючи ті, що розташовані за межами країни. Слід встановити технічні стандарти для зйомки, опису та POA, а також обов'язкову прив'язку до міжнародних реєстрів. Це є умовою правової суб'єктності наших колекцій.

3. Формування "армії повернення". В Україні необхідно утворити міжвідомчу команду, що складатиметься з 50-100 спеціалістів, включаючи прокурорів, юристів у сфері мистецького права, мистецтвознавців, аналітиків OSINT та експертів з цифрової криміналістики. Ця команда повинна здійснювати постійний моніторинг аукціонів, даркнету та приватних продажів, а також підтримувати офіційні зв’язки з Інтерполом, Європолом, митними службами ЄС, США та Японії.

4. Готувати великий позов. Не лише індивідуальні справи, а позов щодо культурного геноциду -- як системного знищення ідентичності. Докази вже накопичуються -- їх треба звести під єдину правову рамку й подати в міжнародні інстанції.

5. Зібрати міжнародну коаліцію реституції. ЮНЕСКО, ЄС, США, національні музеї, провідні аукціонні доми. "Червоні списки" для митниць, публічні зобов'язання інституцій не купувати украдене, швидкі "чорні маркери" для підозрілих лотів. Окремо -- двосторонні угоди про повернення і спільні розслідування.

Необхідна політична рішучість, а не лише слова.

Останнє виїзне засідання профільного комітету у Львові виявило: музейні працівники готові до дій, технічні рішення вже розроблені, а партнерська підтримка знаходиться в межах досяжності. Необхідні лише політична воля та пріоритети в бюджетному фінансуванні. Якщо не розпочати процес зараз, за десять років світ може сприймати українське як російське. Так вже сталося раніше, і це не можна допустити знову.

Сучасна боротьба за культурну спадщину триває в даний момент. У цій боротьбі не головні гасла, а каталоги, евакуаційні розпорядження, цифрові реєстри, юридичні позови та правоохоронці, які приходять з ордером. Наше завдання полягає в тому, щоб у цій війні за пам'ять перемогла Україна.